КОНКУРС ГОРОВИЦЯ – 2017: У КАДРІ І ЗА КАДРОМ

Відлунали останні концертні каденції, і блискучою кодою завершився ХІ Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця. За усіма подіями, “у кадрі та за кадром” уважно спостерігала Аліна Плахтієнко.

Протягом двох років (2014-2015) через події на Сході України та складну економічну ситуацію в державі організатори змушені були відкладати конкурс. Цього року він також був на межі зриву з фінансових причин, проте неймовірними зусиллями і з допомогою небайдужих довгоочікувана подія все ж відбулася.

         За призові місця змагалися учасники старшої вікової категорії віком від 16 до 33 років.Для участі у конкурсі були відібрані 32 претенденти з 13 країн: України, Грузії, Мексики, Франції, Австрії, Болгарії, Туреччини, Китаю, Південної Кореї, Австралії, Польщі, Росії, Білорусі. Оцінювати конкурсантів доручили поважному журі, до складу якого цього року залучили іменитих музикантів з Європи та Сполучених Штатів. До постійних членів журі, ректора Київського інституту музики ім. Глієра Олександра Злотника (голова), видатної британської піаністки Норми Фішер та керівника фортепіанного відділу Школи музики Університету штату Невада, професора Миколи Сука цього року приєдналися італійській піаніст та композитор Франческо Лібетта, професор музичного мистецтва з Польщі Марія Муравська, професор фортепіано коледжу-консерваторії в Університеті м. Цинциннаті, американець Авададжин Пратт, відомий український піаніст Йожеф Ермінь, викладач фортепіано в Національній музичній школі ім. Альфреда Корто у Парижі Маріан Рибіцкі.

Поважне журі конкурсу – зліва направо: Олександр Злотник, Норма Фішер, Йожеф Ермінь, Марія Муравская, Франческо Лібетта, Микола Сук, Авададжин Пратт, Маріан Рибіцкі. Фото зі сторінки Facebook генерального директора конкурсу Юрія Зільбермана

         Якщо порівняти будь-який конкурс із кіновиробництвом, можна помітити деяку схожість у загальних процесах: глядач бачить лише остаточну картинку, в той час як поза екраном залишається надзвичайно важка та копітка організаційна робота, що починається задовго до прем’єрного показу. Тож якщо конкурс Горовиця вивести на екран, вийде доволі видовищний екшн із довгою передісторією, який вартував неабияких зусиль його творцям. Що побачить глядач? Мармурову велич Колонної зали і блиск лакованої поверхні роялю, піт і сльози, пристрасть і натхнення, з якими обдарована молодь з усіх куточків світу виборювала звання найкращого піаніста. Тож, приємного перегляду!

ЧАСТИНА 1. IN MEMORIAM

         Володимира Горовиця пам’ятатимуть завжди. Унікальний піаніст із надприродніми довжелезними пальцями, добрими очима і голлівудською посмішкою увійшов до історії фортепіанного мистецтва як геніальній виконавець ХХ ст. Артистична кар’єра Горовиця тривала понад 60 років, за які піаніст встигнув виступити на найкращих сценах перед першими особами світу. Генію Горовиця вклонялися Карнегі-Холл, Золота зала “Музікферайн” у Відні, Гранд-опера, концертні зали Британії і Японії.

         І хоча переважну більшість життя маестро прожив у Сполучених Штатах, а в біографічних матеріалах його частіше називають американським піаністом, його життєвий і творчий шлях розпочався саме на українській землі. Володимир Горовиць народився 1 жовтня 1903 року в Києві. Тут, у стінах Київської консерваторії, він отримав музичну освіту під пильним наглядом таких поважних вчителів як Володимир Пухальский, Сергій Тарновський, Фелікс Блуменфельд. Далі були перші гастролі в Радянському союзі та перші визнання Горовиця як майстра-віртуоза. Несприятливі умови більшовицького режиму та слава, що швидко поширювалася за кордоном, підштовхнули музиканта до пошуку нових можливостей для самореалізації. Спочатку Горовиць продемонстрував свій неперевершений талант вибагливій Європі, що у той час вже знала багатьох маститих піаністів (Артур Рубінштейн, Ігнацій Ян Падеревський, Ґленн Ґульд, Артур Шнабель, Клаудіо Аррау та ін.). У 1928 році Горовиць переїздить до Нью-Йорка, звідки заявив про себе на увесь світ як один з кращих піаністів усіх часів. Його слава і рівень майстерності досі залишаються недосяжними.

         Тож не дивно, що перший в незалежній Україні Міжнародний конкурс молодих піаністів розпочався саме під його ім’ям – “…пам’яті Володимира Горовиця”, щоб легендарна постать піаніста слугувала для молодих музикантів справжнім орієнтиром на їх тернистому шляху. Вперше конкурс відбувся у 1995 році і ось уже 22 роки він відкриває світові нові імена, які, можливо, одного дня запалять власну зірку на мистецькому небосхилі поруч із зіркою Горовиця. Значення конкурсу у культурному житті країни і усієї Європи важко переоцінити. На декілька днів Київ опиняється у полі зору світової музичної спільноти, стає “фортепіанною Меккою Європи”, до якої приїздять поважні делегації та світові медіа. Для України це істотна можливість підвищити свій культурний престиж і голосно заявити, що виконавське мистецтво України може посісти гідне місце у загальносвітовому музичному просторі.

ЧАСТИНА 2. ARS VICI OMNIA

         Надпис на одному із промо-стендів цьогорічного конкурсу наголошував: “Ми вдячні спонсорам та благодійникам, завдяки яким цей конкурс відбувся!!!!”. В тих кричущих чотирьох знаках оклику відчувався увесь біль від труднощів та перешкод, що мали подолати організатори. А труднощів на долю конкурсу дійсно випало немало.

          Не є секретом, що з державним фінансуванням будь-якого мистецького проекту в країні усе складається не найкращим чином. Це м’яко кажучи. Тим паче в світлі останніх років, коли складні політичні та економічні умови посунули культурні питання на найвіддаленіше місце у рейтингу проблем насущних. З іншого боку, спонсорська і меценатська підтримка престижних міжнародних конкурсів є звичною практикою у цивілізованому світі. Проблема в тому, що рівень зацікавленості потенційних спонсорів у підтримці філармонічного заходу в Україні доволі низький.

         Із конкурсом Горовиця усе виявилося дещо складніше. На початку весни у медіапросторі почала з’являтися інформація, що конкурс Горовиця не відбудеться через брак коштів. На підтвердження директор генеральний директор конкурсу Юрій Зільберман на персональній сторінці у мережі Facebook повідомив, що конкурс Горовиця може бути закритий вже до 2 квітня. Справа в тому, що конкурс Горовиця – єдиний в Україні, що з 2004 року є членом Європейської спілки молодіжних музичних конкурсів (EMCY) та Всесвітньої Федерації міжнародних музичних конкурсів (WFIMC). Два роки Федерація з розумінням ставилася до особливої ситуації в країні і необхідності перенесення конкурсу через питання безпеки. Проте якби конкурс не відбувся і цього разу, Україна би втратила право на його проведення. Чим це мало обернутися розуміли усі, адже мова йде про міжнародний престиж країни. В результаті у творчій спільноті розгорнулася масштабна акція врятування конкурсу. Був ініційований збір коштів, численні акції та благодійні концерти. Ймовірно, ґвалт, що зчинився, таки зміг привернути увагу “сильних цього світу”, про що свідчив довгий перелік благодійників у вступному слові на початку кожного туру.

ЧАСТИНА 3. AD VICTORIAM

         Змагання старшої категорії завжди відрізняються підвищеною творчою напругою. По-перше, вікові рамки є доволі широкими – від 16 до 33 років. Тобто 16-річні підлітки на рівних змагаються із вдвічі дорослішими, відповідно і вдвічі досвідченішими виконавцями. По-друге, конкуренція в старшій категорії вдвічі жорстокіша, адже більшість учасників мають вагомий досвід участі у різноманітних конкурсах (обласних, державних і міжнародних), де встигли відчути солодкий смак перемоги і жадають відчути його знов. По-третє, конкурс Горовиця для молодих музикантів є чудовим стартапом, перемога в якому дає можливість заявити про себе на міжнародному рівні, гарантує суттєвий стрибок у розвитку виконавської кар’єри. Не дивно, що імена лауреатів згодом лунають з найпрестижніших сцен і відзначаються у конкурсах світового рівня. Так трапилось із Вадимом Холоденком, який посів перше місце у XIV Міжнародному конкурсі Вена Клайберна (США) і став першим в історії конкурсу українцем, що отримав Золоту медаль; Антонієм Баришевським, володарем першої премії XIV Міжнародного конкурсу піаністів імені Артура Рубінштейна (Ізраїль) та Романом Лопатинським, який отримав Бронзову медаль та приз глядацьких симпатій  на 60 Міжнародному конкурсі піаністів імені Ферруччо Бузоні (Італія) – 2015. І це лише в останні роки.

Антоній Баришевський виконує Концерт №1 С. Прокоф’єва у фіналі конкурсу Горовиця у 2005 році

Змагання традиційно відбувалися у чотири тури: І та ІІ – сольні виступи, ІІІ – півфінал, де конкурсанти виконували концерт композиторів класичної доби  у супроводі симфонічного оркестру, ІV – фінал, де трійка найсильніших боролася за Золоту, Срібну та Бронзову медалі, виконуючи концерт періоду від Романтизму до сучасності.  Проте, перш ніж потрапити на конкурс, учасники мали подолати складний відбірковий етап – надіслати відеозапис із власним виступом, тривалістю не більше 15 хвилин, який мав би переконати поважне журі у винятковій обдарованості претендента. Найбільш переконливі були допущені до першого етапу – конкурсних прослуховувань (сольних виступів). Репертуарні вимоги прослуховувань є регламентованими у відповідності до стандартних вимог конкурсів подібного рівня: у І турі учасник має виконати прелюдію та фугу з “Добре темперованого клавіру” Й. С. Баха, класичну сонату у повному обсязі (без реприз), один віртуозний етюд композиторів ХІХ-ХХ ст (зазначених у вимогах), твір українського композитора. У ІІ турі обов’язковими є один твір з репертуару В. Горовиця та один або декілька творів композиторів періоду від Романтизму до сучасності. Щодо ІІІ та ІV турів, тут вибір учасників обмежений репертуаром симфонічного оркестру Національної філармонії, що складається із найвідоміших і найчастіше виконуваних концертів (наприклад, Перший та Другий концерти Ф. Ліста, Концерти № 1-5 Л. Бетховена, № 1-3 С. Рахманінова, № 1-2 П. Чайковського).

         На відбірковому етапі з-поміж сотень надісланих заявок було обрано 32 конкурсанти. Кожного року учасники прагнуть завоювати прихильність журі надзвичайно складною програмою, філігранною технікою та яскравим артистизмом, тому завдання в журі, як і завжди, було неймовірно важке – обрати найкращих серед кращих. Особливо у фіналі, адже жоден з трьох фіналістів не поступався іншим у майстерності.

Церемонія нагородження лауреатів – у 1 ряду зліва: Джунхі Кім – 1 премія, Кевін Жао – спеціальний приз за найкраще виконання твору українського композитора, Денис Лінник – 5 премія; у 2 ряду зліва: Станіслав Гумінюк – 6 премія, Лань Байчао – 4 премія, Олександр Леонов – 3 премія, Дмитро Чоні – 2 премія

         Шістка лауреатів цього року вийшла суто чоловічою. Володар Першої премії Кім Джунхі запам’ятався неперевершеним виконанням Третього концерту Сергія Рахманінова. Особливо вразило, наскільки глибоко південнокорейський виконавець відчув російську музику. Тим паче з огляду на те, що артистизм і музикальність, скажемо відверто, не зовсім властиві представникам східної фортепіанної школи. Їх головним козирем зазвичай виступає надвисока технічність. Українець Дмитро Чоні практично вибив друге місце з-під клавішів під час блискучого виконання Першого концерту Ференца Ліста, що має славу одного з найскладніших творів жанру. Володарем Третьої премії і справжнім фаворитом публіки став наймолодший серед фіналістів Олександр Леонов, який протягом всього конкурсу підкорював залу особливим шармом і легкою, невимушеною манерою гри.

Володар Золотої медалі – Джунхі Кім (Південна Корея) 

         Також хотілося б відзначити лауреатів 4,5 і 6 премій – Лань Байчао (Китай), Дениса Лінника (Білорусь) та Станіслава Гумінюка (Україна). Денис Лінник у півфіналі продемонстрував чи не найкращу взаємодію із оркестром під час виконання Третього концерту Бетховена. Його відсутність у фіналі викликала великий подив у аудиторії. Станіслав Гумінюк вразив особливим  туше, глибоким розумінням стилістики виконуваного твору.  Якщо хлопцям чогось і не вистачило, щоб потрапити у фінальну трійку, то точно не таланту.

Володар Срібної медалі Дмитро Чоні (Україна) 

ЧАСТИНА 4. POST SCRIPTUM

У режисерів арт-хаусного кіно є один з улюблених засобів побудови сюжету – флешбеки. Це коли у сюжетну лінію “втручаються” уривки або спогади з минулого.  Що залишив по собі конкурс пам’яті Володимира Горовиця? Приємний післясмак від якісного виконання, гордість за надзвичайно високий рівень майстерності українських учасників і декілька яскравих флешбеків-спогадів.

Флешбек №1. Публіка. Цього разу підібралася обізнана, така, що знає, що між частинами концерту аплодувати не можна, навіть якщо оркестр змовк, а соліст поклав руки на коліна. Є на будь-якому філармонічному концерті особлива категорія відвідувачів (частіше відвідувачок поважного віку) – так званих “шипунів”, тих, що дуже люблять демонструвати власну обізнаність за рахунок інших. І щоб якомога більше оточуючих про неї дізналося, вони починають голосно шипіти на аплодуючих невігласів, заглушуючи недоречні овації. Цього разу їм, на щастя, роботи не знайшлося.

Флешбек №2. Фантики. А ось звичку смоктати цукерки під час виконання і шарудіти обгортками у найбільш непідходящу мить – під час піано, або паузи, чи соло піаніста, – освічена публіка не викоренила. Бо задоволення має бути подвійне – краще, коли солодко не лише у вухах, а й у роті. Треба терміново запропонувати кондитерським фабрикам випускати лімітовану серію цукерок “Філармонічних” із спеціальною, антишарудящою обгорткою.

Флешбек № 3. Велика сила музики. І не та, що окрилює і надихає. Та, що заколисує. Здавна відома цілюща властивість класичної музики. Зараз на цьому роблять гарні гроші – і нерви лікують, і дітей виховують. Ймовірно, цього разу хтось добряче підлікував собі нерви, адже натхненне виконання учасниками концертів в одному з півфіналів постійно супроводжувалось не менш натхненним хропінням. Можна лише позаздрити витримці учасників, та уявити скільки зусиль їм вартувало не зіскочити з місця посеред виступу і не жбурнути лакованого черевика у “сплячу красуню”.

Володар Бронзової медалі Олександр Леонов (Україна) 

Флешбек №4. Напівпорожня зала. Нонсенс у світовій практиці міжнародних конкурсів. На конкурсі ім. Чайковського в Москві зала переповнена, наче індійський потяг, де через брак місця пасажири влаштовуються і на даху, і на вікнах… За життя Володимира Горовиця аншлагу на його концертах сьогодні позаздрила би навіть Мадонна. А конкурс його пам’яті, де грають надзвичайно талановиті музиканти, де українська фортепіанна школа демонструє дуже високий рівень, збирає напівпорожні зали. Прикро. Лише студенти фортепіанного факультету Національної музичної академії могли б заповнити усю Колонну залу. Тим паче що від академії до філармонії 5 хвилин пішки. Колись сам Йоган Себастьян Бах, заради того, щоб почути видатного органіста Дітріха Букстехуде, пройшов пішки 400 км! А ми, панове?…

Фото надані фондом Vere Music.

Аліна ПЛАХТІЄНКО

Спеціально для Moderato

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *