Марчін Муравскі – знаний польський альтист, професор Познанської музичної академії, доктор, засновник Форуму альтової музики (м. Познань), журналіст та дослідник. Гастрольна карта музиканта охоплює ряд країн Європи, й США, Нової Зеландії, а репертуар відкриває незнані сторінки польської та світової альтової музики. Відверта розмова про творчий шлях, психологію та нові відкриття в музиці виконавця, відповіді якого доцільно цитувати.
– Спектр Вашої діяльності доволі широкий: наукова та педагогічна праця в Познанській музичній академії ім. Я.Падеревського, активна концертна діяльність як сольного виконавця, робота над записом дисків та журналістика. Чи реалізація у кожній з цих сфер було Вашою ціллю в студентські роки?
Марчін Муравскі: – Дотримуюся тієї думки, щоби знайти себе, свою нішу, людина повинна бути в пошуку та не боятися пробувати свої можливості в різних галузях. На початку 1990-х, навчаючись в Познанській музичній академії, паралельно я розпочав роботу у сфері журналістики. Завдяки співпраці з відомою польською газетою «Głos wielkopolski» мав змогу бути не лише журналістом, а й виконувати роль музичного критика, в обов’язки якого входило рецензування дисків, концертів, а згодом власна програма на радіо. Останнє було для мене особливим випробуванням, адже випускаючи першу півгодинну програму був настільки схвильованим, що спромігся сказати тільки «Доброго дня» і «До побачення» (сміється – ред.). Проте, надалі програма мала успіх і згодом розпочалася співпраця нашої редколегії з телебаченням.
Разом з тим, я не припиняв музичну діяльність та заняття в академії. Той час був періодом всебічного прояву себе: сольні виступи, концертування у складі струнного квартету, здобутки на польських та міжнародних конкурсах, гра в рок-гурті. Але потрібно було приймати важливі рішення у виборі подальшого шляху. В таких випадках, вважаю, потрібно мислити і розумом, і серцем, а вже опісля ставити визначені цілі, яких досягатимеш і встановити правило: – «Якщо я цього не зроблю, то це зробить хтось інший». До цього спонукаю також і своїх студентів.
Однозначно, музику тоді позиціонував як невід’ємну складову своєї діяльності, в якій співмірно існували і раціо, і емоціо. Тому реалізацію себе у широкому спектрі музичного мистецтва розглядав як неминучість (посміхається – ред).
– Проте Ваша робота у сфері журналістики була невипадковою, адже на початку 2000-х років за цим напрямком Ви закінчили післядипломні студії. Чи можна трактувати такий вибір як невпевненість у своєму музичному майбутньому? Чи навпаки, це було захопленням, свого роду хобі, яке Ви згодом вирішили зробити професійним?
Марчін Муравскі: – Ні, журналістика однозначно не була просто хобі, оскільки приносила не лише задоволення. Відповідальне та серйозне ставлення до роботи в газеті сприяло можливості розвитку. Зокрема, тривалий час я був автором музичного відділу популярного молодіжного журналу «Dziewczyna і chłopak», який випускався як додаток до «Głos wielkopolski».
Безумовно, професійна музична освіта була великою перевагою в цій справі. Вона дозволяла не тільки вільно почувати себе в сфері розважальної музики, а і знаходити спільну мову зі знаменитими музикантами. Приміром, під час інтерв’ю з відомим американським блюзовим гітаристом Бі-Бі-Кінґом, коли він дізнався, що я є професійним виконавцем, розмова перейшла на вищий рівень без заїжджених фраз типу: – «О, Польща, така чудова країна».
З іншого боку, до журналістських студій, я почував себе не цілком компетентним в цій сфері. Щоденна газета передбачає широке коло читачів, з яких далеко не всі розуміють спеціалізовану музичну термінологію, а представник преси повинен володіти неабиякою майстерністю, щоби цікаво та доступно подати матеріал.
Після закінчення музичної академії та післядипломного навчання в Університеті ім. А.Міцкевича (Познань) тривалий час я задумувався над тим, чи залишитись в сфері журналістики на професійному рівні. Але одного разу примусив себе стати перед дзеркалом, реально оцінити свої плюси та мінуси і постановити єдине питання: –«скільки є хороших альтистів, а скільки журналістів?». Відповідь була очевидною (сміється – ред.). Вважаю, що працюючи в пресі і надалі, я б лише поповнив ряди непоганих «писак». Сучасна популярна журналістика переважно жонглює негативною інформацією або женеться за сенсаціями, які в більшості випадків не співпадають з пристойними речами. Подібне і відсторонило мене від цього заняття. Натомість, музика є для мене рідним середовищем, в якому відчуваю себе професіоналом. Тому, якщо хтось чудово вправляється з комп’ютерними іграми, то нехай буде професійним гравцем (посміхається – ред.).
– Вас можна назвати невтомним студентом, адже на початку 2000-х, вже працюючи викладачем класу альта в Познанській музичній академії, Ви вирішуєте відправитися на післядипломне навчання в Данію, а саме Королівську ютландську музичну академію міста Орхус. Чому обрали саме цю країну та цей навчальний заклад?
Марчін Муравскі: – Присвячуючи багато часу викладанню, роботі зі студентами, дедалі більше почав цікавитись питанням закордонних студій, курсів, майстер-класів. Безумовно, навчання в іншій країні розширює горизонти у будь-якому віці, і думка, що викладач академії вже немає чому вчитися, як на мене, є хибною.
Данію обрав з кількох причин. Перша пов’язана зі страхом перельотів, отож шукав таку країну, в яку можна було б доїхати на авто протягом дня. Навіть сидів над картою з циркулем та лінійкою, вимірюючи відстані (сміється – ред.). Друга – «кого» може запропонувати той чи інший заклад для післядипломного навчання. Питання «кого» в сфері виконавства є найважливішим. Мені пощастило навчатися у фантастичної людини професора Клауса Мирупа (Claus Myrup), першого альта Датського національного оркестру. І хоч паралельно з студіями, проходила робота над захистом докторської дисертації в музичній академії м. Катовіце (Польща), в професора Мирупа я не пропустив жодного заняття (посміхається – ред.).
І третя причина чому Данія – це мовне питання. Якщо задля навчання в Німеччині, Італії чи Франції вам потрібно вивчити мову тієї країни, то в Данії англійська використовується на рівні державної і мого знання мови вистачило для комфортного навчання та перебування. Загалом, студії в Данії були для мене дуже ефективними і багато чого вдалося почерпнути не тільки в професійному плані. З перспективи часу можу сказати, що навчився скандинавського «тримати життя на відстані», тобто не перейматися всім, а дійсно важливим.
– Дуже слушне зауваження, особливо для творчих людей!
У Вас величезний досвід концертного виконавця: ряд країн Європи та Америки, виступ в знаменитому нью-йоркському Карнеґі-холі. Зали, прийом публіки яких країни Вам запам’яталися найбільше?
Марчін Муравскі: – Кожен концерт, місто – це щоразу нова історія, проте публіка для мене залишається тією ж, «своєю». Більшість виконавців акцентує увагу на тому, що слухач є перебірливим та в кожній країні різний. Як на мене, класичний музикант не повинен бути зосередженим на публіці, робити якісь незрозумілі вирази обличчя, трюки, як розмахування смичком (посміхається – ред.). Не шукати контакту спеціально, адже це зробить музика, яку ти доносиш. Можливо, така позиція зумовлена тим, що я є інтровертом на сцені. Кожна інтерпретація для мене є чимось інтимним, глибоко пережитим, а не частиною театральної сцени, котра потребує вивчених сценічних поз та міміки.
З концертної практики можу стверджувати, що найбільше торкається слухачів музика їхньої країни, вона є близькою апріорі, особливо для тих, які мешкають не на Батьківщині. Так, після концерту в Новій Зеландії, отримав багато схвальних відгуків від поляків, які там проживають, оскільки частину програми складали аранжовані твори для альта Ф. Шопена, Г. Венявського. Для тих слухачів це було своєрідним поверненням.
Вважаю, що успіх концерту може залежати від вміння виконавця підібрати цікавий матеріал. Що важливо особисто для мене: поряд зі знаною музикою відкривати публіці твори маловідомих композиторів, котрі через певні обставини залишилися в тіні, але їхня музика може звучати на рівні з відомими авторами. Проте, ні в якому разі це не повинно бути нав’язуванням, виконавець має відчувати, чи подобається слухачу така музика, чи ні. Зокрема, презентація речиталю з творів лише незнаних композиторів може привести до знеохочення слухачів. Так в програмі з’являється Шопен, Венявський.
– То вас можна вважати ще й психологом?
Марчін Муравскі: – Можна і так сказати (посміхається – ред.). Розуміння публіки, певних психологічних моментів в нашій роботі є важливим елементом. Я завжди даю настанови своїм студентам, що потрібно постійно вчитися оцінювати себе об’єктивно, аналізувати помилки, емоції. Найкращим навчанням є осягнення науки з помилок, адже коли вважаєш, що тебе постійно супроводжує успіх, можна втратити контакт з реальністю.
Вирішальним також у кар’єрі зрілого виконавця є усвідомлення тривалості свого концертного життя, аби дійсно залишатися професіоналом на сцені. Думаю, про те, що через кілька років – в 50, наприклад, дати собі спокій (посміхається – ред.). На жаль, відомо багато прізвищ з великими біографіями, які концертуючи до вісімдесяти років збирають зали лише через своє ім’я. Хоча інколи можна зустріти таких, які залишаються феноменальними до кінця життя.
Повертаючись до психологічних моментів, все ж найбільший вплив на виконавця має критика. Дуже часто вона буває некоректною, особливо у соціальних мережах. Тому відомий польський вислів: – «Щоби бути артистом, треба мати сильну вразливість, але й шкуру слона» – для мене завжди залишається актуальним. Будь-яку критику чи негатив потрібно вміти вигідно пристосувати до себе.
Так, спостерігаючи після зіграного твору А.Міхаловського менше оплесків, ніж після композиції Г.Венявського, не варто приймати рішення – «ех, той Міхаловський є безнадійним, не виконуватиму його більше». Можливо твір потребує від виконавця більшої праці? Чи концертне життя опусу дійсно має сенс, варто думати тоді, коли після кількох концертів він не викликає очікуваної реакції.
Вважаю, що потрібно бути чесним перед собою та слухачем у виборі творів та переконливим у своїй інтерпретації. Якщо хтось впевнено себе почуває в композиціях Баха, то нехай грає його, ніж поверхнево виконує музику Пендерецького чи Шостаковича. Виконавець не має бути актором, який може зіграти будь-яку роль, і комічну, і трагічну, адже якщо йдемо в кіно, напевно знаємо який жанр фільму нас очікує. Слухач – це ніби той самий глядач, який приходить на концерт, щоб відійти від звичного ритму життя, відкрити щось цікаве, порелаксувати, співпереживати. Але ні в якому разі не дивитися на годинник і думати: – «О Боже, ще 40 хвилин концерту, краще гляну, що там у Фейсбуці» (сміється – ред.). І це залежить від виконавця, того що він пропонує і доносить.
– Ваші поради можна порівнювати з «Життєвими правилами для музикантів» Роберта Шумана. Їх можна видавати в окрему працю, адже є настільки доречними та актуальними!
Ваш репертуар складають твори починаючи від доби Бароко до початку ХХ ст. Музика якої епохи до Вам є найближчою?
Марчін Муравскі: – Часто думаю, про те, що мав народитися в іншій епосі (посміхається – ред.), оскільки сучасна музика з усіма її дивацтвами та винаходами мені не є близькою. Вважаю себе традиціоналістом в мистецтві, але разом з тим спокійно сприймаю експерименти композиторів другої половини ХХ століття та не відношу їх до категорії поганого. Мода щоразу змінюється і можливо через кілька десятків років лише таке мистецтво буде превалювати на сцені.
До душі є творчість сучасних авторів, які пишуть в дусі неоромантизму, неокласицизму. Зокрема, такою є музика американського композитора Майкла Кімбера (Michael Kimber), зі згоди якого ми записали вісім дисків сольної альтової та ансамблевої музики. І, знаєте, класичне мистецтво – це як улюблена страва (посміхається – ред.). Можна кожного дня готувати щось інше, експериментувати, але все одно ти повертаєшся до тієї страви, яка «перевірена» твоїми вподобаннями і яка напевно смакуватиме.
– У Вашому доробку понад 20 дисків. Остання робота є справжнім відкриттям, адже це віднайдення спадщини та запис музики малознаного польського композитора другої половини ХІХ – початку ХХ століття Войцеха Ґавронського. Як Вам вдається віднаходити подібні імена? І як проводилась робота над пошуком творів цього композитора?
Марчін Муравскі: – Часто ототожнюю себе з археологом, адже при дослідженні творчості невідомих авторів, «відкопуєш» не лише цікаві біографічні факти, а нотний матеріал, манускрипти. Мені пощастило мати хорошу співпрацю з видавцями дисків, які підтримують мене у віднайденні архівів тих митців, творчість яких ніде не звучить і не була записана. Від таких пошуків отримую велике задоволення. Як на мене, ходити непрокладеними дорогами є набагато цікавіше, особливо, коли не знаєш куди, до якого матеріалу вони тебе можуть привести.
Про творчу біографію В.Ґавронського було майже нічого невідомо, включно з відсутністю його фото, яке потрібне було для реалізації диску. В таких випадках дослідження перетворюється на справжній детектив. При пошуках його могили, вдалось вияснити, що композитор був автором великої спадщини, значна частина якої була втрачена у воєнний час.
Музика Ґавронського перегукується з творчістю Ф. Шопена, так як незважаючи на піввікову відстань, останній був для композитора абсолютною величиною. Його твори сповнені неоромантичного духу, певного аристократизму та є приємними для слухання. Що важливо – більшість композицій Ґавронського не є довгими, концерт з його творів може вміститися в 20 хвилин (сміється – ред.). Зазначу, що Соната №1 для альта та фортепіано цього композитора в історії музики є першою сонатою для цього інструменту. Навіть з цієї точки зору його творчість заслуговує бути почутою. Тому не потрібно боятися відкривати нові імена, адже можна натрапити на унікальні речі.
– Творчість В.Ґавронського львівські слухачі мали змогу відкрити у Вашому виконанні в рамках концерту «Знані та незнані сторінки альтової музики». Виступ в Дзеркальній залі Львівської опери був не першим на українській сцені. В яких містах побували?
Марчін Муравскі: – У 2000 році мав змогу виступити у Києві, але не в ролі академічного музиканта, а в складі біґ-бенду «Alex Band» (посміхається – ред.). Це була приватна вечірка поважних людей, які для супроводу невідомої мені української співачки чомусь вирішили запросити саме польський колектив. Приїхавши в Україну вдруге, через 18 років, можу відмітити як ваша країна змінилася на краще, її культурний та дипломатичний ріст, оскільки на початку 2000-х з концертом до України було складніше потрапити.
На жаль, сьогодні життя тут триває на фоні війни… Щиро прагну, щоби цей жах у вашій країні якнайшвидше у закінчився, та ні в якому разі не повторювалися трагічні події на Майдані. Перше, що бачиш при вході до Львівської музичної академії – це таблицю імен та прізвищ людей, котрі загинули 2014-го… Є цілком свідомим всієї ситуації, оскільки на той час в мене навчалися два студенти з України. Чотири роки тому про тогочасні події польська преса писала нон-стоп, а зараз ніби і нічого немає, ні російської агресії, ні анексії Криму. Через тривалий час воно просто перестало бути сенсацією, але ж нічого не закінчилося, а навпаки триває і це сумно усвідомлювати…
Разом з тим, дуже приємно познайомитися з відомими львівськими музикантами, професорами музичної академії Юрієм Ланюком та Оксаною Рапітою. Зокрема, з паном Юрієм, як композитором, плануємо співпрацю на Форумі альтової музики, котрий щорічно відвідують виконавці, професори з різних країн Європи.
Пані Оксана чудова виконавиця, яка прекрасно відчуває нюанси гри на альті. Цей інструмент є специфічним, адже не має тієї сили звучання, який має скрипка. Тому піаніст, котрий виступає в дуеті з альтистом повинен розуміти насамперед його динамічне нюансування. Оксана Рапіта є високопрофесійною виконавицею і великий скарб для навчального закладу мати такого викладача (посміхається – ред.). Впевнений, що цей концерт далеко не остання наша співпраця.
Фото – з особистого архіву Марчіна Муравського та сторінки у Facebook Львівської національної опери
Розмовляла Валентина МАРУНЯК