Роман Григорів та Ілля Разумейко – молоді, амбіційні українські композитори, які впродовж усього декількох років увірвалися на театральний простір зі своїм власним баченням та відчуттями музики, сцени, виконавця і глядача. Кожен їхній наступний твір, зроблений у співпраці з провідними театральними режисерами та музикантами формації «Нова опера», виходить за межі канонів, правил і «правильності». Опера-реквієм «Йов», опера-цирк «Вавилон», сон-опера «Непрості», неоопера-жах «Гамлет» – провокують, викликають безліч суджень і запитань, море «за і проти». Але байдужим не залишають нікого.
Незмінні учасники ключових музичних подій сучасного мистецтва в Україні, засновники та організатори фестивалю «Porto Franko», що поєднує в собі чи не всі відомі напрямки сучасного мистецтва. Причому поєднує не лише у межах фестивалю, але часто і в межах однієї сцени-акції…
Напередодні десятилітнього ювілею з початку дружби і творчої співпраці Роман Григорів та Ілля Разумейко (далі Р.Г. та І.Р.) розповіли про те, як усе починалося, про закулісні сварки та майбутні проекти, а ще – про незвичайну для академічних композиторів здатність писати музику удвох. Мене завжди мучило питання – як? Як таке можливо? Розмовляючи з хлопцями, я таки натрапила на відповідь: кардинально різні, вони постійно доповнювали один одного, часом перебивали, деколи навіть встигали посперечатися. А в результаті – все одно приходили до спільного знаменника.
Існує така легенда, що всі композитори усвідомлюють своє покликання чи не з першим ковтком повітря, з першою материнською колисковою, з першим почутим співом жайворонка. Здається, отак вони наслухаються того всього – і відразу сідають писати симфонії. А як у вас відбувався процес композиторського становлення?
І.Р. У нас це сталося по-різному.
Особливість Роми у тому, що у нього своєрідний бекграунд: він почав з рок-музики –спочатку грав у гурті «Карна», потім створив власний експериментальний гурт «Que Pasa». Абсолютно незвична для класичного композитора рок-музика, імпровізаційна музика, музика без нот. Потім Рома перейшов до академізму, від якого зараз у деяких операх, можна сказати, іде назад в рок-музику.
Р.Г. А у Іллі була абсолютно академічна обстановка. До училища він вступив як гітарист, закінчив його як теоретик. У консу поступив на композицію. І в силу того, що він вундеркінд – йому одразу її можна було б і закінчувати. На першому курсі я не розумів, як можна володіти такою базою, стільки знати. Ілля – енциклопедія. У нього безліч грамот: різні теоретичні, гітарні, композиторські конкурси…
І.Р. Так, до консерваторії (десь років у 13-17) у мене був період, коли я вчився. Тоді виграв 40 конкурсів на території Росії і України. А грамоти колекціонував.
Ілля, а чому ти почав займатися гітарою?
І.Р. У мене батьки – академічні художники. Вони мене вчили академічному живопису: всякі натюрморти я мусив малювати з п’яти років. Пам’ятаю, в десять років уже не міг дивитися на той мольберт і почав грати на гітарі. Потім збирався в Москву поступати на теоретичний, але тоді якраз це вже зробили платно. Тому я приїхав у Київ, де зустрів Рому – чи не найважливіша подія мого життя.
Р.Г. Ми познайомилися, коли були абітур’єнтами, причому познайомилися – і зразу почалася дружба. А прийшли до композиторства з різних причин. Ілля – закономірно, ну а я – через хуліганство.
Рома грав у рок-групі. Ілля, а ти чимось подібним «грішив», чи займався лише «правильною» музикою?
І.Р. В основному – правильною. Але я часто грав на гітарі на вулиці. Наприклад, на базарі в Запоріжжі «Чакону» Баха.
Р.Г. Я теж грав на вулиці. Три літа підряд ми грали квартетом на вулицях Франківська. Можливо, це і народило бажання зробити щось хороше для нашого міста. В плані сучасного мистецтва. Перший наш прояву у цьому – мистецька ідея перформатичного характеру – Frank Opera fest. Це стало ключовим для створення в майбутньому Porto Franko.
Як почалася творча співпраця?
І.Р. А ми не тільки музику разом писали.
П’ятий рік навчання в консерваторії. Рома тоді допоміг влаштуватися мені квартирним брокером. Одного разу я здавав квартиру якомусь багатому турку і він запросив нас працювати на нього – продавати мармур… Ми цілий рік пропрацювали – у нас навіть був свій офіс на Оболонській набережній. Ми продавали мармур з Туреччини і, як і всі – дописували свої поганенькі дипломи.
Р.Г. Я би так не сказав. Як диплом може бути поганим? Диплом – це результат наших п’ятирічних штудій. Зараз ми можемо мати певне ставлення до нього. У Іллі воно отаке. А я ставлюся до своїх перших творів, в тому числі і до диплома, як до певного етапу. От такий він. Зараз у нас погляди інші, цілі інші. Але був і такий етап.
А стосовно музики, то наша творчість мимоволі була спільною. Все, що я писав, показував Іллі, і навпаки. У нас постійно був такий культурний обмін.
І.Р. А потім ми могли один до одного дзвонити і сказати: «Слухай, я тут сочинив, але тут твоєї музики кусочок».
Р.Г. Мимоволі, підсвідомо ми використовували моделі один одного, темки. А от реальний експірієнс у нас трапився на першому курсі, коли ми написали на замовлення гімн Надра-Банку.
І потім цей банк лопнув.
І.Р. Це тому, що ми написали гімн в сі-мінорі.
Музика залишилася, ми її ніде не використали. Якщо у нас буде замовлення знищити якусь корпорацію – то ми просто продамо цю музику потенційним потерпілим.
Потім ми писали спільно на замовлення рок-музику, писали музику для оркестру. Однак перша реальна спільна робота, яка сформувала кістяк нашого стилю – це опера-реквієм «Йов», написана два роки тому на замовлення «Гоголь-фесту».
Як відбувається процес?
Р.Г. Хтось приносить якийсь шматочок…
І.Р. А інший каже, що то нікуди не годиться. А перший хтось бореться за свою тему, і нарешті другий каже: «о’кей, тему лишаємо, але будемо її розвивати так, як я скажу».
Р.Г. Може бути, що в одній темі розділ А – мій, а розділ Б – Іллі. А потім вони змішалися. Це унікально – те, що відбувається. Це така відкритість, яка дає свій результат.
Сваритеся на репетиціях?
І.Р. Ну… так. З вокалістами – забираємо у них мобільні телефони. І між собою. Між собою – найбільш інтенсивно. Бо кожен сильний у своїх переконаннях, поглядах. Але в результаті це поєднується в щось спільне.
Р.Г. Ми використовуємо те, що кожен із нас вміє і знає. Тому для нас спільна творчість – це не просто якийсь компроміс, а великий комплекс завдань, які ми мусимо вирішити в момент створення музики.
Де для кожного із вас закінчується творче «ми» і починається творче «я»?
І.Р. До «Йова» я писав багато музики. Всякі камерні ансамблі, квартети. А після «Йова» у мене нема часу…
Р.Г. Проте цього року фортепіанний концерт Іллі будуть грати на закритті найкрутішого віденського фестивалю – Wien Modern. Але історія цього твору тягнеться ще з консерваторії. Колись це була соната, уривок з якої ми використали для написання заключної великої сцени Апокаліпсиса у «Вавилоні».
А у мене є симфонія для 98 голосів «Kyrie eleison», фрагменти якої ми теж використали в «Йові». Була така дилема: це одне, а це інше – нема чого це змішувати. Але тепер маленька частинка цієї симфонії має життя. А все решта – стоїть на полиці…
І.Р. Чесно кажучи, після театральних творів нема стимулу сидіти і писати тріо для кларнета, баяна і скрипки соло, яке виконають в залі Союзу композиторів. В Австрії така ж ситуація – є зал «Alte Schmiede» (типу наш Союз композиторів), де, якщо ти не зірка – будеш грати свою музику раз у півроку для десяти друзів.
Р.Г. Часто навіть не в стимулі справа, а в часі. Постійно якісь нові проекти, багато замовлень. Плюс гастролі забирають багато часу.
Сенс поняття «музика», як і розуміння її завдань, постійно змінюється. Музика як спосіб поклоніння Всевишньому, музика як носій естетичного задоволення, музика як виховний механізм, музика як спосіб маніпуляції людською свідомістю, музика як відображення певної ідеї або ж музика заради музики…
Ви знаєте минуле музики, творите її сучасне, а яким, на вашу думку, буде її майбутнє?
І.Р. Чому виникли ідеї поезофонії, футуристичної меси, виконання музики Кейджа на вокзалі? Тому що уже назріває певне роздратування. Ти сидиш у концертному залі, перед тобою сидять музиканти на сцені, ти маєш програмку. Будуть виконуватися твори – твої, не твої – байдуже. Ти читаєш довгі пояснення до цих творів, потім слухаєш – і нічого не відбувається ні з тобою, ні з іншими слухачами, ні з цими музикантами.
Наша театральна музика, фестиваль – це спосіб вийти з концертного залу, відійти від цього «глядач-слухач-партитура». Наприклад, нічні акції, коли ми граємо для сплячої людини: у неї забрали телефон, у неї немає годинника… Це – формат майбутнього.
У тій ситуації, у якій ми зараз є – найпростіше по інерції далі писати музику, партитуру, давати її грати ансамблям сучасної музики… Але це вже закінчена історія.
Р.Г. Ми не критикуємо – це вибір кожного. Але ти спробуй зараз затягнути людей навіть на Брамса, якщо вони не виховані такою музикою. Зараз інше суспільство, нове суспільство, яке постійно поспішає, всюди сидить з гаджетами. Соціум помінявся – і тому треба шукати нові рішення. Адже саме поняття композиції набагато ширше, ніж просто музика. У нас була недавно інсталяція «Піна днів»: у контейнері було зображення і шум моря. Кожен міг зайти і слухати. І це придумали ми, композитори.
І.Р. Думаю, нам треба вчитися у художників, які займаються сучасним візуальним мистецтвом. Хіба ж можна зараз знайти, наприклад, в ПінчукАртЦентрі, умовно кажучи, олію на полотні?
Р.Г. Хіба що соняшникову.
І.Р. А те, що ми робимо в музиці – це далі олія на полотні. Або акварель. Нас надихає Марина Абрамович. Її ми теж називаємо композитором, бо всі її ранні перформанси вона робила з мікрофонами, підзвучувала свій голос, записувала дихання.
«Нова опера» уже двічі реалізовувала твори на основі біблійних сюжетів (опера-реквієм «Йов» і опера-цирк «Вавилон»). У вересні на «Гоголь-фесті» глядачі очікують побачити оперу «Ковчег» – назва знову відсилає нас до Старозавітної історії про всесвітній потоп. Чому саме Біблія?
Р.Г. Нас і нашого режисера (Влад Троїцький – О.С.) ця тематика надихнула з самого початку. Ми принесли щось на латинські тексти, потім переключилися на Біблію. Можна говорити, що випадково вийшов «Йов», а потім закономірно сформувалася трилогія (опера-реквієм «Йов», опера-цирк «Вавилон»), фінальною частиною якої буде «Ковчег».
У одному вашому інтерв’ю прозвучала думка, що ви плануєте «заробити на свій Байройт», однак сумніваєтеся, що вашим «сучасним королем Людовігом стане держава Україна». Плануєте їхати за кордон?
І.Р. Ми хочемо побудувати оперний театр. Рома хоче це зробити в Карпатах – в горах у центрі Європи. Звісно, за кордоном краще фінансування, але у певному плані в Україні більше можливостей. Навіть у тій же Австрії – там уже є свої Бетховен, Малер, Шенберг – мільйон композиторів. А у нас молода країна і ситуація зовсім інша.
Р.Г. Ми патріоти України. І патріоти Івано-Франківська зокрема. Так, два роки поспіль ми робимо там фестиваль «Porto Franko», до якого залучаємо різні мистецтва. А фестиваль – це штука, яка забирає щоразу півроку часу і п’ять років здоров’я.
Чим зараз займаєтеся?
І.Р. У нас буде велика прем’єра – 23 серпня ми граємо електроакустичний перформанс «Карнавал» за Шуманом у великому залі Датської королівської консерваторії із піаністкою Елізабет Нільсен. У ньому оригінальні частини з «Карнавалу» Шумана розділяються електронними інтерлюдіями. А ми будемо умовними Евзебієм і Флорестаном. Над цим проектом працюємо вже більше року. В Україні покажемо його на Гоголь-фесті.
Ще ми веземо оперу-жах «Гамлет», створену з режисером Ростиславом Держипільським в Івано-Франківському театрі на один із найбільш відомих Шекспірівських фестивалів у Гданську. За всю історію фестивалю з України там були представлені лише Троїцький та Жолдак десять років тому. Наша вистава стала хедлайнером цьогорічного фестивалю і буде представлена на головній сцені унікального Шекспірівського театру, збудованого три роки тому.
Працюємо над оперою-балетом «Ковчег» з Владом Троїцьким та музикантами Нової Опери – прем’єра відбудеться у вересні на ювілейному десятому Гоголь-фесті. Ставимо перед собою завдання написати однорідну музику, не таку еклектичну і різностилеву, як у нас виходить зазвичай. Ми сподіваємося, що це буде музика, куди, як і до «Ковчегу», всі захочуть потрапити і залишитися.
На завершення полемізувати не буду – все найцікавіше сказано вище. Скажу лише одне – маючи велику взаємоповагу, можна і музику разом писати, і країну будувати, і світ змінювати.
Фото надав Ілля Разумейко
Розмовляла Ольга СИНЮК