Втілення міфологічного сюжету у сучасній виставі − справа не з легких. З одного боку, вічні теми навіки залишаються актуальними, з іншого − потрібно зуміти небанально вписати цю «вічність» у наш час і знайти ті точки дотику до нашої реальності, які б направду торкали сучасного глядача. Такі завдання постали перед митцями Українського Театру Танцю (засновниця і художній керівник Анна Герус).
30 травня на сцені Київського академічного молодого театру колектив представив прем’єру пластичної вистави на одну дію «Спасіння Архонта» (хореограф, постановник і автор ідеї Олена Вертегел). Творчій команді вдалося створити виставу, в якій з оригінальною подачею і на повну силу використані сучасні засоби мистецтва – модерна пластика, мінімалізм костюмів (художник Каріна Гаєва), семантика сценічного освітлення (Олена Антохіна) та гра звукових технік і музичних жанрів. Виставу «озвучила» композиторка Марта Галаджун, яка працюючи в такому жанрі, виявила неабияке драматургічне, театрально-музичне мислення.
Міфологічна тематика − не частий гість у творах українських композиторів, тим паче така специфічна. В своєму задумі хореограф спирається на давній міф часів гностичних вчень ІІ-ІІІ століть, котрий використовує як тло для власних роздумів над темою поневірянь Святої Софії. Тож, сюжет вистави − неоднозначний і парадоксальний, адже він існує ніби на перехресті міфологічного та християнського світів. Представниками міфологічного виступають, власне, архонти − діти Софії і темної матерії ілюзій, обману. А представницею християнського світу є Свята Софія, відома в тому числі і як біблійний персонаж, мати Віри, Надії та Любові. Незважаючи на те, що вона спокусилася і згрішила, від чого і з’явилися на світ горе-діти архонти, Софія отримала прощення після покаяння й піднялася знову на небеса. Натомість її потомство − приречене на вічне митарство між цими двома світами, не знаючи спокою. Адже відомо, що у світі міфу світло і тьма часто гармонійно співіснують між собою пліч-о пліч, тоді як у світі християнства вони постійно змагаються, щоб перемогло щось одне. Тому діти темної матерії і світлої Софії – архонти – не можуть бути повноцінними без світла, але водночас лякаються його.
Музична складова вистави не просто фіксує окремі етапи розвитку драми. Саме в музиці розгортається «внутрішнє життя» душі архонта − її народження, перші порухи, змужніння, метання і протиріччя, зрештою − слабкість. Ця душа багатолика. Спершу вона зароджується із принишклих нашіптувань флейти, глісандо-зітхань тромбонів, флажолетів струнних і самотнього мотиву-питання в тромбона, який безсило згасає. З темної матерії народжуються архонти і, наче єдиний організм, синхронно відбивають ритм свого екстатичного танцю, який могутньо наростає і завершується «польотом» в космічні простори душі та звуку.
Наче небесний просвіт з’являється інструментальне тріо. Просвітлений голос скрипки і ламкі гармонії віолончелі та фортепіано виблискують, ніби віддалені зорі темного неба. Таке враження підсилює ще й візуальний момент: світлова проекція (Георгій Потопальський), на якій сновигали калейдоскопи геометричних візерунків, що спонукало глядачів задуматися і навіть замилуватися… На цей проміжок часу архонти завмирають. Втім, такий настрій швидко розсіявся з початком епізоду блукання в лабіринті. В цьому епізоді ефект певного позачасового континууму створили звуки синтезаторів і семплів, а також сирени, гул, розмиті глісандо струнних і таємничі людські голоси (дихання, шепіт, горлові звуки). В цілому, композиторка використовує великий арсенал звукових можливостей. Вона залучає звучання акустичних інструментів, шумові ефекти і електроакустичні прийоми, застосовує розширені сучасні техніки гри на інструментах.
Звук дзвону, який зненацька лунає в залі, повертає глядачів до тями, а архонтів − з вищого світу на землю, де вони постають вже у вигляді монахів. Тепер персонажі йдуть на світло Софії (освітлення сцени стає жовтого, золотавого кольору), шукають його, взаємно підіймаючи правиці догори і, водночас, закривають чорним одягом своє обличчя, ухиляючись від світла. Відокремлюючись від свого натовпу, вони слабшають, стаючи вразливими, співчутливими один до одного. Моторошна тема дзвіночків змінюється не менш погрозливою, дещо видозміненою темою «Ґлорія» з меси «Нотр-Дам де Парі» Ґійома де Машо, а згодом і зовсім спустошеною постлюдією, яка розходиться колами електронних звуків над водами темної матерії…
Важко буває прийняти темноту власної душі. Та не менш важко буває прийняти її світло, вразливість, і навіть слабкість. Остання в світ(л)і сучасності не є гідною поваги і часто зникає під ногами екстатичної ходи натовпу. Можливо, для того, щоб побачити нового Архонта, варто всього лиш зазирнути в дзеркало?
Фото Marien Morey -https://www.facebook.com/UkrainianDanceTheatre/posts/1109651359172624
Юлія ШКРОМИДА