12 та 13 жовтня у Великому залі ім. Героя України Василя Сліпака відбулася прем’єра опери Георга Фрідріха Генделя «Ацис і Галатея» від проєкту Open Opera Ukraine. Про значення цієї постановки для України та про взаємодію бароко і міфу з сучасністю розповідає Олександр Островський, що відвідав першу прем’єрну постановку.
Інтрига перед прем’єрою опери Георга Фрідріха Генделя «Ацис і Галатея» підігрівалася колективом Open Opera Ukraine завчасно. Ймовірно, це пояснюється бажанням організаторів приготувати «блюдо» на повільному вогні, щоб воно встигло увібрати усю палітру спецій та пряностей, представлених послідовною освітньо-слухацькою підготовкою публіки протягом цілого року та гучними колабораціями вже безпосередньо перед прем’єрою.
Справжній масштаб майбутньої постановки став очевидним навесні, коли було відомо про отримання проєктом грантової підтримки Українського культурного фонду та запрошення до співпраці німецького диригента Йорґа Халубека. Несподіванками стали і залучення до постановки українських дизайнерів одягу Катерини Бякової і Максима Голуба (бренд Finch) та поява в мережі розробленої художником Олександром Греховим листівки-наклейки із зображенням Генделя-Циклопа. Такий підхід до «недоторканного» та «високого» академічного мистецтва насправді досить викличний в українських реаліях. Згадати хоча б «Квантовий стрибок Шевченка» того ж таки Грехова: виставка в Київському метро колажів Кобзаря із різними персонажами поп-культури була понівечена через «паплюження» образу класика. Про звиклість українського глядача до псевдоісторичних костюмів та декорацій на оперній сцені, що підкріплюється статичністю постановок, годі й говорити.
Утім, Open Opera має кілька переваг, які дозволяють проєкту одразу перебувати у європейському контексті без озирання на споконвічні традиції українського оперного театру. По-перше, бароковий репертуар в афішах українських театрів трапляється вкрай рідко, а сценічна постановка опери Генделя, повністю здійснена силами українських музикантів, взагалі перша в Україні (звідси й девіз «Нарешті Гендель!»). По-друге, колектив займається дослідженням історичного виконавства: музиканти часто комунікують зі світовими зірками барокового репертуару, відвідують майстер-класи, конференції, практикуми. Крім того, обов’язковою складовою їхніх сценічних постановок є оригінали або копії історичних інструментів – абсолютна екзотика для українського слухача. Не останню роль у підтримці іміджу Open Opera відіграє активна комунікація з публікою: як особиста, шляхом регулярних концертів та освітніх подій, так і віртуальна, завдяки публікаціям в соцмережах. Зважаючи на всі названі фактори, цікавість до події була колосальною, тому sold-out на обидва прем’єрні дні (12 та 13 жовтня) був прогнозованим.
«Ацис і Галатея» – не наймасштабніша та точно не найскладніша із опер Генделя. Сам композитор назвав спектакль «маскою», що означало типове сценічне дійство при дворах аристократів. Оскільки це була перша англомовна опера Генделя (1718 р.), можна припустити, що він просто підлаштувався під нові умови праці, скориставшись уже випробуваним та перевіреним сюжетом (італомовна серенада «Ацис, Галатея і Поліфем» була виконана у 1708 році). Утім, така кон’юнктура виявилася досить успішною: «Ацис і Галатея» – єдиний сценічний твір Генделя, котрого минула доля забуття та пізнішого перевідкриття. Тож, якщо й говорити про історичну тяглість, до якої причетний нинішній український проєкт, то вона криється саме тут – в традиції виконання від 1718 до сьогодні.
Сюжет опери невибагливий:
Пастухи та німфи насолоджуються життям серед природи, але Ацис та Галатея сумують за своїм коханням, не в змозі знайти одне одного. Приятель Ациса Деймон намагається відволікти пастуха від сумних роздумів. Зрештою, закохані зустрічаються, але на їхньому шляху з’являється перепона – циклоп Поліфем, який, бажаючи здобути Галатею, вбиває Ациса каменем. Нещасна німфа, користуючись своєю божественною природою, перетворює кров Ациса на струмок.
Але саме в цій простоті криється основна складність для режисера-постановника: на велику кількість тексту, як вербального, так і музичного, випадає мінімум дії. Якщо ж згадати про типовий для бароко прийом da capo, то глядач ризикує потонути в застояному озері з безлічі бездієвих арій про високі почуття міфічних героїв. Та, як не парадоксально, лиш за соломинки міфу та почуттів може вхопитися сучасна людина, адже універсальність цих понять уможливлює віру в подальше існування людства.
Тамара Трунова, режисерка опери, що вже працювала над першою постановкою Open Opera «Дідоною та Енеєм», прийняла виклик Генделя, але й про виклики часу також не забула. В її версії «Ациса і Галатеї» замість пастухів та німф – пасажири літака, замість лугів – пляж, навіть замість тенора Деймона – сопрано (і ніякої травестії!). Місце дії – умовний острів, який до приземлення літака заселяє лише пляжний рятувальник Ацис (Сергій Колесник). Галатея (Катерина Левицька), Поліфем (Ігор Воронка) та Деймон (Анна Твердова) – екіпаж борту, тож, на противагу лібрето, закулісна історія належить саме цьому тріо, що одразу зміщує акценти і змушує стежити за розвитком подій.
Опері передує Симфонія – оркестровий номер в темпі presto, в якому можна було насолодитися дійсно вправною грою оркестру. Плавні рухи диригента Йорґа Халубека дозволяли музикантам «дихати» музикою. Не зважаючи на технічну складність вступу, штрихи були точними, динаміка чіткою. Навіть дует гобоїв, при звучанні шістнадцяток якого інстинктивно схрещуються пальці, звучав впевнено та переконливо.
Власне сценічна історія почала розгортатися під час Симфонії – вся постановка супроводжувалась відеопроєкцією мінімалістичної анімації, з якої ми й дізналися про приземлення літака. Перший номер хору «Oh, the pleasure of the plains!», що звучав з глибини сцени засвідчив одразу два факти: рухливість і дієвість хору як персонажа без втрати у якості виконання та складність акустики оперної студії. Справа в тім, що барокова манера співу вирізняється легкістю та політністю, що дозволяє співакам справлятися із насиченою орнаментикою та технічними викликами репертуару, але наслідком цього стає значно менша гучність голосу, ніж у партіях опер періоду романтизму. Та якщо хор вирішував цю проблему буквальним переміщенням у просторі, що за потреби зменшувало чи збільшувало гучність, то солістам іноді доводилось боротися із вибагливою акустикою залу задля цілісного рівня динаміки.
Головна пара опери майже завжди розташовувалась на різних ярусах сцени: Галатея внизу, серед людей, а Ацис на рятувальній вежі, що більше нагадувала балкончик середньовічного міста. Очевидно, що їхнє об’єднання вкінці першої дії відбулося на цьому ж балкончику. Утім, ця пара – досить пасивні персонажі. Їхні арії про пошук кохання – радше красива поезія, аніж реальне прагнення. Всю дію замість них виконує хор, який навіть дозволяє собі іронізувати: коли Ацис захоплено співає з балкону в зал «Where shall I seek the charming fair?» («Де мені шукати чарівну фею?»), хор та промінь світла вказують на сплячу Галатею, яку він вперто не помічає.
Активність та багатофункційність хору – чудовий прийом, реалізація якого, все ж, часто сковувалась перенасиченою сценографією: артисти раз за разом змушені були «втіснятися» у заданий простір. При цьому, два з чотирьох присутніх пляжних лежака (в дію було залучено по одному з кожної пари) можна було розгледіти хіба з лівого кутка партеру та з балконів або ж задовольнятися видом з-під столу крізь барні стільці.
Чи не найяскравішим номером опери виявився хор «Wretched lovers!» – хвилюючий початок другої дії. Синхронність оркестру та хору, чітка дикція та майстерно виконаний контрапункт, інфернальне зелене світло з ями, що утворювало химерні довгі тіні на стінах – вражало все! Та й сам номер є квінтесенцією драматургії цілої опери, адже в поліфонічній фактурі одночасно звучать два мотиви/тексти: «Нещасні коханці, облиште свої мрії!» та «Ось монстр Поліфем!».
Саме циклоп Поліфем стає найактивнішим та найцікавішим персонажем опери. Згадуючи «Дідону та Енея», де рушієм конфлікту була подруга Дідони Белінда, можна говорити про цікавість Тамари Трунової до зміщення акцентів з головних персонажів опери на другорядних. Пікантності історії додає жіночий образ Деймона, котра безутішно закохана в Поліфема. Це стає важливим штрихом до портрета циклопа, адже дозволяє подивитися на нього не лише як на чудовисько, а й як на створіння, котре також можна покохати.
Камінь-експонат в центрі сцени – це заборонений плід для Поліфема. Він одночасно і прагне, і боїться позбутися свого суперника Ациса. Саме в камені як символі незворотності Фатуму проявляється міфологічне цієї постановки. Проте ініціатором конфлікту вперше (!) стає Ацис, демонстративно спускаючись на землю та вдягаючись в примарні обладунки з іграшкових рятувальних кругів. Фатум все ж невблаганний: Ацис стає жертвою, настільки безкорисною, наскільки й безглуздою. Його подальше «перетворення» Галатеєю в струмок увінчувало всю постановку: фонтан з’являється на місці сакрального каменя. Усі пасажири вмиваються з нього, п’ють цілющу воду, співаючи «Ацис тепер став богом!».
Історія курортного роману в постановці Open Opera вийшла з-під контролю раціонального та мігрувала в сакральне. Інтрижка пляжного рятувальника та стюардеси несподівано стала приводом для розкриття архетипу вмираючого та воскресаючого бога. Чи ж випадковим було постійне возвишення Ациса над сценою? Чи випадкові заходи та сходи сонця анімаційної проекції – свідчення міфічної циклічності? І точно-вже невипадкове фінальне «причастя» кров’ю-водою Ациса!
Літак разом з екіпажем та пасажирами, кожен з яких забрав із собою частинку бога-Ациса, відлетів в анімаційне сонце, а зі столу експонатів продовжував струменіти фонтан. Місце сакрального ніколи не пустує – така вже людська природа. Коли ж сакральне крізь призму барокової опери знаходить сучасну людину, яка купає його в оваціях – це свідчить про те, що ми ще вміємо відчувати причетність до людського/гуманістичного, а отже маємо шанс на існування.
Фото – Костянтин Гомон
Олександр ОСТРОВСЬКИЙ