Вольфганг Емануель Шмідт: диригент із паличкою та смичком

Вольфганг Емануель Шмідт – музикант незвичайний. Це стало зрозуміло ще з афіші його концерту, де було вказано, що Шмідт під час концерту диригуватиме та гратиме на віолончелі. Як це можливо? Це питання настільки нас заінтригувало, що два автори Moderato відвідали концерт і діляться з Вами враженнями.

Прелюдія

Стефанія Олійник: Знімаю капелюшок перед публікою, яких суботній концерт у Львівській філармонії зацікавив більше, ніж визначення представника від України на пісенний конкурс Євробачення. Те, що слухачі в цей вечір обрали “класику”, вже говорить про їх прагнення до вічного мистецтва. І цей концерт приніс насправді стільки емоцій, вражень та несподіванок, що в один момент найбільш відчайдушні слухачі до бурхливий овацій додали ще й тупотіння ногами… Навіть мені, хоч і молодому музичному критику, таке доводилося спостерігати вперше 🙂

Диригент VS Віолончеліст

Стефанія Олійник: Програма концерту поєднала три твори композиторів-романтиків: Мендельсона, Шумана та Чайковського, а отже – вистачало і бурхливих емоцій, і тонких граней почуттів. Емоційний тон задав твір Мендельсона – увертюра “Рюї Блаз” за драмою Віктора Гюго, для виконання якого Шмідт узяв до рук диригентську паличку. Кожний її помах підхоплював молодіжний оркестр “INSO-Львів”, з яким Шмідт вже працює не вперше, відвідуючи з гастролями Україну.

Що вразило з перших нот – це динамічні нюанси. Якось в нас склалася погана традиція – завжди грати гучно, “з душею”, “від усього серця”, а до тихих і стриманих виявів емоцій українські “відкриті серця” не прагнуть. А ось німецька класика такого не пробачає! І Шмідт від кожного молодого і запального оркестранта добився насправді приголомшуючих динамічних градацій. Навіть кілька разів мимоволі присідав, ніби намагаючись показати, яке тихеньке має бути те piano. Оркестр ставав невагомим на РРР, легким і політним на mP, хвилюючим на mF, драматичним на FF. Це було насправді чудове прочитання музики Мендельсона, її барв і відтінків, адже композитор є визнаним майстром у створенні живописних симфонічних полотен (згадаймо його “музичні картини” Шотландії – “Шотландська симфонія”, симфонічна поема “Гебриди”; Італії – “Італійська симфонія”; і зрештою, казкового світу зі “Сну літньої ночі”).

Петро Жеруха: Отож, спочатку про увертюру “Рюї Блаз”. У 1839 році такі собі люди із одного Театрального пенсіонного фонду замовили у Мендельсона написати музику до драми Ґюґо «Рюї Блаз» за короткий час  – чи то романс, чи то увертюру, на вибір, бо дуже хотіли її поставити (ця історія про помсту королеві Іспанії за покарання вчинене нею, яка завершилася смертю месника та коханого королеви). Однак п’єса, яка була поставлена у 1838 році, не знайшла одобрення збоку Мендельсона, який написав лише романс. Розчаровані актори висловили думку, що не варто їм було давати так пізно і наступного разу все буле завчасно. Це настільки заділо Мендельсона, що він написав увертюру приблизно за три дні, встигнувши до постановки.

Маестро Шмідт виконав чудову роботу із оркестром. Якщо спробувати портретувати групи оркестрів на базі характерів героїв п’єси Ґюґо, тоді струнні стануть месником, що знаходився у постійному психологічному русі, а духові – коханим, який вбиває месника, помираючи сам – чудово відображена боротьба. У творі дуже добре були розставлені акценти: темброві та динамічні комбінації варті життя. Незважаючи на мідні непорозуміння, оркестр злагоджено та потужно звучав на forte та акуратно та уважно –  на piano.

Стефанія Олійник: Те, чого вимагаєш від інших – добивайся і сам! – очевидно, кредо Шмідта як диригента, так і виконавця на віолончелі. Виконання “Варіацій на тему рококо” Петра Чайковського – стало кульмінацію і справжньою сенсацією вечора. Вийшовши за диригентський пульт з віолончеллю і “продиригувавши” темою легкими помахами смичка, Шмідт зайняв місце соліста, не забуваючи час від часу кивати оркестру. Ці ніжні відтінки емоцій, ці неймовірно тихі пасажі віолончелі від яких публіка тамувала подих (невже ми так голосно дихаємо?!) і нарешті – віртуозна легкість, яку виявив соліст в останній варіації зірвала шквал овацій і тупотіння ногами. Після першого відділу концерту виконавця викликали на біс! – Шмідт так само легко і невимушено зіграв “Жигу” зі Сюїти для віолончелі-соло Й.С.Баха.

Тим часом оркестр вгамовував емоції – грати не за паличкою (яка підказує – коли, як голосно та як швидко зіграти), а за думкою і смичком соліста – завдання неабиякої складності.

Петро Жеруха: У листах Чайковського майже немає згадок про Варіації для віолончелі. Він лише висловлює думку про те, що слава віолончелі гасне і це потрібно виправити. Шмідт як виконавець ще раз довів, що вартий всіх нагород та хвалебних слів, які йому присвячені. Варіації дуже складні: у творі майже немає tutti (весь оркестр), лише постійне solo, яке не дає часу для перепочинку виконавцю; додатковою важкістю є велика кількість партії у високих регістрах, що передбачає застосування великого пальця. Вражаюче, що віолончеліст впорався не тільки із технічними труднощами партії-соло, а й із диригентськими обов’язками, подаючи певні сигнали: вдихаючи та видихаючи, час від часу киваючи головою. Однак це стосувалося лише синхронності вступу із солістом, а далі оркестр більшою мірою впорався сам!

Евсебій і Флорестан

Стефанія Олійник: У другому відділі концерту Вольфганг Емануель Шмідт знову зайняв місце диригента та представши публіці Симфонію №1 Роберта Шумана. Свого часу цей визначний німецький композитор заснував музичний журнал, у якому власні статті підписував такими псевдонімами: Евсебій і Флорестан – перший з яких був запальний і “гострий на язик”, а другий – ніжний і стриманий в оцінці. Був ще й третій псевдонім – “Майстер Раро”, який займав позицію “золотої середини” і особистої думки Шумана. Ось у музиці композитора, на нашу думку, слід шукати “майстра Раро”, не піддаючись ні шквалу емоцій, ні тихій мрійливості. Це зробити оркестру і диригенту було доволі нелегко, зважаючи на емоційний вибух першого відділу. Ця Перша симонія має заголовок “Весняна” і спочатку композитор дав назви кожній з чотирьох частин – “Початок весни”, “Вечір”, “Веселі забави” та “Весна у розпалі”. Однак, згодом Шуман відмовився від цих назв, бажаючи щоб його музика асоціювалася не тільки зі звукозображальністю, але з більш філософським трактуванням – “пошуку весни” у собі. Емоційність таки завадила слухачам заглибитися у цей філософський контекст, бажаючи ще більше вражень (ще одна наша поган звичка – очікувати чогось найфеєричнішого у кінці!). А ось Шмідту таки вдалося вгамувати шквал емоцій, хоча його найяскравіша риса як музиканта (це ми почули у його виконанні і диригентській майстерності) виявляти та підкреслювати у музиці увесь спектр емоцій та настроїв.

Петро Жеруха: Лютий став багатим на симфонічну творчість Роберта Шумана: 11 числа звучала Симфонія №2 Шумана – естафету розпочала Оксана Линів, даючи чудовий старт та впоравшись із всіма трудностями. 25 числа естафету прийняв Емануель Шмідт, взявшись за Симфонію №1. Це виконання можна чітко розділити на два: роботу диригента та роботу оркестру. Отож, диригент зробив вагому частку своєї роботи: добре розставив динамічні, «пунктуаційні» акценти, чітко та вміло допомагав оркестру – таку роботу можна оцінити на «5». Однак оркестру ставлю тверду «4». Незважаючи на те, що оркестр впорався із багатьма складними місцями у симфонії – чудова зібраність на piano та узагальнено добра витримка під час всього твору – однак фразування залишилося не без проблем: дуже часто розпочата фраза, обривалася наприкінці, залишаючи клапті, що заважають драматургічному розвитку. Незважаючи на достатньо добрий динамічний контраст, оркестр був дуже напруженим та час від часу вибухав, ніби ненароком наступивши на forte. Місцями давалася взнаки похибки звуковисотності. Проте надзвичайно стабільною та чіткою була ударна група, залишаючись на найоптимальнішому рівні сприйняття музики поряд із іншими виконавцями.

Отож, панове оркестранти, ви, як професійні музиканти, що знають своє діло, котрі вже не один раз довели безмежність своїх можливостей, зокрема на Симфонії №2 із Оксаною Линів та на багатьох інших творах, котрі здатні на різного роду експерименти та виклики, повинні щосили підтримувати цей високий рівень!

Вечір видався дуже цікавим. Його прикрасив оркестр, прекрасний диригент-віолончеліст, чудовий ведучий Володимир Бєглов та чисельна публіка, яка стала настільки старанним учнем, що не аплодувала не тільки між частинами творів, а й після завершення симфонії, із тактовною неспішністю розпочавши аплодувати  на декілька оплесків пізніше.

Фото – Іван Борис.

Стефанія Олійник, Петро Жеруха