Розумом, серцем, духом: культурний феномен Михайла Вербицького

Музикознавчиня, членкиня Галицького музичного товариства, Любов Кияновська про постать композитора Михайла Вербицького.

Чорно-біла нехитра автолітографія роботи Т. Маєргофера: чоловік середнього віку, зі стриманими рисами обличчя та зосередженим поглядом за скельцями круглих окулярів. Охайна темна верхня одіж, а під нею – білий священичий комірець із вузькою смужкою вишивки. Портрет, який, безумовно, впізнає кожен український школяр, адже на ньому зображений не хто інший, як о. Михайло Вербицький – композитор, який подарував голос і звучання рядкам «Ще не вмерла Україна»… Втім, це далеко не найбільша його заслуга – розповідає львівська мистецтвознавиця та музикознавиця Любов Кияновська.

– Для пересічного українця Михайло Вербицький відомий як автор музики до Національного Гімну України. Було б цікаво почути, яким був творчий портрет Вербицького, якщо вийти поза рамки такого достатньо одностороннього бачення?

Любов Кияновська: – Звичайно, я завжди дуже болісно сприймаю твердження, що Вербицький є автором Гімну. При чому мені доводилося чути це від дуже поважних депутатів, поетів і так далі. І чому мене це обурювало – тому що насправді Вербицький заслужився в українській культурі набагато більше. І це наша біда, що він у нас асоціюється лише з одною піснею, про яку він і не думав, і не гадав, що вона буде колись Гімном. Насправді це була пісня у супроводі гітари до п’єси. Вона навіть звучала: «Ще не вмерло Запорожжя…» Зрештою, історію написання і переосмислення цієї пісні як Гімну дуже добре описав Олександр Зелінський, є його публікації, можна про це прочитати. Але справа в тому, що фактично Михайло Вербицький є засновником так званої «перемиської» композиторської школи, яка була переломною не тільки для українців Галичини, але й для української культури взагалі.

Повернення української свідомості в Галичині було дуже важким і дуже непростим. Олександр Барвінський пише, що становище руського, українського народу в Галичині було грубе і сумне: шляхта – окатоличилася, духовенство – змужичіло. І Вербицький був одним з перших, хто вирвався з цих тенет, хто дав величезний поштовх до розвитку професійної музики і до того, щоби поступово і галицька музика, і загалом українська музика піднімалася на рівень повноцінних європейських культурних артефактів, а не просто мала містечковий етнографічний наголос.

Вербицький заслужився, насправді, дуже багато чим. Треба сказати, йому в цьому допоміг його дядько, єпископ Іван Снігурський. Знову ж, єпископ Снігурський – це неймовірно цікава і світла постать в історії української духовності. Але поміж тим, Вербицький дуже непросто ішов до свого шляху. Він долав колосальний опір матеріалу. Що я маю на увазі: ще в Перемишлі його дядько, власне єпископ Снігурський, хотів, щоб це була художня музика, а не примітивна самойлівка, щоб це була музика гідна, і тому виписував з Петербурга ноти нашого «українського Моцарта» – Дмитра Бортнянського. Проте у Львові, у Львівській семінарії (де Вербицький навчався) – керівництво й оточення було достатньо консервативним і малоосвіченим. І Вербицький, власне, тому що він був іншою особистістю, новою особистістю, що прагнула до утвердження європейських культурних цінностей – він мав дуже важке життя. Про це не дуже прийнято говорити, але насправді його двічі виганяли з семінарії. Незважаючи на те, чиїм він був племінником – Вербицький був висвячений вже тоді, коли мав достатньо багато років. Поміж тим, він два рази «вилітав» із семінарії.

Хорова музика Михайла Вербицького: 

– Невже за серйозні проступки?

Любов Кияновська: – Начебто за різні провини. Вербицький був натурою далеко не консервативною, показово-побожною. Він був дуже вільною натурою – романтичний митець. Але гадаю, великою причиною було те, що Вербицький пробував переконати керівництво Львівської семінарії в необхідності художнього співу. Необхідності того, щоб церковний спів не був одноманітним і примітивним, а сягав насправді високого художнього рівня. Бо він пізнав красу духовних концертів Бортнянського. Вербицький був дійсно таким піонером, як про нього написав Зиновій Лисько: він пробив таку «стіну», за що йому величезна подяка. В нього чудова духовна церковна музика. Найпопулярніший «Отче Наш» в Галичині – якраз Вербицького. «Алілуя» дуже часто виконується. «Хваліте Господа з Небес», «Да ісполнятся» – тобто в нього є ціла Літургія, яка спочатку була написана для чоловічого хору, а потім для змішаного. «Верховино, світку ти наш» – це теж Вербицький, як і «Гей, браття опришки». Ще він був автором понад двадцяти п’єс із музикою, які ставилися Театром Руської Бесіди. Ставили їх також Садовський, Саксаганський – і виїжджали з цими п’єсами в інші міста. Є думка, що вони навіть доїхали до Петербурга з його п’єсою. Але тут треба уточняти, бо не всі дані сходяться у різних авторів, у всіх джерелах. Але, наприклад, його п’єса «Верховинці», за Коженьовським, звідки й походить «Верховино, світку ти наш», була дуже популярна в 1848-му році. А потім така п’єса, як «Підгіряни», на тексти Гушалевича, – вона входила навіть у 500-ту виставу. І я багато років з тою думкою, що Вербицький заслужив, щоби цю п’єсу поставили. Як комедійна опера, комедійна п’єса, вона дійсно нічим не поступається «Наталці Полтавці». Може чимось і цікавіша.

Крім того, Вербицький був першим композитором, який написав кантату на слова «Заповіту» Шевченка. І це просто чудовий твір! Його, на щастя, виконують частенько. Вербицький першим писав симфонічну музику для оркестру, при тому що це прекрасна музика, дуже високоякісна музика, яка цілком відповідає духові свого часу. Взагалі, я думаю, якби він жив зараз, то був би бардом, тому що він обожнював гітару. Він чудово на ній грав. І написав перший самовчитель для гітари і багато гітарної музики: перекладів і авторської.

Тобто з якого боку не підійди – Вербицький насправді був дуже талановитий, дуже яскрава особистість. Були дві речі, які не дали йому до кінця розкритись, може, навіть і більше. По-перше, його дуже утискали. Адже після того, як Вербицький нарешті висвятився, вже після смерті свого дядька, його відправляли в найбідніші, найбільш зацофані села…

Михайло Вербицький – Симфонія №1

– Тобто з цим пов’язані його такі часті зміни парафій, ротації?…

Любов Кияновська: – … Ну, звичайно. Він був небажаний, невгодник. Ну і які в нього там були можливості? Він дуже бідував. До того ж, що не згоджувалося з нашими традиціями – був двічі одружений. Перша дружина дуже молодою померла, при народженні сина. Вербицький сам виховував двох синів. Трагічна історія: вдівець з двома малими дітьми, яких він ставив на ноги. Це, мабуть, перша причина – матеріальна. По-друге, Вербицький мав добру освіту – духовну, але те ж духовенство його стримувало…

– А яку саме освіту Вербицький мав, окрім семінарії?

Любов Кияновська: – Він закінчив, по-перше, школу в Перемишлі. Була там хорова школа, в якій він вчився, але це був також і перший рівень духовної освіти. Тобто вона готувала дяків і нижчих церковних служителів. А після цього Вербицький вступив у Львівську семінарію. Це була його освіта. Здавалось би, зовсім не музична. Але він мав щастя навчатись у Перемишлі в дуже доброго чеського вчителя, якого, власне, Снігурський запросив, тому що на цілий Перемишль ніхто не знав толком нотної грамоти. Не було нікого в середовищі українців, русинів, хто би міг навчити її. Тому довелося закликати чеха, які були на той час найкращими музикантами. І ось він поставив хор на дуже високому рівні. Він просто здійснив чудо, тому що з  розрізнених і невипрацьованих голосів він протягом буквально двох років створив такий рівень, аж сам Вербицький потім згадував, що то була консерваторія в мініатюрі. Сам чех, Алоїз Нанке, мав дуже прогресивну методу навчання музики: робив таблиці спеціальні, за якими його учні швидко навчались. І поступово в хор почали ходити навіть дочки міського воєводи. І навіть поляки ходили слухати хор, так вони гарно співали.

– Тепер зрозуміло, звідки така музична освіченість і широкий світогляд. Видається, що попри ерудованість, Вербицький був також дуже нетиповим священиком. Навіть той факт, що особа духовна пише музику до вистав… До речі, як щодо театру: він був для Вербицького справою покликання чи платформою для реалізації своїх національних ідей?

Любов Кияновська: – Так. Він навіть сам грав у театрі. Вербицький був украй нетиповий священик. Хоча греко-католицьке духовне середовище в Галичині було досить цікаве. З одного боку, більшу його частину складали неймовірно консервативні і навіть достатньо зацофані особистості, які трималися тільки так і не далі… З іншого боку, вся українська галицька інтелігенція виросла з духовенства. Тобто вони самі може й не дуже могли розвиватись, але їх діти, але їх родини. Їх не було аж так багато, але до сотні було таких. І вони ж дали весь світ українства у всіх напрямках: вчених, літераторів, музикантів, політиків. Тобто це був якийсь феномен. Якого в ХІХ сторіччі в жодній іншій державі нема.

Але така-от особистість, як Вербицький, який сам був священиком і з таким колосальним потенціалом романтичного митця, – він, мабуть, єдиний.

Любов Кияновська

– Тобто можемо розцінювати його, як того, хто заклав фундамент для подальшого розвитку музично культури?

Любов Кияновська: – Так. Вербицький заклав основу галицької української музики. Вже на його основі далі пішла дуже інтенсивна хвиля спочатку аматорів, а потім професіоналів. Це була людина європейської освіченості, яка у Львові ходила в оперу на вистави, які тут ставились. В нього не було обмежень: тільки своє і нікуди більше далі – він мав погляди широкого європейського кшталту. Але як Шевченко написав: «І чужого научайтесь, й свого не цурайтесь,» – оце гасло може цілком і повністю бути віднесене до Вербицького.

Розмовляла Віра ГАНЧАР

2 коментарі до “Розумом, серцем, духом: культурний феномен Михайла Вербицького

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *