Вінсент КОЗЛОВСЬКИЙ: «Мистецтво існує аби розширювати можливості відчуття свого власного життя»

Вінсент Козловський (Vincent Kozlovsky) – польський диригент молодої генерації, активна діяльність якого віднедавна діяльність якого стала відомою і українському слухачеві. Зокрема, він диригував хореографічною виставою «Правда під маскою», що включає два балети І.Стравінського, у Львівській опері та концертами Львівської філармонії – «Bach 334 BirthDay Night» і «Pro et contra», що стали яскравими подіями в культурному житті міста. В інтерв’ю Moderato Козловський поділився думками про диригентську професію, відчуття музики та співпрацю з львівськими музикантами, завдяки яким вже майже опанував українську мову.

– Ви часто фігуруєте в польських мистецьких осередках, зокрема, це неодноразові виступи на фестивалі «Варшавська осінь», курування музичними подіями Кракова, Лодзя та багато іншого. Окрім того, вже вкотре приїжджаєте з виступами до України, проте, і надалі залишаєтесь «сірим кардиналом», артистом, постать якого є практично не висвітленою у ЗМІ Польщі, а українських і поготів.

Вінсент Козловський: Волію, щоби за мене більше говорили справи, ніж слова. Можу ідентифікувати таку позицію твердженням відомого австрійського диригента минулого століття Карлоса Кляйбера – не залишати видимих слідів, аніж музика (посміхається – ред.). Будучи часовим мистецтвом, ефемерною, вона живе поки триває, а опісля залишає незримий відбиток в свідомості слухача. Проте, зовсім скоро відбудеться відкриття власного сайту (www.vincentkozlovsky.com), адже в творчому житті, на відміну від особистого, я є екстравертом і готовий до подібної співпраці.

– Тому пропоную пригадати Ваш шлях становлення професійного диригента, композитора, адже відомо, що це бажання у Вас конкурувало з медициною та фахом акордеона?

Вінсент Козловський: – Захоплення акордеонним мистецтвом почалося зі слухання гри діда, який був самоучкою, але велику роль відіграло приятелювання з сусідськими дітьми сім’ї піаністки та джазового гітариста, з якими ми влаштовували забави, граючи на інструментах. Далі все відбувалось традиційно: вступ до музичної школи та навчання по класу акордеона. Тоді всі думали, мовляв, походить кілька років, можливо придасться.

Я був здібним, але лінивим учнем: підготовки до чисельних конкурсів тривали всього кілька днів (посміхається – ред.). Згодом вирішив зробити тривалу «музичну» перерву, після якої з’явилося бажання вступити на медичний факультет Ягеллонського університету. Але це не тривало довго, і я повернувся до музичного шляху. Натомість, з композицією стосунки складалися природно, мої перші твори були написані у вісім років. Це більше моє хобі, переконаний, що кожен може складати музику! Такої думки притримуюсь і досі, додавши, що кожен може диригувати.

– Які важливі пункти відмітите за час навчання в Краківській музичній академії?

Вінсент Козловський: – Моє диригентське навчання проходило спочатку у маестро Мацея Творка (Maciej Tworek), у якого готувався до вступних іспитів, а надалі – під керівництвом відомого польського диригента Павла Пжитоцького (Paweł Przytocki), котрий залишається для мене найбільшим авторитетом, «музичним батьком» і найкращим життєвим порадником. Окрім цього, деякий час я відвідував репетиції знаменитого маестро Кшиштофа Пендерецького (Kszysztof Penderecki), майстер-класи Ґабріеля Хмура (Gabriel Chmura), англійського диригента Коліна Меттерса (Colin Metters), італійців Даніеля Ґатті (Daniele Gatti), Лючіано Акочелла (Luciano Acocella).

Значний вплив на мене справило спілкування зі швейцарським флейтистом та диригентом Петером-Лукасом Ґрафом (Peter-Lucas Graf), який будучи у поважному віці, мав можливість поділитися своїм неоціненним досвідом, зокрема моментами співпраці з такими видатними метрами, як Герберт фон Караян, Карлос Кляйбер, Леонард Бернстайн, Ігор Маркевич, Бруно Вальтер, Отто Клемперер, Вільгельм Фуртвенглер та іншими.

Проте найбільше почерпнув саме із занять у геніального педагога Пшитоцького. Маестро високого професіоналізму, він навчив мене не лише мистецтва диригування, а важливого вміння – бути передовсім Людиною, яка здатна до співпереживання, без чого неможлива комунікація з собою, оточуючими і з самою музикою. Він наголошував на тому, що в інтерпретаціях окрім техніки мусить відбуватися процес творення, в якому є смак, інспірація, природність і важливо не тільки те, що ви робите, але якою є етична сторона справи. Всі його поради відіграють вагому роль у кожному моєму досягненні.

– Досягнень у Вас чимало, адже одразу після початку диригентських студій Вам вдалось створити ансамбль сучасної музики Lutosłаwski orchestra moderna. Окрім того, Ви є учасником багатьох міжнародних конкурсів, співпрацювали з оркестрами Бетовенської академії, Lucern Festival Academy orchestra (Швейцарія) та чисельними колективами Польщі. Все ж, композиція для вас є другорядним?

Вінсент Козловський: – Навчаючись на композиторському факультеті, відверто кажучи, почувався не в своїй тарілці. Оскільки все життя композиція була для мене природним явищем. Написання музики я сприймаю свого роду як гру, оскільки не ставлячи собі обмежень, отримуєш величезне задоволення від того, що компонуєш, опираючись на власні чуття. Попри те, в мені переважає все ж диригент. Можливість працювати з багатьма колективами, солістами, стилями, «живими» інструментами, залами, сотнею партитур – для мене робота диригента є значно цікавішою пригодою.

 

– Творчість яких світових та українських композиторів Вам імпонує?

Вінсент Козловський: – Перш за все, для мене Лютославський – це не тільки композитор, а фантастичний музикант, завдяки якому я розробив свій погляд на мистецтво і розуміння музики. Багато чого навчився не лише безпосередньо аналізуючи його твори, а читаючи листи, промови про музику і мистецтво.

Якщо говорити про митців, які імпонують, то радше назву самі твори, адже все ж центральним постає полотно, а не сам композитор. Серед багатьох можу виокремити «Весну священну» І.Стравінського, роботу над якою проводив у Львівській опері, «Трістан та Ізольда» Р.Вагнера та «Турандот» Дж.Пуччінні, з якими, думаю, ще пощастить попрацювати.

З українських композиторів особливо цікавить творчість М.Лисенка, Ф.Якименка, Б.Лятошинського, постать якого зараз переживає свій європейський ренесанс; В.Івасюка, М.Скорика, адже його знає кожен поляк (посміхається – ред.); Є.Станковича, зокрема, зараз працюю над одним з його творів; а також львівських композиторів Б.Сегіна, Б.Фроляк та інших. Але моє вивчення української музичної культури на цьому не припиняється.

Разом з тим не можу сказати, що не люблю класики чи інших творів доби Романтизму. Всій музиці, яка цікавить я надаю значення, проте мені не до вподоби тенденція до «шухлядкування», тобто розкладання композиторів, виконавців по так званих шухлядах: «О, він виконує музику Стравінського, дякуємо, це пан від Стравінського». Ні, я радо займатимусь партитурами Брамса, Моцарта, Гайдна і Баха, Палестріни, Шенберга і Пендерецького. Так само і з композиторами, на яких навішують ще більше шаблонів, мовляв, він може писати лише в одному стилі…

Кожен митець є вільним. Вважаю, що музика – це свобода, в якій людина  повинна бути собою, почувати себе безпечно, з нею має відбуватися особливе духовне єднання, довіра на внутрішньому рівні. При виборі твору чи роботі над ним часто покладаюсь на голос всередині. Зокрема, працюючи два роки тому над «Весною священною» мав відчуття, що саме зараз потрібний час для цього твору. Відбувся свого роду період визрівання, позаяк всього за кілька днів мені вдалося вивчити напам’ять складну партитуру.

– Ви стали запрошеним диригентом Львівської опери, представивши післяпрем’єрні покази хореографічної вистави «Правда під маскою», постановниками якої виступили художній керівник проекту Василь Вовкун, диригент Теодор Кучар та балетмейстер Марчелло Алджері. Першу частину дійства репрезентує «Пульчинелла», як прихована під маскою комедія, жарт, а другу – вже названа Вами «Весна священна», котра і виступає тією реальністю. Чи є близькою Вам така концепція поєднання двох відомих балетів Стравінського?

Вінсент Козловський: – Проект видався надзвичайно цікавим, складним та разом з тим вдалим поєднанням обох балетів Стравінського, продемонструвавши надзвичайно високий рівень колективу Львівської опери. Завдяки ідеї Василя Вовкуна та Марчелло Алджері, тематично та емоційно різні твори постали найкращою можливою версією їх спільного звучання. Для представлення складнішою видалась Пульчинелла, адже це італійська класика, комедія дель арте, «Весна священна» – язичницькі ритуали з доісторичних часів. Чудова ретроспекція, дослідження людського розуму, гідне самого Фрейда.

В європейських театрах подібні експерименти стають дедалі популярнішими. Зокрема, 2017 року разом з оркестром Львівської філармонії для люблінської аудиторії ми представили проект «Przejscia» («Перехід»), об’єднавши в симфонічній версії такі балети Стравінського як «Весіллячко» та «Весна священна». Обидва твори йшли без перерви в цікавому сценічному вирішенні: оркестр знаходився на дворівневій платформі, де перехід на другу відбувся одразу після закінчення першої частини. Десять кроків – і вже весна.

Окрім того, відомою є постановка Вроцлавської опери, де нещодавно відбулась прем’єра тандему «Весни священної» та «Гри в карти». Таким чином слухачу пропонують по-новому подивитися на звичні речі, зрозуміти закладені підтексти, прослідкувати як змінювався стиль композитора.

– Які можете виділити головні моменти у інтерпретації музики Ігоря Стравінського, адже вона з ряду чинників є досить непростою до виконання?

Вінсент Козловський: – Безумовно, Стравінський є одним з геніїв минулого століття, творчість якого мені дуже імпонує. Він належить до тих композиторів,  які все життя знаходилися в пошуку, до яких не застосуєш стереотипи, вже згаданий мною принцип «шухлядкування». У Стравінського треба шукати свободи і простору, щоби осягнути глибину цієї музики.

Як писав сам композитор і що можна спостерігати з відеозаписів, в роботі над балетами передовсім увага має бути звернена на ритм, внутрішній пульс та разом з тим просту реалізацію звуків. Переглядаючи репетиції Стравінського в ролі диригента можна побачити його істинне єство (посміхається – ред.): щоби добитися від оркестрантів потрібного проведення, він подекуди переходив на мову вигуків первісної людини (ілюструє). Попри свою ключову роль, самостійно ритм не може творити весь той енергетичний потік, якщо відсутня гармонічна складова.

– Ваші виступи у Львові не завершились Стравінським. У березні цього року відбувся унікальний проект, присвячений річниці з дня народження Йоганна Себастьяна Баха – «Bach 334-birthday Night», який запропонував слухачам вечірній маратон музики композитора. Окрім творів митця, під Вашим керівництвом у виконанні віолончеліста Максима Дєдікова та оркестру INSO-Львів прозвучали «Шість віолончельних сюїт Баха для симфонічного оркестру. Погляд крізь час» відомої львівської композиторки Богдани Фроляк. Яке Ваше бачення такого «погляду» як диригента?

Вінсент Козловський: – Перш за все хочу зазначити, що співпраця з музикантами такого рівня була для мене надзвичайно приємним та важливим досвідом. Близькою є творчість Богдани Фроляк як композиторки, котрій властива чуттєвість та делікатність вислову. Її аранжування, постаючи в кристалічній формі,  апелюють до різних музичних стилів – джазу, музики Бетовена, Дебюссі, сучасних втілень та разом з тим трактують кожну сюїту як замкнену цілісність, що в сукупності творить цикл-галактику.

Однією з особливостей віолончельної партії  є  наявність у ній оригінальних проведень Баха, що вважаю сміливим викликом. Віолончеліста Максима Дєдікова (Одеса) позиціоную не інакше як генієм, який своєю грою вривається в свідомість, торкаючись найглибших закутків душі. Зізнаюся, що часто не міг зупинити своїх емоцій під час репетицій, а під час концерту і поготів. Така інтенсивна та глибока творча співпраця безумовно об’єднує, що є однією з особливостей мистецтва, адже у нас з Максимом склалися приятельські стосунки з першої проби.

Оркестр INSO-Львів – досвідчений і амбітний молодий колектив, який в опрацюванні матеріалу продемонстрував неабиякий професіоналізм, розуміючи кожен жест диригента. Доклавши максимум зусиль та натхнення вдалось створити унікальну інтерпретацію твору, сповнену нюансування та чуттєвого камерного музикування. Результатом стали бурхливі овації слухачів і вважаю, що видався неабиякий подарунок Баху до дня народження (посміхається – ред.).

– Наступною Вашою українською подією стала співпраця з мистецьким проектом Львівської філармонії «PRO ET CONTRA. Сцена нової музики». Зокрема, Ви виступили диригентом концерту «Львівські лауреати 2019», де під супровід відео-арту у виконанні ансамблю нової музики «Pro et contra» та відомої віолончелістки Оксани Литвиненко, прозвучали твори Джорджа Крамба, Петеріса Васкса і сучасного композитора Богдана Сегіна. Поділіться Вашими враженнями від події та співпраці з українськими виконавцями.

Вінсент Козловський: – Залишився присмак успіху (посміхається – ред.). Передовсім, приємно здивувала атмосфера та сприйняття публіки, яка згідно задуму проекту перебувала на сцені з виконавцями та виступала безпосереднім його учасником. Це були особливі слухачі, які знали для чого, за чим прийшли, і як слухати таку музику, адже час проведення події – 22:00, далеко не співпадає з традиційним академічним концертом. Опісля отримали ряд схвальних відгуків від багатьох.

Вважаю, що це одна з тих рідкісних подій, де всі фактори сприяли внутрішній та зовнішній злагодженості: світлова режисура, підібрана до кожної композиції  візуалізація. Підкреслюючи ідею творів, доцільний симбіоз в поєднанні з музикою утворював абстрактний відеоряд, який виконали талановиті графіки Сергій Горобець та Маріанна Лиско. Як на мене, кожна композиція дала поштовх для роздумів, адже мистецтво існує не для того, щоб його розуміти буквально, воно існує аби розширювати можливості відчуття свого власного життя.

Експериментували також з розміщенням музикантів, зокрема, солістка Оксана Литвиненко під час виконання творів знаходилась на балконі. Ансамбль «Pro et contra» – це фантастичні виконавці, співпрацювати з якими було задоволенням, адже ми наділені подібним відчуттям музики та ментально є близькими. Львів вкотре подарував безцінний досвід, адже скільки я віддав, стільки й отримав.

– Спілкування з українськими музикантами на Вас вплинуло і у мовному питанні, адже Ви володієте непоганими знаннями української. Направду такий факт викликає приємне здивування.

Вінсент Козловський: – Так, вже вп’яте відвідую Львів і маю багато друзів з України, тому і вирішив, якщо я все частіше приїжджаю сюди працювати і моє коло спілкування дедалі більше поповнюється україномовними людьми, то вивчення української вже є необхідністю (посміхається – ред.). Це відбулося природнім чином, адже найкраще освоєнню мови сприяє її слухання, якого в мене вдосталь, тому і самому почало вдаватися. Також вивчення мови вважаю своїм обов’язком з поваги до України та чудовим засобом задля кращої комунікації.

– У проекті було представлено ряд композицій сучасного львівського митця Богдана Сегіна. Ви неодноразово згадували про нього як про Вашого колегу. Як інтерпретуєте його твори, як диригент?

Вінсент Козловський: – З Богданом Сегіним об’єднують приятельські стосунки, а також постать відомого польського композитора Збіґнєва Буярського (Zbigniew Bujarski), в якого ми навчалися в різний час (як і Богдана Фроляк – ред.). Завдяки професору ми навчилися інакшому погляду на сфери нашого життя, духовності і тому наші мистецькі бачення є близькими зараз.

Богдана можу назвати великим музичним ерудитом, Людиною, композитором, в творчості якого немає «переливання води», чогось зайвого, в ній якраз присутнє та розширена можливість відчуття власного життя. Композиції Сегіна трактую як власне дітище. Кожен з семи представлених творів – інтертекстуальне полотно, що поєднує в собі позамузичні площини.

Цікавими виступили композиції-присвяти «Музичне приношення (Ґуставу Малеру)», «Largo. Транскрипція Прелюдії № 4 Ф.Шопена» – як своєрідна проекція минулого. Вважаю, що це найкращий спосіб трактування музичної історії, аніж вибудовування «пам’ятників» в період фестивалів-святкувань, присвячених річниці того чи іншого композитора. Музику минулого я волів би інтерпретувати в актуальному контексті, а не просто бути її виконавцями.

З роду субтильного, особистого був представлений твір Сегіна «Irradiation» («Опромінення»), який постав одразу зрозумілим, без зайвого драматизму і патетики. Твір має сенс тоді, коли викликає у слухача переживання. Задля того творець повинен розповісти, викласти власну історію чи відчуття, не вдаючись до використання дивних способів. Тоді «оповідання» виступає простим та цілісним, яким і видався «Irradiation».

– Проекти сучасної музики, окрім спеціалізованих фестивалів («Контрасти», «Два дні і дві ночі»), не є частим явищем на концертній сцені. На Вашу думку, сучасна академічна музика, подібні проекти в майбутньому – це подія для великих залів, чи все ж їй комфортніше на камерній сцені в тісному колі о 22 год вечора?

Вінсент Козловський: – З впевненістю можу сказати, що сучасна музика завжди матиме свого слухача. На жаль, на сьогодні ні класика, ні музика ХХ-ХХІ століття не відіграють значної ролі в житті суспільства, але, можливо, в майбутньому ситуація зміниться. Оглядаючись на історію, варто зауважити, що нові мистецькі явища людина сприймає як незрозумілі дивацтва і потрібно щонайменше 100-150 років, щоби те нове стало звичним. Для нас та ж «Весна священна» Стравінського – це вже класика, проте в широких колах балет вважають сучасною, але прийнятною музикою зі захоплюючою енергетикою.

Подібна ситуація і з молодими академічними композиторами: якщо хтось займається написанням сучасної музики лише заради слави і великої сцени «тут і зараз», це не той шлях і спосіб творення, адже є багато простіших платформ як стати знаменитим за короткий час, талант-шоу зокрема (посміхається – ред.). Як на мене, найважливішим в компонуванні якісної нової музики є правда про самого себе. Якщо талановитий композитор щиро сповідається, щиро творить, це вже є вагомим аргументом, щоб бути почутим.

Як на мене, щоби збільшити коло поціновувачів сучасної музики, потрібно, перш за все заражати людей якісним мистецтвом, давати їм можливості для відкриття в ньому нових горизонтів. Разом з тим, навчати дітей прагнути розвиватися, зокрема, йти до початкової школи до прикладу, з тим же Богданом Сегіном і буквально показувати учням – «Ось це композитор», адже чомусь в них зазвичай після уроків мистецтва складається враження, що всі композитори або художники давно померли (посміхається – ред.).

В час поглинання масової культури, важливим є донести меседж, що мистецтво – це не щось другорядне, а навпаки, те, що збагачує духовно, робить твій внутрішній світ збалансованим, наповненим справжніми цінностями, гармонійними стосунками з власним внутрішнім світом та оточуючими. Тоді вже поставатиме питання в промоції якісного мистецтва. Одним із шляхів виходу є проведення концертів open-air, але не лише у великих містах, а і спраглих вартісного продукту малих містечках. І якщо хоча б в частини людей наступить розуміння важливості справжнього мистецтва, ставатимуть заповненими концертні зали як з класикою, так і з музикою ХХІ століття – і світ стане кращим.

Фото ©Joanna Gałuszka, ©Krzysiek Hawrot та із офіційної сторінки Pro et contra. Сцена нової музики у Facebook

 

Розмовляла Валентина МАРУНЯК

Один коментар до “Вінсент КОЗЛОВСЬКИЙ: «Мистецтво існує аби розширювати можливості відчуття свого власного життя»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *