Пута без волі: фестивальний дебют GosOrchestra під орудою Олександра Госачинського на Київ Музик Фест-2019

Кожного року на Міжнародному фестивалі Київ Музик Фест відбувається чимало світових премʼєр творів «прямо з печі». Окрім того, фестиваль стає плацдармом для молодих колективів, які прагнуть заявити про себе у музичній індустрії. У 2019 році цьому приділено особливу увагу: Київ Музик Фест-2019 презентує публіці Молодіжний камерний хор Sentire, Камерний хор «Софія», Камерний оркестр Réjouissance. 30 вересня відбувся фестивальний дебют симфонічного оркестру GosOrcherstra під керівництвом Олександра Госачинського, якому довірили найбільш інтригуючий захід — «Вечір симфонічних премʼєр».

На концерті був представлений сучасний зріз творчих інтересів досвідчених композиторів різних генерацій та шкіл України — Святослав Крутиков (Тбілісі-Київ, н. 1944), Олександр Костін (Самарканд-Київ, н. 1939), Кармелла Цепколенко (Одеса, н. 1955), Золтан Алмаші (Львів-Київ, н. 1975), Сергій Пілютиков (Харків-Київ, н. 1965). Однак, індивідуальність стилів композиторів не була повністю розкрита диригентом. Тому більшість з творів ми не почули по-справжньому. Чому?

Оркестру лише три роки, але він уже знайшов свою нішу на музичному ринку — виконання симфонічних версій поп-хітів Фредді Меркʼюрі, Майкла Джексона, музики до кінофільмів тощо. Сьогодні це дуже затребувана у публіки концертна програма, в якій GosOrchestra є безперечно конкурентоспроможним. Однак специфіка сучасної академічної музики дещо інша, ніж у рок- чи поп-культурі. Тому на концерті виник певний дисонанс між музикою, яку написали композитори для виконання на «Вечорі симфонічних премʼєр», та музикою, якою диригував Олександр Госачинський.

У першій частині концерту стилістику композиторів можна було впізнати тільки за деякими параметрами музичної мови авторів — мелодика, гармонії, ритміка, оркестрування тощо. Однак, артикуляція та штрихи оркестрантів майже не змінювалися від твору до твору, як, власне, і жест диригента. Якщо для виконання каверів така система працює, то в умовах класичної музики повинно бути більше нюансів та градацій. Мало того, що кожен композитор має індивідуальний музичний стиль, ба більше — кожний його твір має свій «маніфест»: що і як грати, і все це зафіксовано у нотному тексті. Окрім того, в очі (а точніше у вуха) кинулася манера диригента яскраво завершувати твір на ff естрадними рухами. Звичайно, що так, композитори написали гучну динаміку у тексті, але ж до такого фіналу треба підвести музичний розвиток. Ну не може існувати «вишенька» на торті без, власне, торта. Музичне розгортання повинне бути осмисленим цілісно, як єдиний процес: треба визначати співвідношення функцій розділів між собою, кульмінаційні точки (сильніші та слабші). Бо у першій частині концерту кожний твір був зіграний, наче послідовність тотожних епізодів, як у куплетній пісенній формі. Звідси і відсутність внутрішньої динаміки, попри формально правильний темп, але це також питання до артикуляції та відчуття руху, його напрямку у музичному творі. Ще одним дуже важливим моментом є налаштування балансу між групами оркестру, диференціація фактури — взагалі одна з головних задач для оркестру (і не тільки). Адже коли слухач чує єдину оркестрову масу без підсилення тих чи інших голосів, йому складно отримати саме ту інформацію, яку закладав автор. А композитори поклалися на диригента у виконанні їхньої премʼєри: це — перша інтерпретація нового твору, тобто величезна відповідальність. Скоріше за все, оркестр, що дебютує на фестивалі, повинен максимально бути готовим відповідати за таку довіру Київ Музик Фесту, композиторам та слухачам. Але ж ні, лише кілька репетицій – і на сцену. Навряд такі надскладні програми вчаться нашвидкуруч навіть й більш досвідченими професіоналами. Тому час від часу концерт довелося рятувати музиці, а у кінці на поміч прийшли Золтан Алмаші та Сергій Пілютиков. Яким же було протистояння музики та диригента?

Відкривав концерт твір Святослава Крутикова «Дефрагментація свідомості» для клавесина та симфонічного оркестру, музика якого повинна була просто захопити слухача неординарністю тембрових рішень, мозаїкою з різноманітних тем та динамікою розвитку. Натомість ідея твору залишилася нерозкритою диригентом: кудись щезла енергійність розгортання, контрасти музичного матеріалу та хоч якість емоційні переключення. Куди зникли містична енергетика барабанних ударів, схожих на серцебиття, кримськотатарських мотивів і ритмів, органного хоралу духових у колокольному супроводі від «molfaroso»? Ліричні, дещо млосні, стилізовані під старовину мелодії високих деревʼяних у супроводі оркестру від «erotico»? Енергійні заклики духових інструментів, віолончелей, ритмічно чеканні мотиви піццикато струнних від «eroico»? — Усі авторські вказання проігнорувалися диригентом, але, на щастя, були продумані солісткою. Клавесинистка Любов Титаренко чи не єдина, яка інтонувала, грала музику осмислено на фоні тексту, який озвучив оркестр. Ідея автора, що полягала у «дефрагментації», логічного прояснення музичного матеріалу у кінці твору, була б донесена краще, якби диригент відчув темп, динаміку розгортання твору та більш контрастно розмежував сфери, які втілив композитор.

Наступному твору навіть стало корисним вишколена класичність та акуратність звуку оркестру. Це додавало фарсовості музиці Концерту-фарсу «Запрошення до страти» для скрипки та симфонічного оркестру Олександра Костіна. Як і обіцяв композитор, ми почули музичне змалювання картин композитором за однойменним романом В. Набокова. Їх оповідальна послідовність нагадувала ряд дивертисментів, що й зрозуміло, адже у 1984 році О. Костін написав балет на цей сюжет. Музичне розгортання провело нас по найвиразнішим сторінкам твору В. Набокова. Ми почули іронічний вальс Родіона з Цинциннатом у струнних із супроводом духових, казкову лялькову майстерню героя із ксилофоновою мелодію та «циканням» оркестрантів, мелодії народних гулянь, маршу тощо. Музика, власне, досить зрозуміло окреслювала характери, але, вочевидь, не надихала виконавців на більш виразне, різне за звучанням їх втілення. Час від часу страждав навіть баланс між оркестром на солістом, і витончену гру скрипаля Анатолія Баженова не було чутно. Але ж і розвʼязка з мораллю від композитора не знаходилася на поверхні. Увесь твір скрипаль «підігрував» «прозорому» світу з його нехитрими, не глибокими за смислом епізодами. Лише у деякі сольні моменти герой усвідомлював свою «інакшість» до цього фарсу — зʼявлялися сповнені драматикою монологи скрипаля. Так було і під час страти. Її музика парадоксально поєднувала ті ж самі безглузді мотиви «прозорого світу» та ліричні розмірковування «непрозорого» героя, що й звільнили Цинцината (чи можливо alter ego композитора?) від страти, яку він марно проголосив собі сам.

Анатолій Баженов

Складна концепція Симфонії №5 Кармелли Цепколенко «про колізії Всесвіту» також могла б повноцінніше бути осмислена та виконана диригентом. Адже на ідею композиторки наштовхують достатньо зрозумілі музичні засоби, які вона використала у симфонії. Послідовність частин Andante, Lagro, Larghetto та Allegro була наповнена співставленням різних за характером та емоційним забарвленням епізодів, артикуляційний та динамічний контраст яких був недостатньо виражений в оркестровому виконанні. Напружені дисонантні та розріджені прозорі, більш консонантні споглядальні гармонії; зосереджений спокійний та активний динамічний тип розвитку музичного матеріалу, їх співставлення ясно окреслили контекст, в якому композиторка відчуває перипетії Всесвіту. Варто відзначити яскраво колористичне використання ударної групи як невідʼємної складової, що додає динаміки процесу розгортання, та мальовничого компоненту, який посилює барвистість музичної тканини твору, що притаманно стилю композиторки К. Цепколенко. Незважаючи на недиференційованість диригентом функцій епізодів симфонії, що є важливим для досягнення цілісного розуміння твору, місцями музиці все ж вдавалося вплинути на оркестр, вести його за собою, створюючи прекрасні сторінки Симфонії.

Друга частина концерту інтригувала ще більше за першу… Слухачі сподівалися почути неймовірну музику Золтана Алмаші у творі «Варіації відкритого простору». І ось, тільки-но на сцені зʼявилося подружжя високопрофесійних скрипалів Маріанни та Едуарда Скрипів, почалася магія музикування дуету у супроводі струнної групи оркестру… Музикальне злагоджене звучання солістів невловимо для слухачів переходило до партій оркестру і навпаки. Секрет такого ефекту криється не тільки у таланті композитора, але й у досвіді його гри як віолончеліста у камерному оркестрі, всі ходи та яскраві звучання якого він знає, «як свої пʼять пальців». Тому пану Золтану вдалося відкрити у творі безкрайній простір виразових можливостей оркестру. Кантиленно-декламаційна тема варіацій у діалозі солістів із зависаючими у повітрі педалями оркестру продовжила грайлива варіація з піццикато та con legno (гра древком смичка по струнах). Кокетливість музики поступово збільшувала напругу, яка вилилася у драматичну варіацію з насиченою «дискусією» солістів, а потім у їх рефлексію на фоні щемливих гармоній оркестру. І знову, але з більшою пристрастю дискусія відновилася у віртуозній каденції скрипалів. Оркестр підтримав напругу емоцій, накрутив солістів до виразу відкритого нерву — лютих піццикато. Однак, різко й несподівано нас чекав прозорий, неземний епізод з надзвичайно чистими флажолетами дуету… ненадовго. Схвильоване піццикато віолончелей, до яких поступово підключалися альти та скрипки у наполегливому тоні набирало обертів, доєднався з жорстким піццикато контрабас. Емпатично сприйнявши цей настрій у своєму монолозі перша скрипка, а за нею і друга, вони начебто поступово повернулися до початкового настрою варіацій, але знову почали драматизувати поки не втрутився перший віолончеліст. Чи то не голос автора, пане Золтан? Уже після цього дует, наче шовковий, розмовляв тільки на підвищених консонантних нотах. Виконання одного такого твору, впевнена, краще за сімейного психолога, бо «Варіації відкритого простору», наче антична трагедія, провели слухача розмаїттям емоцій та звільнили від внутрішніх переживань.

Золтан Алмаші

Підтримав рівень емоційного напруження завершальний твір «Вечора симфонічних премʼєр» «Слово про крила і пута» Сергія Пілютикова, в якому головним дійовим персонажем став Золтан Алмаші у ролі виконавця солюючої партії віолончелі. Композитор дуже точно й природно втілив музичними засобами боротьбу людини за свободу, яка для самого автора вбачається у творчості. Оркестр як гнітюча сила, що викликає страх, весь час нависав над виконавцем, тримав його оповитим путами. Декламаційний речитатив віолончеліста дарма намагався протистояти щільній масі ансамблю низьких струнних з траурним колокольним соло. Тільки-но замерехтіла надія — заворожуюча мелодія флейти-пікколо, яка пробивалася крізь дисонантні вібруючі гармонії оркестру — виконавець отримав наснагу до боротьби. Але сили оркестру зростали у прямій пропорційності до старань віолончеліста. На заваді солісту ставали яскраві поодинокі вигуки груп інструментів, що обʼєднувалися в одну єдину імперативну силу. Перша спроба не вдалася, соліст переможений. Тривожна музика в оркестрі — віолончеліст накопичує сили для наступного ривка. Його мелодія стає кантиленнішою, переходить у високий регістр інструменту. Страждаючий, з емоційним надривом монолог соліста знаходить сили зробити спробу і «о, так!» Найвищі, які тільки можливі, звуки віолончелі та вперше (!) тональні гармонії в оркестрі — кульмінація, наче у геройському фільмі (але для катарсису всі засоби гідні). І ось, нарешті забриніла знову мелодія флейти-пікколо, почувши яку зʼявилася наступна хвиля супротиву оркестру. Так, у сумісному протистоянні на кульмінації і завершився твір. Але тільки формально, адже всі ми розуміємо, що супротив цей є вічним і людина має прагнути свободи, боротися за неї завжди. Інтонаційно виважена, харизматична гра пана Золтана та яскравий драматичний твір пана Сергія зробили цей вечір! Із нетерпінням будемо чекати на наступний творчий тандем митців.

Значення концерту «Вечір симфонічних премʼєр» непрохідне: композитори, які останні двадцять, а дехто й сорок років формують інтонаційний контур сучасної класичної музики в Україні представили премʼєрні твори. Для когось з композиторів це було усвідомленням своєї творчості, для когось — продовження стилю та візія у майбутнє. Зрештою, кожна партитура стала уособленням авторського стилю композитора, який потребує індивідуального підходу інтерпретатора. Прикро, що диригент Олександр Госачинський та однойменний GosOrchestra вирішили інакше: виконати програму, не занурючись у специфіку музики «Вечора симфонічних премʼєр», що призвело до ігнорування волі композиторів та навіть елементарних технічних процедур з виконання поза класико-романтичного репертуару. Однак, неймовірно цікаві та захоплюючі премʼєрні твори все ж були озвучені і безумовно справили враження на слухачів. Фестивальним дебютантам бажаємо професійного зростання в усіх сферах їхньої діяльності та подальших карʼєрних звершень.

Фото – Elza Zherebchuk

Єлизавета СІРЕНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *