Те, що прем’єра опери “Флорія Тоска” Дж. Пуччіні є виключним явищем у цьогорічному київському оперному сезоні, стало зрозуміло ще до початку вистави. Подекуди з лож та партеру Національної опери експресивно лунала італійська мова, тож із міцно заплющеними очима легко можна було уявити себе в Ла-Скала.
Ажіотаж навколо вистави утворився неймовірний, адже “Флорія Тоска” – опера, що входить до репертуару світових оперних театрів першого ряду. Проте головною родзинкою вистави стала участь у ньому всесвітньовідомої української оперної співачки Людмили Монастирської. Тож не дивно, що квитки на прем’єрний спектакль 31 березня були розібрані миттєво.
Тоска – Людмила Монастирська.
Тріумф “Тоски” у виконанні Монастирської був цілковито передбачуваний, адже партія Флорії Тоски є однією з провідних у репертуарі співачки, поруч із Аїдою та Абігайль. Відоме “Vissi d’arte” лунало з вуст української діви з найкращих оперних сцен: Х’юстон Гранд-опера, Метрополітен-опера, Опера Бастилія. Перед постановниками та акторським складом Національної опери постало надзвичайно складне завдання – втримати глядацький інтерес до вистави у всі інші дні спектаклю, без прикриття іменем та талантом Людмили Монастирської. Адже коли вся увага прикута до відомої персони, усі інші деталі – сценографія, декорації, світло, масові та хорові сцени зазвичай відходять на другий план. Тож надзвичайно цікаво було подивитися на те, що являє собою київська “Тоска” без Монастирської.
Наступного після прем’єри спектаклю, 1 квітня, партію Тоски виконувала прима Національної опери Оксана Крамарева. Можна лише уявити той моральний тиск, що відчувала артистка. Співати наступного дня після тріумфу оперної зірки – справа нелегка. Проте Оксана Крамарева із цим завданням честю впоралася. Її Тоска вийшла по-справжньому пуччінівською – пристрасною і драматичною.
Тоска – Оксана Крамарєва, Каварадоссі – Андрій Романенко.
Роль коханого Тоски – Маріо Кавародоссі – виконав Андрій Романенко. Образ Каварадоссі з акторської точки зору не є винятковим, тож ліричний тенор Романенка вдало вписався в амплуа героя-коханця.
З технічного боку виконавці головних партій співали бездоганно, проте з акторського не вистачало справжнього дуету. Відчутно бракувало тієї потужної хімії, що змусила Тоску вчинити вбивство й стрибнути у вічність вслід за коханим. Від кожного руху закоханих назустріч один одному віяло воском, а обійми та поцілунки нагадували радянське кіно – дуже цнотливо і щоб нічого зайвого в кадрі, словом, жодних італійських пристрастей. У свідомості досвідченого глядача постійно виникало знамените Станіславське: “Не вірю!”.
Барон Скарпіа – один з найбільш колоритних оперних злодіїв, чия велич і жорстокість одночасно і вражають, і жахають. Серед відомих виконавців цієї ролі існує декілька прочитань образу. У одного з найвидатніших баритонів сучасності Томаса Гемпсона (вистава Цюріхського оперного театру 2009 р), він вийшов надзвичайно красивим у своїй жорстокості і навіть викликав симпатію. Скарпіа валлійця Бріна Терфеля у постановці Королівської опери у Лондоні 2011 р. запам’ятався вкрай зловісним і огидним, від його “Va, Tosca!” застигала кров. Скарпіа Геннадія Ващенко не викликав ані страху, ані трепету. Злодія у ньому радше видавав грим. Звісно, майстерність співака не викликає жодних сумнівів. Проте для Скарпіа лише майстерності замало, ця роль вимагає надзвичайних акторських і суто моральних зусиль.
Скарпіа – Геннадій Ващенко, Сполетта – Микола Шуляк.
Оркестр, попри відвертий скепсис з боку київських меломанів, дуже потішив. За виключенням декількох традиційних кіксів у мідних, ансамбль був доволі злагодженим, лейттеми прозвучали напрочуд рельєфно, особливо тема Скарпіа, оркестрове виконання якої вражало чи не більше за акторське. Чи то українському оркестранту італійська музика найближча, чи то тяжіла відповідальність перед поважними іноземними делегаціями (за інформацією у промо-матеріалах вистава відбулася за сприянням Посольства Італії в Україні та Італійського інституту культури в Україні на честь 25-річчя встановлення дипломатичних відносин між Україною та Італіською республікою). Головне, що захоплююча краса музики Пуччіні не була похована в оркестровій ямі.
Саме наступні після прем’єри вистави мали продемонструвати, що ж залишиться від київської Тоски, якщо забрати від неї зіркову виконавицю. Залишились традиційна режисура і високоякісне художнє оформлення спектаклю. Анатолій Солов’яненко не запропонував нічого нового, що у випадку із оперою “Флорія Тоска” доволі складно. Адже долі головних персонажів, і ті події, що відбуваються навколо них, пов’язані із конкретними історичними обставинами. Нагадаємо, що події відбуваються в Італії початку ХІХ ст., у період національно-визвольного руху проти австрійської інтервенції. Сюжет опери розгортається у трьох конкретних локаціях – церкві Сан-Андреа, кабінеті Скарпіа у палаццо Фарнезе, що має відповідне до епохи облаштування, і на площі Сант-Анджело. Не дивно, що не ризикнули зламати постановочну традицію “Тоски” й світові оперні режисери – Антоніо Паппано, Бенуа Жако, Роберт Карсон. Оригінальну осучаснену версію представив Філіпп Хімельман на фестивалі у Брегенці 2007 р. із Надею Міхаель у головній ролі. Проте своєрідні декорації у вигляді всевидячого ока із алюзією чи то до “Володаря Перснів”, чи то до Масонської ложі викликали занадто суперечливі відчуття і погано пов’язувались із подіями на сцені. Тож традиційне прочитання “Флорії Тоски” Анатолієм Солов’яненком є цілком закономірним і виправданим.
Художньо-постановочна група театру зазвичай залишається в тіні виконавців і не завжди отримує заслужену частку глядацького “браво!”. Ситуація в сучасному оперному світі дещо нагадує часи бароко, коли публіка ходила до опери виключно, щоб послухати улюблених співаків (у перерві між картами і вином, звичайно). Навіть у оперних мекках – Венеції, Неаполі, Римі, Відні, Парижі, Дрездені, – глядач ходить на Нетребко, Кауфмана, як раніше – на Каллас, Тебальді, Паваротті. Небагато оперних поціновувачів розуміють, що гарні декорації, костюми і освітлення можуть врятувати провальну режисерську роботу, а невдалі – зіпсувати враження навіть за умов зіркового виконавського складу.
Художнє оформлення “Флорії Тоски” у Національному театрі опери та балету – одна із найсильніших сторін вистави. Величні декорації максимально відтворюють час і місце подій. Надзвичайно вдалою була світлова партитура: золотаве освітлення в першій дії підкреслювало розкішне облаштування церкви Сан-Андреа. Кабінет Скарпіа у палаццо Фарнезе залитий криваво-червоним світлом, що не лише передавало гнітючу атмосферу, а й віддзеркалювало спотворений внутрішній світ злодія. Третя дія витримана у сутінково-пригнічених тонах, що ніби передвіщало трагічну розв’язку. У подібній гамі було витримане вбрання головної героїні – золотиста сукня в першій дії і розкішна червона – у другій та третій.
Хор Національної опери давно зажив слави одного з найсильніших колективів в країні. Коли наприкінці першої дії в церкві Сан-Андреа залунав католицький гімн, потужна звукова хвиля буквально втиснула глядачів у крісла. Це єдина масова сцена в опері, проте саме вона справила чи найбільше враження. Свідчення тому – гучні та тривалі овації, якими нечасто нагороджують масовку. Не буде перебільшенням стверджувати, що такому хору позаздрили би і Ла-Скала, і навіть Метрополітен-опера.
Можна сміливо стверджувати, що із завданням створити високоякісний оперний продукт, в якому участь світової зірки слугувала б не прикриттям режисерської профанації, а органічною частиною грандіозного видовища, трупа Національного театру опери та балету впоралася. Зазвичай, коли постановка опери видається вдалою, переможні лаври дістають “гравці першої лінії” – виконавці головних партій, режисер та диригент. Проте в опері “Флорія Тоска” справжніми тріумфаторами стали і ті, хто зазвичай залишається на другому плані: художник з костюмів та декорацій Марія Левитська і неперевершений хор під керівництвом Богдана Пліша.
P. S. Шанувальники оперного генію Пуччіні матимуть останню змогу почути “Флорію Тоску” у виконанні блискучої Людмили Монастриської 30 квітня. Місце зустрічі незмінне.
Головне фото – Людмила Монастирська (Тоска), Олександр Мельничук (Скарпіа).
Фото – автор – Ксенія Панченко, з офіційної сторінки Національної опери України у Facebook.
Аліна ПЛАХТІЄНКО
Один коментар до “Gloria “Тоски” чи тріумф?”