«Син – великому Батькові»: у товаристві двох Моцартів

Генії цього світу приречені на багатослів’я: за життя про них сплітають павутиння з пліток, після смерті ці плітки плавно переростають у ореол міфів. Важко знайти композитора, творчість якого в силу своєї популярності впродовж століть була об’єктом вивчення не одного покоління дослідників, та все ж таки не вичерпала багатьох відкритих запитань. Світло слави Вольфганга Амадея Моцарта спалахнуло за його життя і розгорялося з все більшою силою. Принаймні так ми все це бачимо з висоти часу.

Проте, Моцарт, який від самого початку дуже чітко усвідомлював глибину свого таланту, все ж таки відчував себе недооціненим сучасниками, і не безпідставно. Це відчуття не давало спокою і Моцарту-молодшому. Народитися не менш талановитим сином геніального Моцарта і до того ж також обрати долю музиканта-композитора  –   не надто обачний вчинок. Франц Ксавер Моцарт не виправдав очікування австрійських мистецьких кіл – вони, швидше за все, хотіли стати свідками реінкарнації Моцарта-батька. Франца Ксавера від початку визнали менш талановитим: він зі своєю ранньо-романтичною естетикою явно не відповідав смакам меломанів, які ще не готові були попрощатися з ідеалами класицизму. Бажання позбутися тиску матері Констанції Моцарт та тіні слави батька, спроба знайти свою нішу привели Франца Ксевера до Галичини. В 1808 році він ступив на нашу землю – з цього моменту починається історія львівського Моцарта. Саме ця історія, як і сама постать «Львівського Моцарта»,  стала інспірацією для організаторів LvivMozArt.

Академічний симфонічний оркестр INSO-Львів

Тридцять років «галицького періоду» життєтворчості Моцарта-сина увінчало створення інституту співу «Товариство святої Цецилії». Однією з найрезонантніших подій за участю «Товариства» став пам’ятний вечір Вольфганга Амадея Моцарта, що відбувся 191 рік тому 2 грудня 1826 року. Серед творів, які там прозвучали був знаменитий «Реквієм». Можливо, за задумом Франца Ксавера виконання «Реквієму» в роковини смерті його автора мало б бути щорічною акцією. Так не сталося, проте на початку ХХІ століття традиція відродилася сама по собі. Впродовж останнього п’ятиріччя, виконання «Реквієму» в Соборі святого Юра – музична подія року, яка приваблює числених меломанів. Так було і цього разу – 21 серпня, на четвертий день фестивалю LvivMozArt. Фестиваль сам по собі, без перебільшень, визначна багатогранна подія музичного літа 2017-го. Від моменту відкриття він встиг «напрацювати» собі слухацьку аудиторію. Цілком закономірно, що можливість почути грандіозний «Реквієм» Моцарта  у неймовірно доброму виконанні привела львів’ян та гостей міста на Святоюрську гору.

Цікаво, що організатори віддаючи данину Францу Ксаверу та його геніальному батькові, історичному виконанню «Реквієму», все ж не намагалися реконструювати програму того першого концерту. Натомість, слухачам як преамбулу до «Реквієму» запропонували кантату Франца Ксавера Моцарта. Цей лаконічний, але надзвичайно переконливий твір Моцарт-молодший написав з нагоди відкриття пам’ятника Вольфгангу Амадею у Зальцбурзі в 1842 році. Тоді, як і у 1826 році у Львові, митець особисто був за диригентським пультом. Тепер роль диригента виконала засновниця LvivMozArt, головний диригент опери та філармонійного оркестру м. Грац (Австрія) – Оксана Линів. Кантата для солістів, двох хорів та оркестру об’єднала на одній сцені Галицький академічний камерний хор, Камерний хор «Gloria» та Академічний симфонічний оркестр «INSO-Львів». Звучання такого тандему творчих колективів вже має добру репутацію у колі львівських шанувальників музики. Ще більшим стимулом не пропустити цієї події став підбір справді зіркових солістів. Сольні партії співали вже визнані за межами України артисти  Софія Соловій (сопрано, Україна-Італія), Зоряна Кушплер  (мецо-сопрано, Україна-Австрія) та молоді виконавці, яким пророкують велике майбутнє: Михайло Малафій (тенор, Україна), Ігор Царьков (бас,Україна-Німеччина).

Софія Соловій та Зоряна Кушплер

Жодне з виконань «Реквієму» у Львові не було провальним.  Проте, вже з того моменту, коли Оксана Линів подала знак оркестрантам підняти інструменти було зрозумілим, що враження від цього концерту будуть незабутніми. Її впевнені, чіткі та водночас граційні жести знайшли повну віддачу у виконавців. Вже перші такти урочистої кантати Франца Ксавера Моцарта захопили досконалим повнозвуччям. Це було не просто високопрофесійне відтворення нот колективом зіграних виконавців. Музика лилася напрочуд природно, кожен найменший нюанс звучав випукло. Думаю, Оксані Линів, вдалося прочитати  партитуру саме так, як того хотів Франц Ксавер і допомогти співучасникам дійства якнайповніше відтворити написане. Дуже важливо почути твір вперше саме у такому виконанні, коли хор, оркестр та солісти звучать яскраво, стилістично виправдано, акустично досконало, при цьому не «випадаючи» із загального звучання. Хоч музика Ф.К.Моцарта свій шлях до львівського слухача розпочала вже давно (ще в 2013 році з ініціативи Романа Стельмащука прозвучали кілька вокальних творів львівського Моцарта, а потім щороку послідовно у програмах різноманітних концертів з’являлися нові опуси), та для багатьох це було перше знайомство з його творчістю. Моцарт-син постав для слухачів власне як майже романтик: композитор, якому дуже органічно вдалося поєднати класичні музичні форми з романтичною музичною мовою, а не як «класик, що заблукав у експериментах». Преамбула була більш ніж вдалою.

Галицький академічний камерний хор та Камерний хор Gloria

Певною мірою по-романтичному також прозвучав «Реквієм». Твір був пережитим не лише в процесі підготовки, а й безпосередньо в момент виконання. Музикантам вдалося не тільки зрозуміти і втілити у звуках світ переживань, які увіковічнив Моцарт, але й переосмислити і передати їх згідно зі сприйняттям людини нашої епохи. Оксана Линів з легкістю підкорила собі партитуру і вибудувала драматургію так, що легко було вловити декілька кульмінацій, кожна з яких «пройшла» свій шлях розвитку наче проростаючи з попередньої. Диригент обрала темп на йоту швидший, ніж прийнято. Це дозволило музичній фразі на початку більш правдоподібніше передати схвильоване серцебиття. Натомість, плавні широкі лінії в партіях хору прозвучали ще більш виразно. По-бароковому віртуозно прозвучало «Господи помилуй» (Kyrie eleison). Ця стрімка фуга зовсім не скромне благання про спокій душі померлого. Це напружене благання людини, яка не має часу на молитву. Стрімкий темп обраний на початку, хоч і ускладнив завдання виконавцям, доречно підсилив це враження і додав нотку містичності. Можливо саме так трактував цю молитву Моцарт, який дуже хотів виконати замовлення анонімної особи і передчував близьку смерть…

Оксана Линів

Першим з солюючих голосів звучить сопрано: «Вічне світло» осяює голос ангела. Звично чути у цій ролі світлий, по-дівочому невагомий, кришталево чистий, високий голос. Проте насичене і глибоке сопрано Софії Соловій зазвучало дуже переконливо. Маючи італійську школу співу та значний досвід на оперній сцені, Софія Соловій напрочуд  органічно звучить в сакральних творах. У її репертуарі поруч з полотном Моцарта є також заупокійні меси Габріеля Форе та Йоганеса Брамса.  Добре впорався зі завданням Ігор Царьков. Його дует з тромбоном на початку четвертого розділу «Звук труби» після попереднього драматичного хорового розділу прозвучав піднесено і світло. Шкода тільки, що в звучанні тромбону була певна скутість. Не було класичної легкості і прозорості. Не було також і фальші. Проте очевидним було те, що для виконавця ця партія містить певні непрості технічні завдання. Супровід у цій частині дуже лаконічний: пульсація струнних лише створює гармонічний фон, додає ефекту руху. Це дає можливість висловитися солістам.

Ігор Царьков

Приємно, що соло тенора у виконанні Михайла Малафія не було вирішено перебільшено драматично, як це доволі часто трапляється, що стало дуже гарною основою для м’якого приєднання жіночих голосів. У репертуарі М.Малафія на разі переважають романтичні оперні партії, що дуже відповідає якості його багатого на відтінки голосу. Попри це М.Малафію підвладні партії в творах класиків, що вимагають дещо іншого підходу до способу інтерпретації. Варто сказати, що у кожному з номерів за участю солістів, їм вдалося досягти максимальної благозвучності ансамблю. Це потребувало певних зусиль, бо хоч усі солісти безперечно володіють унікальним тембровим багатством голосу, мають гарну вокальну школу, вони не є рівноцінними за силою голосу. В деяких епізодах відчувався динамічний дисбаланс. Софія Соловій, Зоряна Кушплер трималися більш впевнено і їхні від природи сильні голоси на йоту перекривали звучання чоловічих.

Михайло Малафій

Після драматичного хору «Засудивши нечестивих» (Confutatis maledictis), тиха кульмінація знаменитої «Лакрімози» (Lacrimosa) справляє в стократ сильніше враження. Розпочавши з піанісимо Оксана Линів у кульмінації досягла потужного фортісімо. Крещендо такої широкої амплітуди не характерне для класичного способу вислову. Але такий прийом є доречним для виконання  у тому ключі, який обрала Оксана Линів. «Лакрімоза» прозвучала не як середина твору, а як закінчення, як недовершена молитва… Таке враження не випадкове – адже саме ця частина була останньою, яку встиг дописати Вольфганг Амадей. Саме в такому вигляді існував би «Реквієм» якби Франц Ксавер Зюссмайєр та Йозеф Ейблер на прохання дружини Моцарта не завершили твір. «Лакрімоза» стала наче точкою відліку: далі все розвивається по наростаючій. З наступних семи номерів, тільки  розділ «Благословенний» (Benedictus) виконують солісти. Тематично це один із недраматичних музичних номерів. Виконавці подарували слухачам неабияку насолоду своїм довершеним ансамблем. Остання частина прозвучала просвітлено і якоюсь мірою стала настроєвою аркою до урочистих акордів,  з яких розпочався вечір.

Злагоджена співпраця хорових колективів, оркестру, солістів та диригента; краса голосів; повна самовіддача на сцені; колосальний енергетичний заряд – все це не могло не відгукнутися шквалом оплесків, що не змовкали впродовж тривалого часу. Це був один із кращих концертів останнього півріччя. Це виконання може і повинно стати показником того, як слід інтерпретувати таку геніальну музику. Цей вечір вже вкотре засвідчив, що у Львові є все, щоб місто могло не просто виправдати титул культурної столиці, а й бути нею насправді.

 Тетяна РИБАКІВНА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *