Олексій ШАМРИЦЬКИЙ: «Митець – це насамперед ідея»

28 жовтня у Києві відбудеться знакова для музичного життя України подія – презентація CD-антології хорових творів Бориса Лятошинського «Під осінніми зорями». Отримавши ґрант Президента України молодим діячам у галузі культури і мистецтва, поєднавши це з природною наполегливістю і вимогливістю, Олексій Шамрицький – художній керівник і диригент Київського камерного хору «Софія» – зумів втілити свою ідею в життя: двадцять дев’ять творів, більшість з яких вже дуже багато років існували тільки на папері, отримали нове, якісне звучання.

Про важливість ідеї загалом, гастролі Європою, роль диригента та інше говоримо нижче. Від себе зазначу, що завжди надихають люди, які з оптимізмом і діловою впевненістю не лише дивляться в майбутнє, а й творять теперішнє. Олексій Шамрицький саме такий.

– Хору «Софії» десять років. Для недержавного колективу – це досить великий стаж. В чому секрет?

Олексій Шамрицький: – На такий колектив виник попит музичного суспільства. В той час, коли ми його створювали, був робочий дефіцит: ми мали досить маленьку практику тут в консерваторії і мусили шукати для себе якість інші варіанти творчої реалізації. Деякі найбільш здібні студенти змогли створити свої колективи, багато з яких існує і досі. Так виник і камерний хор «Софія». Спочатку він позиціонувався як ансамбль, що спеціалізується на старовинній західноєвропейській музиці. Згодом в цих рамках колективу стало тіснувато і ми перейшли на більш широкий варіант репертуару – стали виконувати твори максимальної ширини: від старовинної музики західноєвропейської та української до сучасної, від камерної до крупних форм. Не цураємося ми і різного роду експериментів. Наприклад, в серпні ми мали досить великий концерт з оркестром народних інструментів, де виконували… Генделя! Спочатку було цікаво, як оркестр народних інструментів разом з академічним хором зіграє «Алілуя», але концерт вийшов хороший.

– До речі, про репертуар. Чи не складно поєднувати таку різну музику? Адже кожна вимагає іншого виконавського стилю, інших навичок.

Олексій Шамрицький: – В ідеалі звісно хотілося б обрати собі певний творчий відрізок: наприклад, співати тільки бароко. Але в наших реаліях триматися на плаву, виконуючи лише щось одне, дуже не просто. Крім того, я вважаю, що люди мають отримувати за свою працю якісь кошти. Ми пристосовуємося і працюємо з тими замовленнями, що є. А їх досить багато. Колектив  широкого репертуарного спектру і ми цим пишаємося. Наше творче кредо – можна знайти свою цікавість в різній музиці. Рок-опера чи старовинна музика – професійні музиканти мають бути підготовлені в будь-якій сфері, така моя думка. А обмежувати себе одним варіантом – поганий шлях на теперішній час.

– А якби можна було зосередитися на одному – що б то було?

Олексій Шамрицький: – Мені до вподоби і до душі два вектори. Дуже близька музика сучасних українських композиторів: Віктора Степурка, Лесі Дичко, Євгена Станковича та Валентина Сильвестрова, а ще більше мені подобається сучасна мінімалістична європейська та американська музика: Ерік Уітакер, Ерік Ешенвальдс, Ола Йейло. Ми є свого роду першовідкривачами в Україні, тому що з 2009 року співаємо подібну музику і дуже багато зробили прем’єр: потрохи купуємо ці європейські ноти, маємо досвід поїздок за кордон, де ми постійно вихоплюємо для себе щось нове, таке, що український глядач і слухач не часто бачить. Наприклад, ми співали твір, граючи при цьому на бокалах, а в майбутньому плануємо поставити твір українського композитора, де акомпанувати хору буде звичайна побутова пилка.

 – Хор «Софія» багато гастролює Європою. Збоку все здається таким світлим і радісним: закордон, подорож, концерти… Ви ж бачите цю «кухню» із середини. Які проблеми виникають під час таких поїздок?

Олексій Шамрицький: – Коли ми уже виїжджаємо на гастролі – то усе вже світло і радісно, бо то лише вершина айсбергу. Зараз, дякувати Богу, є безвізовий режим – хоча б питання з паперами відпало. Найбільша проблема завжди – творчий підготовчий процес: питання з приміщеннями, з часом для репетицій. Багато хто хоче поїхати, хоче подивитися світ, але не бажає для цього чимось жертвувати: часом, комфортом, іншими справами. Бували і такі випадки, коли люди підводили в останній момент і не приходили на потяг. Така доля колективів, які працюють на «чесному слові»: без контрактів, договорів, юридичної відповідальності. Але зараз у нас викристалізувався постійний склад, усі дуже гарно ставляться до своєї роботи і, чесно кажучи, з кожним роком все простіше і простіше. Залишається більше місця для радості: поїхати за кордон, проявити себе, показати нашу культуру і отримати задоволення від відвідин різних гарних країн.

– Звідки берете гроші на поїздки? Маєте спонсора?

Олексій Шамрицький: – Наш хор з менеджерівського погляду – дуже не прибутковий бізнес. Скажу чесно, перші поїздки були за рахунок моїх персональних вкладень і це було дуже не просто. Але конкурс – це завжди гра в якій є переможці. Зараз у нас все влаштовано як схема піраміди: співаємо – виграємо конкурс – якусь частинку грошей відкладаємо на наступний – їдемо на наступний – там виграємо. Головне – не програвати.

Конкурс – як наркотик, ця справа дуже затягує. Коли ти співаєш звичайний концерт – отримуєш задоволення як митець, як художник. Гарно, але на конкурсі це все множиться на спортивний інтерес. Весь хор складено з молодих людей: вони живі, адекватні, їм цікаво. Цікаво жити, цікаво творити. Подібні поїздки приносять величезний плюс колективу в цілому і  кожному учаснику зокрема. Він знайомиться з іншим звучанням, з різними стилями. Кожен європейський хор має свою специфіку. Я мовчу вже про ті хори, які приїжджають з Азії – це взагалі інший світ. Звісно, це цікавіше ніж сидіти в Києві, штампувати триста концертів на рік, де проганяти ту саму програму. У нас трошки інший підхід – нам хочеться подивитися світ.

– Ключова різниця, на Вашу думку, в звучанні європейських та українських хорів.

Олексій Шамрицький: – Різниця дуже велика і помітна не лише нам. У цьому році я був у журі конкурсу в Італії, де серед інших хорів був один український. І усі члени журі, які були з різних європейських країн, відзначили його унікальність. Європейські хори співають більш інтонаційно витончено, їхня інтонація майже темперована, дуже чітка. Також у них є перевага у вимові тексту: наприклад, якщо шведський хор співає французький твір, то вони обов’язково наймають спеціаліста, який буде працювати над їхньою вимовою. Але при цьому вони дуже поступаються нашим хористам в таких моментах як фразування, дихання, тембрика. Європейський спів більш інструментальний, більш сухий. Однак дуже розвинута латвійська хорова школа – це якийсь такий мікст, ідеальні бійці. А загалом в кожній країні, школі є свої переваги і свої мінуси. У нас також все не ідеально. Я не зовсім згоден із загальноприйнятою тезою, що Україна – суперспівоча нація: скільки є аматорських хорів у тій самій Німеччині, де кожне містечко, кожне село має свій, різного рівня, колектив. Через економічну більш вигідну ситуацію у них є можливість ввечері зустрітися, поспівати в хорі. Якщо у нас є перевага в кількості професійних хорів, то у них – аматорських. Тому важко сказати де все більш розвинуто.

– Яка ситуація з концертною реалізацією хорового мистецтва в Україні? Проводяться конкурси, фестивалі? 

Олексій Шамрицький: – Якщо б мене запитали про це півроку тому, я б сказав що абсолютно критична. Зараз же скажу – дуже гарна. За шість місяців ситуація докорінно змінилася і цьому сприяє створення українського культурного фонду. Його створення – це найкращий крок Міністерства культури за майже тридцять років свого існування. Це можливість кожної громадської організації, творчих спілок чи приватних підприємців подавати свої заявки і робити те, що дійсно потрібно суспільству. Сотні проектів виникають по всій Україні в дуже стислі строки саме завдяки цьому фонду. І я щасливий, що зараз у нас є можливість поїхати на український конкурс європейського рівня. А півроку тому ми могли про це лише мріяти. Мрії здійснюються.

– Існує стереотип, що люди мистецтва – не від світу цього, не пристосовані до реального життя. Ви як вважаєте: музиканту, зокрема диригенту, необхідно мати практичну жилку для того щоб досягнути успіху, чи достатньо самого таланту?

Олексій Шамрицький: – Я дуже рідко бачу серед диригентів таких людей, яких показують в романтичних фільмах: треба взяти велику чашку какао і страждати від несправедливості світу. Так, в плані відношення до життя проявляється митецька складова: споглядання зірок кожен день, захоплення красою сходу-заходу. Але все одно при цьому вони мають якусь таку хватку. Бо без неї до проектів чи ідей… Митець – насамперед ідея, а ідея – це в першу чергу розум. Сердечне сприйняття світу підходить для якихось більш сольних професій. Диригент же за своєю природою є своєрідним менеджером: ти відповідаєш за свій колектив. Заробітна платня, умови праці, більше того, чи мають твої люди під час поїздок що їсти і де спати – це все робота диригента. Адже від таких побутових моментів залежить працездатність колективу і його результат.

У нас була така життєва історія: на конкурсі в Італії з півфінального раунду вилетів один сербський хор. І вони так переживали, що мусили це горе залити. І в результаті весь хостел, в якому жили хори, не спав. На перший погляд смішно, але і оце диригентська справа – треба знати мову, іти і домовлятися, адже завтра це може вплинути на звучання твого хору. Бути «просто митцем» – критично мало для того щоб стати успішним диригентом.

– Три основні якості, які повинні бути в диригента.

Олексій Шамрицький: – Диригент має вміти оформити і висунути ідею. Ідею в багатьох розуміннях: колектив співає старовинну, або сучасну музику; колектив, в якому стосунки між людьми дружні; ідея в фінансовому плані…

Друге – вміння, підкованість в професії, його досвід.

Третя – психологічна тонкість. Адже надзвичайно важливо вміти мудро втримати цей контакт, ці віжки колективу. Буває, щось не виходить, інтонація погана. На одного треба пригримнути – і все одразу запрацює, а інший одразу почне закриватися, ставити перед собою блок і ти таким методом не достукаєшся. А ти ж маєш від кожного свого співака отримати сто двадцять відсотків результату, тоді у хору все вийде.

– Три основі якості, які має мати хорист.

Олексій Шамрицький: – Непогано так щоб був голос, слух і фізична присутність – три найголовніші якості (посміхається).

Насправді ставлення до співаків міняється з часом у кожного диригента. Спочатку воно таке сентиментальне, дружнє – ми зібралися, поспівали, всі один одного люблять. Потім люди дорослішають, ставлення стає більш матеріальним: є завдання – треба його виконати максимально добре.

Найголовніше – хорист має хотіти бути частиною цілого і розуміти, для чого приймає участь у цьому колективі. Мусить мати на меті перфект, бути максималістом – його не може влаштовувати співати аби як. Бо якщо людина хоче відпрацювати на шістдесят відсотків, то відпрацює в результаті на десять. Йдеться не про професійні якості, а про відношення. Ясна справа, що такий колектив, який ставить перед собою такі завдання, як наш хор – укомплектований професійними співаками. Іноді я хочу плакати від щастя, коли бачу, який рівень є у наших хористів. Іноді думаю, як люди з таким рівнем співають за такі гроші? І знаходжу для себе відповідь – значить щось я роблю правильно, значить щось чіпляє їх.

– В деяких колективах Ви берете участь як хорист. Маючи успішний досвід диригента, не важко підпорядковуватися? Не було бажання в якийсь момент підійти і допомогти тому, хто за пультом? І як Ваш виконавський досвід допомагає в роботі диригента?

Олексій Шамрицький: – Таке бажання виникає щодня (посміхається). Але є такт, є субординація, є терпіння. Як приклад – хор консерваторії. Сидить вісімдесят диригентів і мають робити те, що їм каже одна конкретна людина. У цьому теж є момент навчання: можна вчитися гарному і відштовхувати те погане, яке бачиш. А кожен диригент має і те, і інше. На моєму прикладі теж хтось в якихось моментах вчиться як треба не робити. Головне – мати такий внутрішній аналіз, розуміння, що брати, а що відштовхувати.

А стосовно того, як співоча практика допомагає… Мій професор казав, що голосом показувати щось шкідливо: люди переймають твою манеру, мавпують тебе. Однак коли тобі бракує часу пишномовно пояснювати як це має звучати (особливо якісь технічні речі: як правильно пустити ферманту, де дихати – не дихати) і якщо твої вокальні вміння дозволяють – чому б і ні? Чому би не скопіювати? Це елементарна економія часу. Але, зрозуміло, що мати фантастичні вокальні дані – далеко не найголовніше для диригента.

– 28 жовтня відбудеться презентація диску «Під осінніми зорями» – збірки хорової музики Бориса Лятошинського. Чому обрали саме цього композитора? Не зупиняли Вас ті твердження, які побутують серед наших музикантів, що Лятошинський – це дуже складно і серйозно?

Олексій Шамрицький: – Скажімо правду – Лятошинський майже забутий нашими хорами. Виконується разово, при чому весь час те саме – буквально чотири-п’ять творів. Ми поставили перед собою таке завдання –  зробити рекламу цьому композитору, тому що він видатний український композитор, писав для хору все своє життя, в його репертуарі багато різноманітної музики. Наголошую ще раз – різноманітної. Є багато композиторів які обирають свій стиль і варяться в ньому постійно: ти перегортаєш сторінку, а там те саме, тільки інші слова. Перегортаєш ще одну – така сама ситуація. У Лятошинського такого нема.

Кажуть, що Лятошинський дуже складний. Друзі, ми живемо в ХХІ столітті – якщо поставити партитури Лятошинського і Лігеті, то я мав би більше злякатися партитури останнього. Але його твори я чогось виконую частіше. Якщо би ми були в середині ХХ століття, коли половина співаків ледве знали ноти – тоді так, можливо то було б страшно. У нас люди всі грамотні, професійні, 15 років вчаться музиці – чого боятися? Тим більше твори дуже професійно написані. Усе своє життя Лятошинський співпрацював з Віктором Іконніковим, а той йому розповідав, як треба писати для хору. Це рідкісний творчий тандем, який дав чудовий продукт. Скажу чесно, співати Баха місцями набагато важче, ніж Лятошинського. Суть цього проекту – зламати стереотип, показати людям як воно є насправді.

Цей диск – також унікальна учбова антологія для наступних поколінь. Будь-який студент-музикант може послухати Лятошинського на доступному носії – не на старовинній бобіні, де нічого не чутно і ти ламаєш собі вухо і голову. І, маючи перед вухом приклад, може братися за ці твори без сумніву і страху. Тираж диску п’ятсот штук. За угодою з міністерством культури він буде розповсюджений за музичними училищами, професійними колективами в кожен регіон. Купувати диск не можна – це не прибуткова акція. З часом, я думаю, можливе перевидання.

Ціле літо ми працювали над проектом і дуже вдячні Міністерству культури та Спілці композиторів України, які змогли надати матеріальні ресурси для його втілення. 28 жовтня ми будемо горді за те, що відбуватиметься на сцені.

– Чого очікувати 28 жовтня? Не було у вас побоювань, що публіці може бути важко слухати твори лише одного композитора?

Олексій Шамрицький: – Дійсно, якщо поставити десять однохарактерних творів, то буде важким для сприйняття хто завгодно. Але якщо ви вмієте компонувати програму, зробити так, щоб калейдоскоп рухався, тим більше матеріал це дозволяє – то Лятошинський буде відкритий для вас по-іншому. Цей концерт унікальний тим, що ми відкриваємо композитора загалом, показуємо його більш і менш вдалі твори, вже виконувані і невідомі.  Ніхто ж не каже, що там тридцять шедеврів. Є добрі твори, є кон’юктурні, всяке там є. І це дуже цікаво, адже ви бачите за один концерт, за шістдесят хвилин, ціле життя від двадцяти п’яти до  сімдесяти років.

Наступного року ми зробимо невеличкий український тур в підтримку цього альбому і спробуємо показати Лятошинського не лише в Києві. Вже 9 листопада матимемо концерт в Хмельницькому, в наступному році маємо домовленість з фестивалем LvivMozArt, ще додамо Чернігів, Рівне, Луцьк. Декілька творів з цього диску будемо демонструвати в грудні в Донецькій області. Іноді треба підштовхнути нашу музичну спільноту трохи ширше відкрити очі.

Посилання на подію у Facebook: https://www.facebook.com/events/692176747824576/

Розмовляла Ольга СИНЮК