“Писати про музику – все одно, що танцювати про архітектуру”
– хтось дотепно підкреслив невдячність цієї справи.
Однак мене свого часу надихнула новела Томаса Манна “Трістан”, який так описав музичний твір, жодного разу не назвавши його, наче справді писав не словами, а звуками…
Коли жив письменник, оперу Р.Ваґнера “Трістан та Ізольда” і справді не треба було представляти, адже цей твір в класичній музиці все перевернув з ніг на голову: ніхто ніколи так не співав, оркестр так не грав, опера не звучала 4 години з безперервною (!!!) мелодією і, зрештою, не будував спеціальний театр для своїх постановок.
Радимо Р. Ваґнера слухати дозовано: оркестрові чи вокальні фрагменти, його краса в мелодійному мережанні, динаміці, коли кожна наступна фраза неочікувана; і куди ж приведе ця одвічна історія про жертовне кохання?… Кину камінь в наш город: можна перерахувати на пальцях музикантів, які слухали цю оперу від початку до кінця) Хто слухав – від Moderato вам цукерка 🙂
Фінальна арія Ізольди:
Оркестровий фрагмент з опери:
А ось вдале використання увертюри з цієї опери в кіноматографі – фінальна сцена фільму “Меланхолія” (за сюжетом – це останні хвилини існування планети Земля), 2011, реж. Ларс фон Трієр: