Що перше Вам приходить на думку, коли Ви чуєте слово “опера”? Можу заприсягтися, коло асоціацій буде приблизно однакове для всіх – фраки і довгі сукні, віяла і лорнети, пихаті обличчя еліти і відчайдушні “завивання” зі сцени. Скажімо відверто, сьогодні, на відміну від XVII-XIX століть, індустрія розваг пропонує забагато альтернатив провести вечір вихідного дня замість того, щоб йти в оперний театр. Навіщо напружуватися, підбирати гардероб, а потім сидіти аж (!) дві години (якщо це не Вагнер, звісно), слухати незрозумілу музику незрозумілою мовою, якщо можна піти в кіно, кав’ярню, торгівельний центр.
А тепер уявіть зовсім іншу оперу, де немає вишуканого інтер’ єру, куліс, що чітко розмежовують глядача і сцену, де відсутнє кастове розділення зали на партер, бельетаж, ложі та яруси – відголосок минулого, коли вершки суспільства, зручно розташувавшись в ложах другого та третього ярусів задля розваги могли спокійнісінько, пардон, плювати в міщан, які юрбилися в партері (саме так, партер не завжди був найпрестижнішою та найдорожчою секцією). Оперу, де є лише мінімалістична сцена і глядач, де виконавці співають між рядів глядацької зали, оперу без рамок і шаблонів. Саме таку, оновлену, оперу запропонував проект Open Opera Ukraine, який 19 та 20 травня повторно презентував своє перше дітище – оперу Генрі Перселла “Дідона та Еней”.
Прем’єрний показ мав величезний успіх. Позитивну оцінку отримали практично всі компоненти вистави: виконавці, оркестр, оригінальна режисура Тамари Трунової. Усі сходилися в одному – Open Opera стали справжніми реформаторами українського оперного мистецтва. Тож не дивно, що коли був оголошений повторний показ, ажіотаж утворився не менший. Для розпалу інтересу творці заінтригували деякими змінами – новим майданчиком (Центральний павільйон ВДНГ замість Мистецького арсеналу) та новим диригентом – Іллею Королем, відомим експертом з автентичного виконання барокової музики.
Перше, що здивувало при вході у нову залу – незвичне розташування глядацьких місць. Сидіння було розміщено на збудованих платформах, що за висотою дорівнювали сцені, на невеликій відстані від неї. Тобто, глядачі знаходились на одному рівні із виконавцями, такий собі тет-а-тет. Залучення глядача до подій було максимальним, ніби у кіно 3D. Це враження поглибилось, коли дійові особи і хор виходили на сцену прямо з зали, зупиняючись і співаючи між рядів.
Сцену було споруджено в кращих традиціях мінімалізму – невелике ромбовидне узвишшя, що повторювало її форму, із чотирма “мачтами” по кутах. Одну з мачт символічно прикрашала рибка, а з центру узвишшя постійно клубочив містичний дим. Жодного червоного оксамиту та пафосного падіння завіси наприкінці. І жодної зміни декорацій, бо універсальна конструкція сцени водночас нагадувала і залу з колонами, і палубу Енеєвого корабля. Оркестр нетрадиційно розміщувався з правого боку сцени, в низині, що утворювалась між глядацькою платформою і сценою. Фактично було створено оркестрову яму нової формації.
На початку вистави глядачам було запропоновано прослухати декілька камерних творів Перселла. По-перше, щоб дати можливість насолодитися бездоганним звучанням оркестру, послухати (і роздивитися) автентичні інструменти, щоб потім можна було сконцентруватися на дійстві. По-друге, щоб дозволити глядачам пристосуватися до незвичної акустики центрального павільйону ВДНГ. Несподівані акустичні ефекти нового майданчика були чи не головною інтригою другого показу “Дідони та Енея”. Розрахунок виявився вдалим: в порожній округлій залі із високим куполом оркестр звучав немов у старовинному палаці.
Сам оркестр викликав широкий резонанс ще після прем’єрного показу. Блискуче виконання барокової камерної музики на автентичних інструментах перевершило усі очікування. Бароко не є абсолютно новим явищем на українській сцені. Знавцям та поціновувачам старовинної музики давно відомі імена Світлани Шабалтіної, Ольги Шадріної-Личак, Наталії Хмілевської та її ансамблю Vox Animae, які регулярно проводять концерти та майстер класи. Але почути бароковий оркестр такого рівня, як канадський Tafelmusic baroque orchestra, гаазький Collegium Musicum або кембриджський Academy of Ancient Music, було дійсно унікальною можливістю. Чого це вартувало творцям проекту, можна лише здогадатися.
Однією з головних родзинок спектаклю стало його кольорове вирішення – в костюмах виконавців, освітленні домінував фіолетовий колір, анонсований на афіші усіх відтінків бузкового. Він додавав і без того магічному дійству таємничості і містичності. Після спектаклю виникло сильне бажання розгадати прихований підтекст цього вирішення. Проте відповідь засновниці проекту Ганни Гадецької, з якою вдалося хвилинку поспілкуватись по закінченні вистави, здивувала: “Ми просто так вирішили на початку. Певно через те, що цей колір нагадує море…”. Open Opera дійсно максимально відкрита для глядача: жодних таємниць чи прихованого сенсу. Проте містичний післясмак усе одно залишився.
Іншою родзинкою вистави стало використання пантоміми в хорових сценах. Справа в тому, що хор в будь-якій бароковій опері є рівноправним учасником подій поруч із головними дійовими особами. Іноді він коментує дії та вчинки героїв, іноді розповідає передісторію, і майже завжди виступає головним критиком. Це пов’язано із тим, що оперне мистецтво народилось саме із хорової музики світської традиції. Але Open Opera пішли далі і звернулись до ще однієї старовинної традиції – комедії масок del arte, де мова рухів була такою ж вагомою, як і слово. Тому усі хорові сцени супроводжувались пантомімою. Це спричинило справжній вибух у свідомості українського глядача. Уявіть хор, який не стоїть рівненько позаду сцени та, вибачте за тривіал, відкриває роти, а рухається між героїв, танцює, застосовує міміку, жести, ніби хор і балет в одному обличчі. А тепер лишень уявіть, як важко було виконавцям, які за роки навчання не сходили з хорових стійок, зламати себе, зрушити з місця, і ввімкнути приховані акторські здібності. І, відверто кажучи, іноді це було дуже помітно – як їм незручно, незвично, іноді кумедно, а іноді навіть трохи соромно (тут близькість глядача і артистів зіграла проти останніх). Але на захист хору можна сказати, що із головними труднощами – співати під час руху (тримати діафрагму та інші технічні нюанси) – вони блискуче впоралися.
Головні жіночі ролі – Дідони та Белінди – виконували Інна Гусєва та Тетяна Журавель. Інна Гусєва творила на сцені свою Дідону із максимальною виваженістю: достатньо ніжною і жіночою, в міру трагічною та експресивною. Попри невеликий досвід в бароковій опері, молода співачка виглядала переконливо. Під час прем’єри чимало запитань викликало оригінальне прочитання Тамарою Труновою образу Белінди. Навідміну від оригіналу, де Белінда є доброю подругою і порадницею Дідони, Белінда Трунової – зла чаклунка, якій не дають спокою подружчині лаври і особисте щастя. Тож вона прагне будь за що розлучити закоханих і вдягнути Дідонину корону, що їй з успіхом вдається. Фактично вона є першоджерелом усіх темних сил опери, про що дає зрозуміти пантоміма, коли Чаклун та усі злі духи ніби народжуються із неї. Прочитання доволі суперечливе, проте слід зауважити, що з такою Беліндою більш досвідчена Тетяна Журавель впоралася бездоганно – і у вокальному плані, і в артистичному. Але разом з тим це мало зворотній ефект – зміщення акценту з головної героїні Дідони на Белінду.
Роль зловісного Чаклуна виконав бас Ігор Воронка. Зауважимо, що в оригіналі це Чаклунка, тож подібне режисерське рішення можна прочитати двозначно: або це алюзія до барокової традиції виконання жіночих партій кастратами (тоді логічніше було б запропонувати цю партію контртенору), або це в певному сенсі альтер-его Белінді, яка за версією Тамари Трунової і є злою чаклункою. Вокальна партія у Чаклуна невелика, але перформанс за його участю справив феєричне враження. Чого вартий лише його епатажний вигляд – сукня з відкритими плечима, чудернацький капелюх із скелетовими зап’ястями. Як режисерці вдалося вмовити Ігоря вдягнути сукню із декольте та ще й фарбувати губи помадою під час вистави (красуні XVII-го століття, напевно, дуже заздрили з того світу) – загадка. Щоб додати Чаклуну зловісного вигляду, на обличчя співака спрямували освітлення знизу, як у кращих традиціях хорору. Тож водночас було і смішно, і лячно.
Інший чоловічий образ, про який дуже хочеться згадати, це Меркурій у виконанні контртенора Олександра Лося. Це саме той голос, якого виявилося замало, бо можна безкінечно слухати його божественні обертони. Маємо величезну надію почути його в головних ролях в наступних проектах.
Нарешті, виконавець головної чоловічої ролі Євген Прудник. Писати черговий раз про його дивовижну красу і мужність було б непрофесійно, тож, як би це не були важко, зосередимось на виконанні… А в тому то й справа, що сили голосу, щоб сконцентруватися на ньому, виявилось недостатньо. Тож візуальний образ практично повністю затьмарив артистичний. Але хіба це важливо, коли можна було із закритими вухами лише дивитися, як Еней піввистави носить Дідону на руках, ніжно і легко.
Головною ідеєю проекту Open Opera Ukraine стало “historically informed performance”, тобто виконання відповідно до усіх культурно-історичних умов, за яких було написано твір. У випадку з “Дідоною та Енеєм” цими умовами були автентичні барокові інструменти, автентична манера співу з мінімальним вібрато, якому вчила спеціально запрошена організаторами славетна співачка, знавець барокової музики Емма Кіркбі. Ще була обіцяна англійська мова XVII століття, яку, на жаль, не вдалося розчути, адже нетипова акустика Центрального павільйону буквально поглинала дикцію артистів, тож розібрати жодного слова не вдалося. Але творцям Open Opera вдалося, фактично, неможливе – поєднати старовинну традицію із сучасними сценічними вирішеннями (режисура, освітлення, звук) в ідеальному співвідношенні, яке не дозволило перетворити барокову оперу на театр абсурду.
“When I am laid in earth…” – із невимовним сумом співала Дідона, знаменуючи кінець свого земного життя. Ми щиро віримо, що на оперу “Дідона та Еней” чекає зовсім інша доля, і попри оголошення про закінчення цього проекту і початку нового, вона ще довго житиме на українській (а можливо, й світовій) сцені. Так само довго, як живе музика Генрі Перселла…
Фотографії зі сторінки Open Opera Ukraine у Facebook
Аліна ПЛАХТІЄНКО