Форма музики: інструментальний театр Маурісіо Кагеля

Те, що відбувалось у мистецтві ХХ ст. можна порівняти з цунамі. Хвиля, яка поступово знесла все, що було на її шляху. Хвиля, після якої залишилась тільки площина в якій ледве вгадувались попередні форми. Все потонуло у воді, яка хоч і зберегла в собі пам’ять віків, але водночас – змішала Все з Усім.

Театральне мистецтво, через свій синкретизм, завжди мало більше шансів бути зрозумілим. Але і його не оминула доба тотальних експериментів. Переживання та дія змінились абсурдом. Одне з найконкретніших та найзрозуміліших мистецтв стало абстрактним, і в цьому сенсі – наблизилось до музики.

А потім – з’явився композитор Маурісіо Кагель. Свого часу він не вступив у консерваторію з найвищою оцінкою, і не був найкращим серед своїх однокурсників-музикантів. А ще він не створив студію електронної музики. Попри це, в історію він увійшов як один з найбільших геніїв-новаторів у мистецтві. І не тільки музичному. Те, що Кагель почав робити в далеких 60-х і нині залишається однією з найбільших загадок в творчих пошуках.

Ось вже 3 роки Sed Contra Ensemble на чолі з Андрієм Мерхелем та Новий театр на Печерську на чолі з Олександром Крижанівським знаходяться в цих пошуках. «Насправді це не так просто, як може здатись на перший погляд», – говорить Олександр Крижанівський. – «Звичайно, в банальному сенсі театр весь час використовує музику (наприклад, в якості фонограми чи ритмічного супроводу). В класичній музиці залучення театру – рідкісніше явище. Але я говорю не про область прикладну – як музиканти, так і актори, люди досвідчені в тому, щоб швидко робити прикладні речі. Я говорю про ту незвідану територію, яка існує і в музиці, і в театрі».

Новий театр на Печерську, зліва на право: Олександр Крижанівський, Денис Мартинов, Ігор Рубашкін, Андрій Попков, Олександр Васін

Інструментальний театр – напрям, який започаткував і в якому багато працював Кагель. Для нашої країни він новий, і тому – ще досить незнайомий як глядачу, так і самому виконавцю. Попри великий бекграунд у співпраці з Sed Contra Ensemble, керівник Нового театру зізнається, що цей концерт – своєрідна стадія знайомства та формування певного контексту:

«Для того, щоб зрозуміти це мистецтво – треба його спочатку побачити. Тільки після того, як ми здійснили даний проект, я зрозумів принципи роботи з творчістю Кагеля. Але й до сих пір для мене залишаються загадкою багато речей. Цей напрям в нас новий, і ще зовсім недосліджений. Те, що ми робили – досить фрагментарна річ, початок. Це своєрідне лабораторне дослідження, яке передує більш глибокому осмисленню».

Крижанівський говорить, що головним завданням концерту було дати поживу для подальших роздумів:

«Для мене було важливою присутність якомога більшої кількості спеціалістів – адже такі проекти, в першу чергу, дають підгрунтя для роздумів. Для випадкової людини – це буде просто привід знизувати плечима та запитувати «що вони там роблять?».

 

Дійсно, на перший погляд, все, що відбувалось на сцені могло здатись неймовірно абсурдним та примітивним. Наприклад, в чому полягає важкість завивання під свою гру на віолончелі, чистки флейти на сцені, або ж танцю в «…балеті для тих, хто не вміє танцювати». Складалось враження, що ви потрапили не на концерт, а за його лаштунки, де відбувалась остання підготовка до виходу на сцену. Можливо, не той вхід? А де ж тоді той?

Хоча і в пересічного глядача був би великий шанс зрозуміти деякі ідеї композитора. Кожному твору передував коментар з невеликим роз’ясненням задуму. Окрім того, концерт був побудований у формі інтерв’ю – інтерв’ю Кагеля з самим собою (Денис Мартинов, Ігор Рубашкін), де композитор розповідав про свої ідеї та ставлення до своєї справи. В основі реплік лежало цитування реальних слів Кагеля. Тому окрім творчості глядач мав змогу ще й познайомитись з композитором «особисто».

Але попри те, що інструментальний театр знаходиться на перехресті двох мистецтв, все ж, насамперед це стихія музики. Але як і Джон Кейдж свого часу, Кагель значно розширив це поняття. Тепер музика – це не тільки музичний звук, і навіть не тільки звук оточення, а й найменша дія виконавця. Музика, яку не чуєш, але яка протиставляється контрапунктом до почутого. Кожен твір має свою партитуру, де чітко вказані «звукові» дії. Натомість – візуальний елемент залишається на розсуд виконавців. Проте цей «розсуд» також не є чимось абсолютно новим та вигаданим. Зі слів організаторів, велику кількість часу при підготовці було присвячено саме тому, щоб зрозуміти та осмислити всі побажання Кагеля.

Концерт відкрив перед глядачем мистецьке явище, що оспівує музику у всіх її проявах – тому в драматургії концерту можна також було знайти своєрідні музичні меседжі.

Музика – це не тільки готовий результат, який ми бачимо на сцені.  Насамперед – це довгий процес кропіткої роботи. Варіації для віолончелі (Віктор Рекало) SIEGFRIDP` на монограму siEGFrieD – присвята німецькому віолонелісту Зігфріду Пальму. Цей музикант вивів виконавську техніку на новий щабель, адже завдяки своїй майстерності та любові до Нової музики виконував невиконувані до того твори сучасних йому композиторів-авангардистів. Проте його геній завдячує не тільки природному таланту, а й насамперед – відсутності будь-якого дитинства, адже його батько був переконаний: «Якщо ти вирішив піти шляхом музиканта – тобі не потрібні ніякі танці та велосипеди». Твір-присвята, з одного боку, також апелює до нових виконавських технік, вимагаючи від виконавця нетрадиційного підходу. З іншого ж боку – є іронічним зліпком того процесу, який залишається поза сценою.

Музика – це процес постійної рефлексії та пошуків. MIRUM – також твір-присвята. Але цього разу її об’єктом стає не живий персонаж, а музичний інструмент, туба (Тихон Шуляк). Є сольні інструменти – фортепіано, віолончель, скрипка, флейта, а є – туба, яку природа та традиція позбавили шансу бути першою. Саме тому, в цьому творі для туби соло об’єктом пародії стає один з фрагментів католицької заупокійної меси, Реквієму – Tuba mirum spargens sonum. Постійна рефлексія та невпевненість в процесі виконання змінюються агресивними викриками сакрального тексту. Відбулось повне стирання межі між високим та низьким, дозволеним та недозволеним, минулим та майбутнім. Це був реквієм за традицією, чи й за тим, що на нас чекає?

Музика – це не тільки те, що звучить в концертному залі, а й те, що нас оточує. PAS DE CINQ – музика крокування. Попри видиму хаотичність, композитор дуже ретельно виписав ритмічну партитуру твору. При цьому вибір інструментів та сценічного втілення він залишив виконавцям. Цього разу інструментами, якими видобували звук шляхом стуку по різних предметах (воді, пластику, фользі, піску та ін.) стали тростини. Візуальна частина перформансу – напівтемрява, відсутність зайвих декорацій, виконавці (Сергій Вілка, Дмитро Хорошун, Денис Мартинов, Тетяна Хорошун, Дмитро Пашинський), що наче прагнули стати частиною цієї темряви, сприяли тому, що слухач дійсно вслуховувався в різницю звуків, яку зазвичай не помічає. Маломузична акція раптом перетворилась на квінтесенцію музики.

Музика, як і все мистецтво завжди залишається поза зоною суспільного визнання. В творі ATEM був показаний не тільки музикант (Сергій Вілка), а й погляд на музиканта з боку звичайної людини (Денис Мартинов). Чистка та налаштування інструментів – не тільки пародія на «музичні фетиши». За цим сміхом можна вловити й своєрідну алюзію до того, як суспільство відноситься до мистецтва. «Чому ти возишся зі своєю музикою, а не йдеш працювати як всі нормальні люди?». Дихання мистецтва зупиняється, коли на його шляху раптом стають банальні матеріальні перепони.

Але сама музика – це кожен живий порух, який потрібно віднайти. KONTRA-DANCE – це свого роду квінтесенція ідей Кагеля. За словами Олександра Крижанівського, «чотири фігури, які не танцюючи можуть робити – це посудини. Вода сама по собі форму не тримає, а якщо дати їй таку посудину – чашку, тарілку і т. д. ця форма в неї буде. В даному випадку мені здається, якщо звертати увагу на внутрішні імпульси, то щось могло б вийти інакше. Тому для уникнення їх хаотичного формулювання є ці чотири форми – стояти, лежати і т.д. А вже нюанси тоді виникають індивідуальні. В цьому творі людина думає не про форму, а саме про співзвуччя тому, що дає оркестр». Цей твір став кульмінацією концерту, де зібрались майже всі виконавці – Sed Contra Ensemble в ролі оркестру, актори Нового театру на Печерську та інші музиканти в ролі балету.

Sed Contra Ensemble, зліва на право: Андрій Павлов, Дмитро Пашинський, Віталій Кияниця, Сергій Вілка, Андрій Мерхель, Віктор Рекало, Тихон Шуляк

Можливо, колись і мистецтво замінять машини. В творі для фортепіано соло та метроному MM51 (Віталій Кияниця) показане співставлення механічного й немеханічного, неживого й живого. Статичному 51-ому удару протиставляється приджазоване виконання на фортепіано. Це підкреслене протистояння в результаті створює характерний музичний бекграунд, що притаманний для музики фільмів жахів ХХ ст.

Але що тоді залишиться? TANGO ALEMAN (Тетяна Журавель, Єгор Фомін, Віталій Кияниця, Андрій Павлов) – пародія на популярний жанр, що походить з батьківщини Кагеля – аргентинське танго. Пафосна манера, яка зображає бажання виконавця показати всі свої сильні сторони ще більше підкреслює ту фальш, що виникає при неспівпадінні манери виконання та ідейної наповненості твору. Але цей пафос також знаходить свого слухача, який не любить вдаватись до глибоких роздумів.

         Розуміння – вічна цінність, що є актуальною і колись, і зараз. Саме цього прагнув Маурісіо Кагель – розуміння на всіх рівнях людського існування. Розуміння, що зближує полярності та прибирає будь-яку ієрархію. Такі експериментальні на перший погляд проекти, які організовують в тому числі Sed Contra Ensemble та Новий театр на Печерську, насправді є величезним кроком у формуванні культури цього розуміння.

 «Я ніколи не пишу і не придумую свої концерти під час виконання. Я їх не виконую. Для цього є музиканти. Я хочу, щоб вони точно так же ототожнювали себе з моєю музикою, як і я. Щоб під час гри людина казала: «Це і моя музика, і я роблю те, що я люблю». І коли він так думає – тоді я переміг!».

 

Фото концерту взяті зі сторінки Гете-інститут Україна / Facebook.

Ілюстрації Анжели Богаченко (в т.ч. головне ображення), створені спеціально для проекту, надані організаторами.

Анастасія ШУПИК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *