Прем’єри львівської опери. “Весілля Фігаро”: розрив шаблону

Переповнений зал Львівської Опери. Скромному студенту консерваторії вдається сісти лише на східцях третього балкону, вбираючи в себе звуки, які долітають знизу і відбиваються в стелі. Звідти поглядають оголені музи, немов провокують дійство внизу розгортатись чим грайливіше. Вже згодом зал поволі опустіє, не дочекавшись антракту між діями. Львівська щиросердна публіка втікає: чи то від перенапруги еротичності студентів-артистів у постановці класичної опери “Весілля Фігаро” В.А.Моцарта, чи то від занадто «живого» Моцарта на сцені.

Студенти ЛНМА ім. Лисенка та їхній неординарний режисер Василь Вовкун вже вдруге кидають виклик не лише публіці, але й колегам. Минулорічний «Дон Жуан» Моцарта у постановці Вовкуна досі є в репертуарі опери і досить успішно  конкурує з рештою  репертуару. Цього сезону, а якщо точніше – на сам його кінець, родзинкою і десертом теж став Моцарт у виконанні студентів Львівської консерваторії. Тож постає цілком логічне питання: чому знову Моцарт, чому декорації залишились відібраними з того-ж таки «Дон-Жуана» (взяті на прокат?), чому стільки еротики, нелогічності, масового божевілля та що в цьому хаосі є однозначним?

img_0550

В інтерв’ю виконавці головних ролей, разом із режисером Василем Вовкуном та диригентом Юрієм Бервецьким розповідали про свою роботу над моцартіаною та готували публіку до того, що головним акцентом всієї вистави стане антилогічність. «Подумати тільки, – перешіптувались галицькі інтелектуальні пані під час антракту, – Моцарт – то такий правильний та поважний композитор, а вони зробили з нього мало не еротично стурбованого». І справді, еротикою дихало все, починаючи від продуманої рекламної атаки, коли на вулицях міста красувались плакати з оголеним жіночим станом та пристрасними чоловічими обіймами. Не варто сумніватись, що на афішах у фокусі об’єктиву були студенти, які вже пройшли певне розкріпачення в «Дон Жуані»: відточили майстерність флірту, заборонених ігор та шаленства. Плакат кричить написом “Безумний день або Весілля Фігаро” – дійство на музиці з одним антрактом, яке відразу ставить питання “який же Безумний день?”, “яке ж дійство на музиці?”, адже лібрето Лоренцо да Понте, яке він вміло змайстрував із п`єси трилогій Бомарше,  не несла в собі жодних приставних позначень та означень, лише чітко “Le nozze di Figaro” – “Весілля Фігаро”.  На жаль, рекламний плакат подає лише прізвища постановників: Вовкун, Бервецький, Риндзак, Громиш, що виглядає некоректним по відношенню до виконавців,і нехай ці імена маловідомі та молоді, а складів багато – вони повинні були бути зазначені в афішах.

Та повернімося до самої вистави. З перших ноток дуету Фігаро та його нареченої Сюзани стає зрозуміло, що головна перевага всіх виконавців – їх молодість та буквально буйство щирості. Тож Фігаро з коханою шокують глядачів пристрасними поцілунками в губи, незавуальованим фліртом з часом досить вульгарними жестами і дотиками. Поза тим сам початок опери і гра, – і артистів, і оркестру (який під керівництвом Бервецького вловлював і гальмував, намагаючись не переслідувати солістів, а знайти з ними спільну дорогу), – розпочався сумбурно та занадто стривожено. Можливо, через недосвідченість артистів, які вперше вийшли на велику сцену, та й ще в головних ролях, можливо, через занадто високі сподівання, адже запитам публіки потрібно відповідати.

oli_nik4972

Виконавець ролі Фігаро – Владислав Тлущ – виглядав артистичним хлопчаком, якого часто «заглушував» оркестр, але роль метикуватого та пластичного Фігаро йому вдалась. Або ж правильніше буде сказати – він поступово, по мірі розвитку дійства, переконував в цьому публіку. На жаль, Сюзана (Ірина Жовтолист), наділена чудовим і потужним сопрано, не виглядала тією фатальною спокусницею, яку відвела їй роль. Причина йиовірно в похибках костюмерів та візажистів. Візуальне сприйняття в оперному мистецтві є важливим елементом, артист повинен усім образом: мімікою, жестами, рухами, виглядом, поставою, тембральним наповненням голосу відповідати своєму герою. Натомість відсутність зовнішньої ефектності Сюзана компенсує грою, її  цнотлива манера в дуеті з графом відкрила в ній класичні грані жіночності.

В класичних постановках цієї опери родзинкою зазвичай ставала партія Керубіно. Паж, закоханий у свою графиню та всіх жінок замку, боязкий та невпевнений в собі, потрапляє в ситуації, виходом з яких є лише вікно (в прямому розумінні). Тут Керубіно (Дарія Чернявська) перетворився на хамовитого підлітка, який не боїться ні графа, ні осуду, ні депіляції ніг (гра з перетворенням Керубіно на дівчинку). Мецо-сопрано, правду кажучи, не відзначалось ні особливим голосом, ні подачею звуку, а верхні ноти в дуеті із Сюзаною та каватині Керубіно недострибували, а якщо вокалістка й намагалась їх доспівати (о, ті нещадні верхні нотки  в другій октаві  в діапазоні меццо-сопрано), то вони були або зовсім випадковими, або насилу витисненими.

Тож центральним персонажем опери став Граф з його соковитим баритоном. Дмитро Кальмучин, впевнений спокусник, багато запозичив для «Фігаро» зі своєї попередньої ролі Дон Жуана: він живий, переконливий у своїй сонцесяйності, самозакоханий, але не вульгарний.

Є артисти, дивлячись на яких здається, що вони створені для цієї ролі, саме так сприйнялась роль Базіліо (Тарас Різняк), який у певні моменти замінив Керубіно у всій пікантності ситуацій, винахідливості та продуманості сцен із осучасненням вистави (мобільний телефон, на який Базіліо знімав сцену знайдення Графа Керубіно під скатертиною), Роль Базіліо була логічною та “припасованою” для артиста, вона не викликала запитань і дорікань у вокальному питанні.

Костюми в першій дії виглядали на кшталт «пошили з того, що під рукою було». Одяг не підкреслював образ персонажу, тож виглядало, що лише садівник Антоніо (Володимир Чікало) чувся в своїх коротеньких шортиках та строкатій сорочці комфортно та природно. Марцеліна (Ірина Кібартайте) була вульгарною, але переконливою в цій вульгарності  аж до моменту виявлення в другій дії опери, що насправді Фігаро – її син. Графиня (Тетяна Ванжула) мала б грати виважену, шляхетну, вірну дружину, але її вихід на сцену – в короткій нічній сорочці та з дитячими іграшками в руках – не відповідав логіці образу. Адже Графиня – це не лише статус, це і колись натхнення та любов Графа, і їй не пасує грати меланхолійну дитину, яка раптом пізніше трансформується в дорослу ображену в кращих почуттях жінку, що прагне покарати свого судженого.  Ця дитинність більше б пасувала доньці Антоніо, юній Барбаріні (Ольга Мірошниченко), яка мріє вийти за Керубіно, та натомість її амплуа зовсім інше.

oli_2500_nik4914

Момент «трансформації» напряму був пов’язаний із одягом, бо Моцарт (Роман Багрій), який виходив на сцену в найнесподіваніші моменти та вирішував, якими шляхами героям виходити із лабіринтів обставин, зняв із Графині одяг та переодягнув її у довге атласне плаття, повернувши до публіки тією стороною, від якої в залі «зойкали». Нарешті в другій дії костюми були припасовані для кожного із персонажів: Фігаро вже без шортів  (але не видно його татуйовані ноги, як у першій дії), у ефектному, доволі екстравагантному костюмі, Сюзана в елегантному комбінезоні, Керубіно досі одягнений у коротке кольорове плаття. Безперечно, цей момент “візуального сприйняття” додав кілька пазлів у створенні загальної картини 2 дії: все заіскрилося новими барвами.

Загалом з хаосу першої дії до її завершення поступово вималювались моделі поведінки кожного з героїв: зверхність Графа, хитрість Фігаро, ніжність та м’якість Графині, мудрість Сюзани, яка вже втомилась від ігор чоловіків, що бажають першими провести з нею ніч. Вкраплення рефлексій на сучасні події в Україні, які було подано публіці «на десерт»: сміттєвий бак з написом «РЕФОРМА» для Графа під хор (костюми якого були немов із фільму “Стиляги”). А слова хору «Розсипайте квіти перед нашим паном” зовсім не висміювали феодала-графа, а навпаки – завуалювали цю тему і лейтмотив,  який був розбавлений наприкінці стриптизом танцівників. Усе це дійство “реформ” таки втратило свій сенс. У всій хаотичній метушні юних вродливих молодиків, збуджених жагою жінки, та панянок, що фліртували абсолютно відкрито, задаєш собі цілком логічне питання : «А нащо цим дітям йти під вінець?». Невже цьому юному хіпстеру Фігаро так потрібно кликати заміж Сюзанну, яка в свою чергу няньчить Графиню та боїться опинитися в чужих руках?  Для чого дівчинці Барбаріні, яка намагається грати спокусливо, так “пече” вийти заміж за Керубіно, який ще сам не впевнений, в кого із жінок він закоханий?

Друга дія розставила всі логічні акценти, гра не була вже такою сумбурною, кожен персонаж відкривав себе наповну. Таємничість заворожувала, химерність темноти та гра з ліхтарями створювала непередбачений ефект нічної пригоди. Божевілля віднайшло свій сенс в арії Фігаро, де слова «Довіряти жінці – завжди божевілля» стали ключовими. Шаленство масових сцен із сучасними танцями артистів, пряма гра із публікою та Моцарт, який керує усім парадом, залишився вельми задоволений такою кінцівкою безумного дня .

Публіка прийшла на цю виставу, бо не могла пропустити шоу, де молоді актори роздягають та роздягаються, божеволіють, кохають і не бояться перевернути Моцарта з ніг на голову. Так, багато глядачів залишили свої місця, так і не додивилися “шоу”. А жаль.

oli_2500_nik4875

Серед виконавців є сильніші, є слабші, є ті, кого запам’ятаєш відразу, і ті, про кого зовсім не згадаєш, але це все – цвіт вокального факультету львівської консерваторії, який потрібно показувати публіці і паралельно відкривати їх самих для себе ж. Чи виправдані придумані ігри в одній із найграйливіших моцартівських опер, уся ця антилогічність та молоде шаленство «Безумного дня»?… Мабуть. Для себе хотіла сприйняти цю оперу як звичайний глядач, змалювати та оцінити те, що мені подали як звичайному глядачеві, для якого це все, припустімо, нове. Отже, режисер зробив те, що і мав: кожен виходить після вистави з різними емоціями і кожен ставить свої запитання.  

Західні тенденції з “осучаснення” класичних опер прориваються в українське театральне мистецтво і як скоро їх сприймуть – питання. Але факт, це не залишає байдужим глядача, який звик до заяложеності та консервативності. Це великий плюс.

Конфлікт поколінь – як прекрасно, що він з’явився в львівській культурі…

Фото – Ольга Різняк.

Ольга Лозинська 

4 коментарі до “Прем’єри львівської опери. “Весілля Фігаро”: розрив шаблону

  1. Робота дійсно написана глядачем… із саркастично критичними візерунками на своїй утопічній короні, але, однозначно, не музикознавцем, чи критиком.

Залишити відповідь до Федір Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *