Вавилон загинув. Чи живий Вавилон?

Ідея Вавилону – міста-легенди, в історії якого стрімкі злети чергувалися з не менш стрімкими падіннями, по-новому втілилася у однойменній опері-цирк композиторів Іллі Разумейка і Романа Григоріва та режисера Влада Троїцького. Прем’єра опери відбулася у вересні 2016-го, а вдруге у Києві, в оновленій версії, опера прозвучала зі сцени Палацу КПІ наприкінці березня 2017 року.

Ми перенасичені драмами і мелодрамами. Кожен із нас передивився точно не одну сотню фільмів, перечитав не один десяток книг. Вже інтуїтивно ми відгадуємо суть щойно зародженої інтриги, передбачаємо повороти будь-якого сюжету. Просимо-молимо здивувати нас. Чимось свіжим, ще не сказаним або хоча б сказаним якось не так, як завше. І найчастіше, чим воно буде девіантніше – тим смачніше. А не отримавши – зневажаємо.

Вавилон другого тисячоліття до нашої ери спричинив змішання мов.

«Вавилон» другого тисячоліття нашої ери спричинив змішання думок і вихор емоцій…

Сюжет

«Вавилон» здивував.

Хоча б тому, що звичний лінійний сюжет тут відсутній взагалі. Проте це зовсім не впливає на глибину і змістовність твору. Навпаки: сюжетні колізії не відволікають глядача від самої суті. Біблійна розповідь про Вавилон за певних інших умов мала б шанс виглядати красиво. Адже це – історія розумного і згуртованого народу, історія величного царства, історія «Жінки», краса і зваба якої підкорили всіх земних володарів. Однак перед нами історія народу, де кожен, заколисаний власною гординею, перестав розуміти іншого. Історія царства, сильний і мудрий правитель якого самонадійністю та пихою довів себе до безумства. Історія «Блудниці», розпуста і гріх якої спричинили загибель людства. Це історія про далекий Вавилон та історія про сучасні реалії.

Ми можемо передбачити розвиток будь-якого сюжету. А як воно, зазирнути на саме дно прірви людської душі?

Цирк чи драма?

Нове трактування сюжетності безумовно ускладнює завдання для виконавців, які повинні не просто «потрапити у всі ноти» (а іноді спеціально у них не потрапити, що для виконавців такого рівня є складнішим завданням), не лише вжитися в роль певного персонажа, а стати частиною одного образу і пройти безліч його градацій. Божевілля і пихата зарозумілість, жебрацтво і розкіш, вульгарність і глянцевий шик, тваринність і віра в свою божественність – все це ознаки Вавилону, герої Вавилону, сам Вавилон. Межа співак – інструменталіст – циркач у спектаклі невпинно стирається. На сцені – актори у найширшому та у найскладнішому значеннях цього слова. Вокалісти надзвичайно гармонічно вписуються у акробатичний ряд опери, а іноді – навіть «підміняють» когось із інструменталістів. Роман Григорів за сумісництвом і контрабасист, і гітарист, і незмінний керівник-диригент сценічного дійства. Кожен вокаліст має декілька різнопланових образів. І тут не можливо не відзначити неймовірну Мар’яну Головко, яка була завжди правдивою: і божевільною, і лялькою, і кішкою, і молитвеницею…

Віджеінг, порівняно з осінньою постановкою, значно скоротився. Тепер він виключно доречний, кожен слайд навантажений сенсом і підкреслює те, що відбувається в музиці. Зменшилася також і кількість циркачів: залишилося лише три акробати і два балетроботи, які дуже гармонічно вписалися у загальну сценографію. Однак відчуття присутності цирку лише поглибилося. Цирку, у своєму найжорстокішому та найщирішому прояві: на сцені розігрується таке собі «шоу духовних виродків» –демонстрація внутрішніх відхилень нашого суспільства, – і виконавцям надзвичайно правдиво вдається передати біль спаплюженої душі.

Глядач опирається

Тебе безперестанку намагаються залучити в процес: час від часу засліплюють прожекторами, пускають дим у очі, візуальний ряд вилазить далеко за межі сцени і навалюється на тебе, ніби хоче затягнути в саме серце музичного смерчу. Та й самі актори порушують священну границю сцена – зал (ефектний вихід М. Головко, диригування із залу Р. Григоріва).  Однак ти до останнього намагаєшся не втратити власну самоідентифікацію. Відмежовуєш себе від цього не зрозумілого абсурду (бо не знаходиш жодної сюжетної зачіпки), від граничної емоційності акторів, від шаленого цирку. А насправді – боїшся побачити себе частиною Вавилону. Того, що на сцені чи будь-якого іншого.

Мова «Вавилону»

Вербальний ряд опери озвучений дев’ятнадцятьма різними мовами світу. Здавалося б, достатньо, щоб відобразити ідею – люди давно перестали розуміти один одного. Однак автори на цьому не зупиняються – вони порушують і навіть руйнують мовні канони. Наприклад, звучить квазібарокового типу арія Новуходоносора (А. Кошман). Традиційно – італійською. Мовою, що вважається чи не наймилозвучнішою у світі. Проте текст арії перенасичений приголосними типу «тр», «т», «д», «пр» – і за рахунок цього вся плавність і мелодійність італійської повністю розчиняється.

Або колискова. Жанр, напевно, найбільш пісенний. У опері колискова (А. Марич, М. Головко) звучить … німецькою, «шиплячість», «кутастість» і «грубість» якої зникають за рахунок постійної акцентуації та розспівування голосних.

Всі ці словесні маніпуляції ніби закликають: «залиш у спокої тест», «перестань у мові шукати змісту», «слово не головне». І справді, тут і зараз – безапеляційне панування музики, яка говорить, пояснює, переконує.

Музичний «вавилон» присутній також. Елементи баракової опери, західноєвропейської церковної музики, східного фольклору, авангарду, року, попси – поєднання не поєднуваного і формування нової музичної мови. І кожне вимагає власної специфічної техніки виконання. І можна лише здогадуватися, скільки сил і старань коштувало виконавцям так якісно, високопрофесійно і «безшовно» показати на сцені цілісне музично-драматичне дійство.

Ряд відокремлених номерів-блоків створюють своєрідну «музичну вежу». Причому чергуються вони за принципом граничного контрасту, де іграшково-несправжнє, показове і зверхнє межує з особистою сповіддю. Останнє при цьому сприймається як щось фатально-болюче. Такими є Східний епізод (Р. Кірш), Колискова, Плач за Вавилоном (А. Марич). Тривалість звучання опери (порівняно з осінньою постановкою) збільшується: кожен учасник тепер має сольний номер. За рахунок цього композиція опери стає більш виваженою і стійкою. А слухач має час повноцінно зануритися і вникнути у те, що чує.

Неможливо переоцінити значення інструментальної складової твору. Такий собі своєрідний, стиснутий до найменших розмірів симфонічний оркестр вкотре доводить, що кількість – не показник якості. Шестеро інструменталістів малюють картину, передають емоції, формують ставлення і надзвичайно тонко маніпулюють твоєю свідомістю.

Загибель Вавилону?

Божественна сутність, необхідність духовного очищення та прояв тваринності. Дві, здавалося б, зовсім не подібні якості. Але у опері вони невід’ємно-неподільні, перетікають і формують одна  одну. Так, після квазі-вальсового епізоду ляльок – сцени «нестримних веселощів» – звучить «Отче наш» латиною – чи не найчистіша молитва опери. Вона безпосередньо переростає у Колискову – першу тиху кульмінацію твору. Саме в цей момент приходить усвідомлення: чогось нового бути не може. Це – колискова ненародженому майбутньому, пустоті. Колискова на смерть.

Протягом твору молитовні інтонації поступово деформуються і перетікають у сцени Звіринця, де відбувається повна втрата духовної сутності.

Спроба повернути первозданну чистоту – «Аве Марія». Нехай на пуантах, ледь тримаючи рівновагу, може трохи комічно, музично не завжди чисто та «правильно». Нехай під час цієї спроби сповіді хтось катається на скейті, жує яблуко. Дарма що на задньому фоні рух драбин (як символ спроби вибратися) нещадно зупиняється куполом храму. Ми звикли жити у світі, де всякий прояв святості або відверто зневажають, або відразу намагаються канонізувати.

Поступово у музиці з’являється узгоджене звучання. Здавалося б, є шанс на спасіння. Шанс, нарешті порозумітися між собою і з собою. Проте це триває не довго: гармонія переривається спадаючими лініями голосів, що постійно накладаються один на одного. У музиці з’являються інтонації Звіринцю, а злагоджений спів переростає у незрозуміле белькотіння. Ми повернулися до того, з чого починали. Але на цей раз, замість розпорошення по всій землі на Вавилон чекає загибель.

«Вавилон» завершився.

У фіналі опери Вавилон загинув.

Все б нічого, але не дає спокою одне питання.

Де закінчується цей «Вавилон» і починається твій власний?..

Ольга СИНЮК

Головне фото,  автор – Артем Галкін, на фото – Мар’яна Головко.

Фото – Алла Черемис (1,4,5,6), Артем Галкін (2), Настя Телікова (3)