13 жовтня на вечірньому концерті у фоє Львівської національної філармонії звучав особливий (не лише для 25-тих «Контрастів», а й для української сцени загалом) концерт електронної музики.
Дует Dąbrowski/Mańko, що приїхали «показувати звук», заснований у Познані у квітні 2018-го. Звісно, він асоціюється саме з познанською експериментальною сценою. І у своїй музиці – що вдалось почути львівським слухачам – музиканти вдало поєднують нову класику, шумові ефекти, ембієнт, мінімалізм, сонористику та сучасні розширені техніки (extended techniques). Головним принципом є вільна та контрольована імпровізація. І вона, в свою чергу, результат колаборації Давіда Домбровського (Dawid Dąbrowski, PL), який високопрофесійно займається модульними синтезаторами, та Остапа Манька (UA), що блискуче використовує скрипку та електроніку.
Варто сказати, що з самого початку цей концерт був своєрідною інтригуючою таємницею. Афіші фейсбуку, афіші біля філармонії та стильні буклети-книжки розповідали тільки про назву концерту та широченну географію виступів його учасників. Про неї і зараз згадати зовсім не завадить, адже дует уже не вперше виступає у Львові (фестиваль «Vox Electronica») і отримує захоплені відгуки. Також із весни 2018 року музиканти побували в Києві («Книжковий Арсенал»), Харкові («Культура звука»), Маріуполі («Платформа ТЮ»), Берліні («Willows Nest»), Торуні («Kulturhauz»), Бидгощі («Mózg»), Мехові (фестиваль «Gadafest»), Острові (фестиваль «Defibrylator»), Гожові (Dym Festival Before), Збоншині (фестиваль «Експеримент»), Щецині та Познані, а ще презентували свій твір на компіляції «Uno» незалежної студії «Wielu Nagrania».
Тож продовжуючи – перше, що вразило, – це розуміння слухачів, що саме вони прийшли слухати, і їхнє порозуміння з самою суттю музики, яка, проте, була “загорнута” в космічне тло відеоряду.
Михайло Барабаш – відомий львівський художник, що працює у жанрах живопису, інсталяції, об’єктів та перформансів, став творцем візуальної частини, що і перетворювала концерт у перформанс. Важливість цієї складової важко переоцінити. Очевидно, в більшості присутніх виникало “вічне” питання: чи була б зіграна музика ефектною без зорового сприйняття підтверджених в ній образів? В котрому з презентованих мистецтв ці образи народжувались та яким було співвідношення глядацького сприйняття? Іншими словами, така музика супроводжує картинку чи спонукає її виникнення?
Думки з цього приводу завжди розбігаються. Але в музичній площині, без новомодних назв про деструктуризацію свідомості чи розпади площин, але не з меншим ефектом відчувалась плинність, ритмічність форми, що формувалась з самого початку через невинну появу кулі-Місяця на чорному фоні, чорно-білі ряди нез’ясовних фігур з геометрії, що плодили градієнти синього кольору в їхньому вільному падінні. Всередині цієї форми скрипка все більше наповнювала простір “кривими” віртуозних пасажів, що спрямовували свідомість в неосяжні спектри Всесвіту.
Насамкінець, дивував і ефект безперервності музикування, наративного ритму, що контролював електронні заміри слухацьких пульсацій та вів за собою в нові образи. Теза про те, що справжній митець мислить образами, зовсім не ново пояснює вагомість існування такого типу музики – чи то пак, таких типів, загадково поєднаних між собою. Однак досягнення ефекту, завдяки якому слухачі перемістились у незвідані площини міжзоряних просторів, вартує усіх зусиль музикантів – безперечно, при участі візуального дійства, – та художника – у музиці, що існує на перетині рухомого візуалу. Візуалу звуку.
Фото – Сергій Горобець
Дзвенислава САФ’ЯН