«Це трагедія про невідворотність одвічних помилок людства» – режисер Ростислав Держипільський про головну тему п’єси.
«Пакет творчих елементів» – композитор Роман Григорів про касту акторів та всіх решти учасників процесу (другий композитор формації – Ілля Разумейко).
А ще – це мікс джазу, «псевдо Бйорк», бароко та похоронного маршу.
Іще 5 лютого 2017 року прем’єру найстрашнішої та наймодернішої хорор-опери в України приймав Івано-Франківський драматичний театр імені І. Франка. Під дахом одного з найзначніших та кращих театрів у країні неоопера-жах «HAMLET» проживає й досі. У цьому сезоні багатолюдні відвідини двох вистав – 26 та 27 жовтня – підтвердили незмінний інтерес до пост-нового українського авангарду.
Після пів годинної затримки вистави (а глядачі чемно стояли у фоє увесь час) розпочалась містична подорож закапелками та манівцями обвитих утеплювальним матеріалом старовинних труб і надщерблених сходів. На особливо небезпечних із них руку ґречно подавали незнайомці у чорних мантіях, з каптурами на голові та шанобливим жестом. Сюрреалістичність приміщення присутня і виправдана. Добираючись до оази мистецького життя, слухачам відкривається квазі-шекспірівський «Глобус». Тільки у ті часи тенденції надавати перевагу тим місцинам, де можна навести мінімальний лоск, що полягає у тотальному відтворенні руйнації, навряд чи були у великій пошані. У Івано-Франківську (та й по всій Україні) до “облюбованих” організаторами різноманітних виставок та фестивалів, місць проведень різноманітних сучасних заходів належить напівзруйнований палац Потоцьких. І підвал Драмтеатру – тепер у статусі Національного – для оперного перформенсу вдало згодився.
Тож «факт дефекту бачимо в ефекті», як твердить влучний переклад трагедії «Гамлет» українського поета та прозаїка Юрія Андруховича.
Перша частина вистави: смартфон у кишені Гамлета (незрівнянний і всіма улюблений Олексій Гнатковський) та його заплакані очі навпроти звабливих богинь помсти (Галина Баранкевич, Надія Левченко, Олеся Пасічняк). Музика наводила непереборний жах в прямому і переносному сенсі цього слова. Уривками сцен, що крізь закладання вух, все ж складалися у несміливий пазл, поступово змальовується пекельна сімейка: Гертруда (Ірма Вітовська), Полоній (Дмитро Рибалевський).
Переносячи слова Ліни Костенко у надто інфернальний контекст – це там, «де всі усім мільйони, а хтось комусь однісінький один». У державі, у родині і у моральних цінностях – для компаративних мисленнєвих операцій глядачів.
Як казав безсмертний Вільям Шекспір, а опісля нього живий класик Юрій Андрухович, «актори – ремісники від фікцій і фантазій». Однак додаючи іще букву «ф» – ніякої фальші у виставі не було. Але інколи, якщо додати хоч краплю, є із чим порівняти: «London is the capital of Great Britain!» – Гамлету, викрикуючи ось це, у помітному збудженні давно відомого арсеналу акторських засобів за хвилин 40 до кінця таки вдається примусити гостей вистави зааплодувати.
Далі все у шкереберті авангарду стрімко педалює до кінця: Гамлет, який (без жартів!) смажить свіженькі стейки на сцені і на вістрі довгого леза меча пригощає зголоднілих до вражень глядачів перед тим, як причастити лукавого Полонія; служниці вендети, що звиваються у передчутті фінальної сутички влади і народу; обважнілі потопельниці та дуелянти на підлозі.
Таким чином, пожвавлений рух розпочався аж з другої частини дійства: «Блазень – ганьба державі» – на цих словах та й загалом у повітрі крутився близький неюним умам контекст. Твір 2017 року як провісник політичних звершень? Невідомим чином, в глибини цієї сентенції творці вистави вирішили не втручатись, тим самим облишивши пікантні та вічно актуальні теми Шекспіра і сьогодення.
«Ви щось цікаве читаєте? Слова!» – так, з легкої руки англійського драматурга, мабуть, відбулось і з акторами неоопери. Слова, що у дії не набрали закладеної лібретистом ваги чи і не мали її при другому народженні – перекладі? Музика, що покликана була підсилювати і супроводжувати виставу як темна конячка у звичному драматичному театрі? Чи натомість, як могла б передбачати неоопера, музика своєю виразністю та впливом не поступилась би дії? В дечому вона межувала з роллю музики у постановках – не неоопер – для звичних театральних потреб. А “фішки”, які так безупинно пускала в хід трупа, залишилися модним виявом минулих декількох років.
Цим та іншими бентежним питаннями адресуватимуть свіжі й нові відповіді чергові успішні вистави неоопери-жах «Гамлет», адже вічні теми потребують перманентного пересуду.
Фото – Anastasia Mantach, Yura Palyvoda
Дзвенислава САФ’ЯН