Польські, британські, німецькі, американські – досі шанувальники класичної музики слухали закордонні радіостанції, і точно мріяли, щоб подібне радіо існувало в Україні. Відтепер маємо нагоду слухати класику, цікаві розповіді та анонси на Радіо «Ісландія», що транслюється в Інтернеті. Автори проекту – Ольга Діброва, Сашко Жук і Стас Невмержицький розповіли про свій шлях до здійснення мрії та дистанцію, яку вони своєю діяльністю ще прагнуть подолати – між мистецтвом, класичною музикою та українським суспільством.
– Радіо класичної музики в Україні було давньою мрією, я впевнена, багатьох – і Ви її втілили в життя! Досі не існувало постійно діючого радіо класичної музики. Було кілька проектів, зокрема, на радіо SKOVORODA певний час був окремий стрім класичної музики, як ініціатива фестивалю LvivMozArt. Окрім того, на різних радіостанціях були передачі про класичну музику, але не постійно. Для Вас – це теж здійснення мрії?
Оля Діброва: – Глобально, так. Я також розуміла, що ця ніша – повністю вільна. Адже зараз є дуже важливим зайти свою нішу в будь-якій сфері, бізнесі, мистецтві. Треба знайти себе! І коли ми вже відзняли 150-ий випуск «Час класики» (відеоблог Олі на каналі ISLND TV – ред.), ми зрозуміли, що музикантів є достатньо, всі вони класні, але це могло б перерости в більший проект. Тому ми подумали і за декілька місяців змайстрували студію, яка повністю відповідає всім стандартам й може записувати музикантів. Нам пощастило з тим, що керівництво проекту «Ісландія» бажає, щоб в Украні було набагато більше людей, які люблять класику.
– Які Ваші особисті історії шляху до цього проекту?
Сашко Жук: – Мій шлях: ми абсолютно випадково ми познайомилися з Олею, це був березень цього року. Я прийшов на концерт Kyiv Mozart Orchestra в дуже гарному залі в одному з готелів у центрі міста. І такий нюанс: я Олю до того бачив афішах, в неї був джазовий концерт у філармонії. Я дивлюсь на неї в залі – і думаю: «Звідки я знаю цю дівчину? Знаю!». Оля як ведуча декілька разів, перед кожним твором казала: «Дорогі друзі! Твір складається з трьох частин – своє захоплення і вдячність музикантам висловлюйте вкінці 3-ої частини». 150000 разів ми про це говорили! І десь людей 20-30 кожен раз, коли завмирав оркестр, починали аплодувати. Музиканти вже показують самі, що – не треба!
Я в антракті підхожу до Олі і кажу: «Ви дуже делікатно говорите». Там, при всій повазі, була така аудиторія, з якими треба трошки інакше говорити, силою і напором. Оля відповіла: «Я ж не можу, я ведуча…». Чим все закінчилося: через деякий час, я не пам’ятаю, як…
Оля: – … ти сказав, що в тебе є свій маленький блог «Наш Ренесанс». А я думаю: він так прикольно мені розповів про ці моменти виховання аудиторії…
Сашко: – … і Оля якось вийшла на мене і запропонувала співпрацю.
– Уточни, будь ласка, «Наш ренесанс» – що це?
Сашко: – Минулого року, так сталося, що певний час я не мав постійного місця роботи. Багато подорожував і відвідував чимало концертів, вистав, і бачив, що в нашій країні є не тільки «чорний піар», схеми, корупція, якесь зубожіння і т.д., і т. ін. Тисячі людей працюють у сфері культури та мистецтва, роблять якийсь продукт, про який дуже мало говорять в пресі, теле- і радіомовленні. І в мене виникла ідея, що треба робити свій блог в інстраграм чи Facebook. Минулого року я відвідав концерт ДахаБраха в Палаці «Україна», і фронтмен гурту казав, що зараз Україна переживає справжнє відродження. Я сиджу і думаю: «Боже! Я знайшов назву для цього блогу»! «Наш Ренесанс»: «наш» – тому, що український, «Ренесанс» – тому, що відродження! І з минулого року, я розпочав це – як вмію. Вмію – не дуже добре, Оля вміє набагато краще.
Так склалося, що десь за пів року я зустрів Олю. Оля запросила, запропонувала. Я в той момент ще не мав уявлення про обсяг роботи, який треба зробити, бо думав, що вже все є – я тільки прийду, щось розкажу, побалакаю. Тут виявилося, що сам проект треба робити майже з нуля. Потім мене Оля познайомила зі Стасом, Стас зараз розповість…
– Стас займає нішу музикознавця?
Сашко: – Ой, можна ще останнє слово. Я на відміну від своїх колег я не маю музичної освіти, зовсім ніякої. Я – історик, психолог.
Стас Невмержицький: – За освітою я займаю нішу музиколога. Але, як на мене, я хочу, щоб у нас в команді стиралися ось такі межі – хто по освіті знає музику, хто не знає музики. Ми по факту всі знаємо музику, кожен по своєму: Оля, Сашко і я – кожен по різному, кожен в чомусь своєму. Я сумніваюся, наприклад, що в консерваторії знайдеться хоча б п’ятеро людей, хто б знав так театральну сцену і балет, як знає її Сашко. Він знає всіх зірок, всі плітки, всі подробиці. Я стараюся не наголошувати, що я музиколог. Бо за музикологами створилася така аура…
– Академізму?
Стас: – Академізму, це дуже м’яко сказано – снобізму, і порушений діалог з публікою: «я знаю – ви не знаєте, я вас навчу»! Але це робить прірву між слухачами і всіма іншими. Тому, радше, я нас називаю «музичними сомельє», які «куштують» музику: знають, що – це найкраще і можуть запропонувати це слухачам.
– У вас зібралася класна, можна сказати, різноформатна команда. Якщо ми заговорили вже за аудиторію, то хто ваш слухач? Ти наголосив, що в академічній сфері є певне розмежування – між музикознавцями і аудиторією, і більше того – між аудиторію класичної музики і людьми, які боїться потрапити на концерт класичної музики. Яка аудиторія вже є на радіо, як ви з нею контактуєте, чи відчуваєте фідбек? І як будете пробиратися в сферу того «страху», до тих людей, які можливо б спробували, можливо б послухали, але до них треба ще знайти підхід?
Стас: – Щодо підбору аудиторії ми визначили, що є люди, які нас ніколи не будуть слухати. І ми цю аудиторію не чіпаємо. Є люди, які можуть нас слухати і ми шукаємо шляхи для того, щоб до них достукатися. Яка аудиторія? Ставка була на креативний клас людей, креативний не тому, що в резюме у них написано, що «я креативщик». Це також можуть бути IT-шники, дизайнери, хто працює в креативних агентствах… Також це креативні люди, тому що їх життя змушує креативити. Це, наприклад – жінки, у яких є успішна сім’я, є діти, які креативлять для того, щоб їхні діти отримали кращу освіту і краще дозвілля, які «шуршать» по всьому фейсбуку, шукають все, що їм цікаво, вічно репостять, слухають щось нове і завжди входять в баталії за встановлення справедливості. Оце – шикарна аудиторія!
А взагалі, я не чув, щоб в Україні хтось робив заміри по аудиторії класичної музики. Не було таких досліджень… На жаль, у нас аудиторію ділять на тих, хто слухає Винника, скажімо, і слухає «нішову» музику. Своїм радіо ми як раз показуємо, що аудиторію не можна так ділити – на ось таких чи таких. В нас є просто креативний клас людей, які слухають класику.
– Чи у вас є улюблені світові радіостанції класичної музики, на формат яких ви орієнтувалися?
Оля: – Я дуже люблю радіостанцію Classic.fm. Мені дуже подобається їхній сайт, я думаю, було б круто через якийсь час зробити такий широкоформатний, музично-класичний блог. Але по тій роботі, яка там відбувається, я бачу, що там в команді працює чоловік двадцять, якщо не більше… А нас поки п’ятеро. І я думаю, що треба закріпити свої позиції в такому форматі і потім, якщо вже буде аудиторія, яка просить, робити більше і більше.
Стосовно фідбеку – він є, фідбек прекрасний. Тобто, Ви розумієте, що звичайно ми не можемо поставити 2-у частину концерту, 3-ю, а потім 1-у – хіба програма деколи глючить, ми також там в цьому розбираємося. Але нам одразу пишуть: «Що це було?»!!! Я відповідаю: «Вибачте, – кажу, – це софт, щось з ним сталося». Тобто наша аудиторія дуже уважна, дуже розумна і відкрита. Часом нам просто пишуть: «Дякуємо!» і сердечка. Я думала, що фідбеку буде менше, не очікувала, що буде така серйозна зацікавленість.
Стас: – Стосовно аудиторії, були ще такі випадки. Написав нещодавно один чоловік, він здається не музикант (принаймні в таких колах ніколи не був помічений): «Так не чесно, я ніколи не чув цієї каденції 25-го концерту Моцарта!!! (сміються – ред.). Хто це грає? Вказуйте, будь ласка, виконавця!». Я знайшов, що там поляк грає. Пишу: «Ось, тримайте. Вибачте, будь ласка». – «Дякую! Це просто найкраща каденція, яку я чув». (сміються – ред.).
– До речі, про твори і підбір композицій. Такий важливий нюанс як авторське право. Які Ви використовуєте записи і яка є можливість офіційно їх транслювати?
Оля: – У нас є договір з Українським музичним альянсом, тому в нас все чисто, прозоро, і все, що ми можемо знайти – ми можемо використовувати.
– Розкажіть про наповнення. Зараз, окрім аудіо-записів, що транслюються постійно онлайн, є вже перший подкаст…
Оля: – Зараз доробляється сайт і ми думаємо над тим, як взагалі краще робити – Google-подкасти чи в Apple music. Розділ на сайт стовідсотково буде заповнюватися подкастами та інтерв’ю, тому що Сашко бере такі інтерв’ю, в нас тут такі були дівчата…
Сашко: – Взагалі ми стартували з балету, тому що був день танцю, день театру, і ми до цих подій записували інтерв’ю і пишемо зараз – домовляємося з київським балетом.
До речі, Ярина Котис – львів’янка, я минулого року вперше побачив її у прем’єрі «Весна священна». Я дивися на неї (Пульчинела – ще так, це все ж таки класична постановка, а «Весна Священна» – модерн, сучасна хореографія (два балети Стравінського – «Пульчинела» і «Весна священна» у Львівській опері йдуть впродовж однієї вистави – «Правда під маскою» – ред.), сиджу і думаю: «Я маю взяти у цієї дівчини інтерв’ю, я маю з нею поговорити і зробити так, щоб в Україні, не тільки у Львові, про цю дівчину знали!». Ми з нею вже спілкувалися, зараз в неї дуже насичений графік – у неї немає можливості приїхати в Київ, але я сподіваюся, що ми з нею обов’язково поговоримо. Але поки що, обмежуємося київськими артистами. І це не тільки колективи, музиканти, це також артисти балету, опери, драматичні актори.
– Зрозуміло. Інтерв’ю – від Сашка, а які ще подкасти плануєте випускати?
Оля: – Супер цікаві і класні розмови зі Стасом.
Стас: – Зараз у нас є записані три розмови. Одна вже вийшла: з Іриною Туковою про музику ХХ століття. До речі, тема, яка несподівано гарно зайшла людям, і знову ж таки – отримуємо від людей цікаві фідбеки, які починають філософствувати одразу в коментарях, стосовно сенситивності, сприйняття сучасної музики. І ти думаєш: а як так сталося? Адже слухачів це цікавить навіть більше ніж тих, хто має профільну музичну освіту.
Потім у нас буде ще цікава історія – ми будемо говорити про ті теми, які замовчувалися або ніколи не ідентифікувалися з музикою, наприклад, про політику – як музика працює в ідеології, в політичному житті. Також у нас буде чудовий музикознавець, який розкаже про українську середньовічну музику – це те, що в нас все життя була terra incognita, те, що колись нам не могли змістовно розповісти в консерваторії. Згодом в нас ще будуть цікаві композитори, про яких буде розповідати Оля.
Сашко: – Ще афіша!
Оля: – У нас звісно ж є афіша.
Сашко: – І київська, львівська, одеська… Я готую афішу, розповідаю і про львівській театр, і про харківський…
– Це анонси?
Оля: – Так, анонси. Філармонічні концерти анонсуємо. В нас ще є театральна афіша.
Сашко: – Театрально-драматична.
Оля: – Афішу драматичного театру нам розповідає Сашко Жила.
Ми запускаємо найближчим часом рубрику (я не знаю, як вона точно ще буде називатися) про лібрето. Тому що (я суджу тільки по собі), я не знаю чому деякі сюжети залишаються в історії, чому досі вони живі. Я хочу зрозуміти, в чому глибокий психологізм тієї драми, яка вже 300 років на сценах світу. Ми домовилися з одним хлопцем, який буде нам робити дослідження і коротко за 5-7 хвилин розповідати, що відбувається і т.ін. Наприклад, я маю зізнатися, ми прийшли в балет на «Жізель» – цікаво-круто, але я сиділа з телефоном і дивилася – що ж відбувається? Тобто, я – не Сашко. Я на цьому балеті була вдруге, вперше – в Одесі.
– Стасе, ти говорив про terra incognita щодо української музики. Як – легко чи важко – знайти записи української музики і як часто ви її транслюєте?
Стас: – Дякую! З українською музикою насправді біда неймовірна. Слава Богу, що Сильвестрова колись записав відомий європейський лейбл і ми маємо круті записи його музики. Я вже скільки хочу поставити Лятошинського, а в нас крім записів Теодора Кухара, нічого не знайдеш. Фортепіанної музики також немає. І це ми вибираємо найкраще з музики: ми ж не будемо ставити «малоросійського» Гулака-Артемовського і «гопашну» культуру, хочеться показати українську європейську музику. Її і так мало, якщо зважати на те, що немає записів, то стає зовсім сумно. Але скоро на радіо буде багато музики сучасних українських композиторів, які самі піклуються про те, щоб її записувати, і ми ведемо переговори про те, щоб її транслювати. Тому що багато композиторів – їх грають за закордоном, їм замовляють твори найкращі зали світу, а в Україні про них не знають. Про них потрібно розповідати і ставити їхню музику, щоб про них знали. Ось так можна вийти з цієї ситуації.
– Наступне питання – кому треба дякувати за підтримку проекту і як ваші слухачі можуть вам підтримати?
Оля: – Треба дякувати «Ісландії». Давайте без персоналій. Дякувати цьому проекту, який дозволив, скажімо-так, відокремитися оцьому паростку і почати жити своїм життям. Нам, знаєте, як можна допомогти – можна реально знайти класних музикантів, які можуть класно записуватися, і зробити записи українських музикантів, які грають українську музику. Ми це можемо зробити.
Стас: – Фактично, ми оголошуємо Call for Scores – прийом партитур і набір музикантів.
Оля: – Все що завгодно. Головне, щоб це було професійно і талановито.
– Яким Ви бачите проект Радіо «Ісландія» через 5 років?
Сашко: – В нас нещодавно було інтерв’ю і там було таке питання: «Куди ви прийдете найближчим часом?». Оля дала ідеальну відповідь: «Ми хочемо прийти в кожен дім».
Оля: – (сміється – ред.) Таке було? Це ж була 8 ранку.
– Значить кожен дім має досягти того рівня, щоб почати слухати класичну музику?
Оля: – Треба достукатися!
Сашко: – От мій особистий приклад. Я займався хореографією, коли мене маленького в 4 роки відвели у школу. Потім була велика перерва, і в 1998 році я вперше потрапив у справжній оперний театр – це було у Львові, коли я вчився у Львівському університеті. І відбулася наступна ситуація: був вибір між оперою «Ріґолетто» Верді чи «Кармен» Бізе. Я впевнений, що якби тоді я з мамою пішов на «Кармен» Бізе, я б після тієї «Кармен» (4 дії французькою мовою) ніколи б не повернувся до оперного театру. Або «Аїда»! Я два рази ходив на «Аїду» у Львові: коли був перший раз, я ніколи в своєму житті так не бажав людської смерті, як в той вечір (сміються – ред.). Бо я сидів і думав, коли їх вже замурують, вони задихнуться і все це закінчиться. Я три рази був на «Аїді» після того, тоді вперше я все висидів, дослухав, але такий досвід залишився.
Я хочу сказати, що все ж таки продукт має бути зрозумілою мовою, і ми говоримо людям про те, що класика – це не щось таке архаїчне, «з будинками на головах». Я деколи читаю на сайті Національної опери України, наприклад, про «Баядерку» – про виставу, про балет. Я п’ять разів перечитую речення і не розумію, що вони пишуть. Для кого це?
Тому я хочу, щоб людям зрозумілою мовою в нашій країні говорили про те, що мистецтво, культура – це ті речі… Що взагалі таке мистецтво? Скільки існує людство, стільки існує мистецтво. Люди ще не навчилися говорити, не винайшли мову, але вони вже малювали один одного в печерах на скелі, робили перші музичні інструменти і під ті інструменти танцювали в колі. Ось воно перше, примітивне – але мистецтво. Тому це абсолютно нормальні речі, якщо ми говоримо про політику, про Зеленського, про геополітику, секс, здоров’я, кримінал, ми так само маємо говорити про мистецтво. Це наше життя! А ще на рахунок «приобщится к исскуству или культурно обагатится». Це – взагалі інша тема… Я можу про це говорити довго і нудно.
Людину треба зацікавити зрозумілою мовою. В афіші я деколи кажу, балет «Сильфіда» – це дуже гарний варіант, щоб вперше відвідати балет. Або «Болеро» – це ж 20 хвилин і кінець. В мене дуже багато знайомих, які говорять: «Ой, мой любимый балет!». Чому? Бо 20 хвилин.
Оля: – Я от думаю, що є якась поки що дистанція між музикантами і медіа, а також є дистанція між музикою та аудиторією, і вона досить велика. Можливо так історично склалося….
Сашко: – (наголошує) – … в нас так історично склалося….
Оля: – … що мистецтво і класика вона кудись пішла за небокрай.
Сашко: – В нас 70 років (у Львові трошки менше) наш так-званий «брат» викопував оцю прірву між мистецтвом, культурою і «робочим крестьянским класом». Розумієте? Тобто, це як «в нагрузку»: раз на місяць або раз на пів року ми робимо «культурный поход» і оця прірва, ця відстань звичайно утворювалася. Був переважно «робочий крестьянский клас» і невеличка купка людей – вони мали бути для того, щоб представляти Радянський Союз за кордоном, щоб: «Подивіться! У нас є музиканти, в нас теж є талановиті люди».
Я хотів сказати щодо цієї прірви. Тому що за кордоном, скажімо в Західній Європі, наприклад, там ці речі – музей, театр, концерт – це абсолютно нормально.
– При чому, є потреба знати свою національну культуру впершу чергу?
Сашко: – І знати національну культуру, в першу чергу. Тому, наше завдання оцю прірву…
Оля: – Місточок зробити. Як між аркою дружби народів і Володимирською гіркою.
Сашко: – Місточок може взяти і обвалитися, а нам треба закопувати цю прірву – говорити людям зрозумілі слова.
Стас: – Ми використовуємо професійну лексику, але подача в нас зухвала, провокаційна і більш яскрава.
Щодо нашого плей-листу, то ми вибрали дуже цікаву ротацію: ми подорожуємо від бароко і до музики ХХІ століття.
Взагалі, музика – це купа нерозказаних історій! Знову ж таки – бароко і кримінал: відомий композитор Джезуальдо, який був генієм барокової музики, ламав всі музичні правила, був дуже закоханий в одну дівчину. Вони одружилися і потім він її приревнував – він застав її з коханцем. Джезуальдо взяв меча – порубав коханців, відрізав статеві органи і вбив хлопчика, який це все бачив, тому що він, можливо, був причетний до цього гріха. Але притому він писав геніальну музику. Ось Вам і кримінал, і музика, і високе мистецтво! Йому це не заважало писати духовні твори, на духовні тексти. І це не одна історія з історій бароко, не кажучи вже про класицизм, і далі – Романтизм, ХХ-ХХІ століття – там зовсім інші історії. Тобто це не нудно – так точно.
А стосовно, як я бачу Радіо через 4-5 років… Яскравий показник стану української музики був показаний на інавгурації президента, коли він (Зеленський – ред.) заходив. Може ви звернули увагу, яка була музика? Співали Гімн Украни – «грамогласно», «по-совєтськи» так. А хто супроводжував? Два баяни (кнопкові акордеони) і скрипочки!
В той день я робив «коронаційний плей-лист», і в нас на радіо був цілий плей-лист, ми показували, як коронували, коли Гендель був придворним композитором в Британії, і як коронували Єлизавету ІІ – це було 60 років тому. Так, вибачте, там був Густав Голст, Воан Вільямс, там були Персел, Гендель, всі. Розумієте? А тут… Я розумію, що ми не монарша країна, ми не монарха обрали. Але коли грає два баяна і дві скрипочки, і валить хор, то це ознака, що ми не переросли оці 70 років гніту. Тому що це не питома українська культура – акордеон в принципі, кнопковий або баян – це взагалі не наша культура, це все нав’язано! І щоб цей хор співав під баян.
У нас є хор, який співає партесні концерти, у нас є хор, який співав Бортнянського в церкві, це хоровий спів, яким захоплювалася вся Європа. Ми через хорову культуру «вмили немиту Росію», через нашу музику ми її європеїзували. А зараз в нас на інавгурації гаранта «по-совєтськи» співають Гімн України.
І от, діяльність нашого Радіо можна буде вважати успішною, якщо через 5 років на інавгурації іншого президента, ми почуємо інше виконання Гімну України!
Фото надані авторами Радіо «Ісландія»
Розмовляла Стефанія ОЛІЙНИК
Давно чекала на Вас! Молодці, що прийшли!