Оксана Линів про дебют в Золотому залі Musikverein у Відні

У вересні 2017 року українка Оксана Линів стала головним диригентом філармонійного оркестру та опери у м.Ґрац (Австрія). Перший її виступ разом очолюваним нею оркестром відбувся у столиці – Відні, у знаменитому Золотому залі Musikverein. Які твори обрала диригент для свого дебюту, про тонкощі трактування та плани на найближчі місяці, Оксана Линів знайшла час, щоб розповісти читачам Moderato, між виступами на Бетховенському фестивалі у Бонні.

Moderato: – Нещодавно Ви очолили Ґрацький філармонійний оркестр та оперу, де будете працювати наступні три сезони. Розкажіть, будь ласка, про свій дебют, який відбувся у Musikverein у Відні. Виступати у цій Залі є величезною відповідальністю і водночас – мрією для будь-якого музиканта!

Оксана Линів: – В Ґраці пройшов перший тиждень репетицій і відбувся перший симфонічний концерт з Ґрацьким філармонійним оркестром – це були гастролі у віденькій Musikverein. Це був дуже відповідальний концерт, тому що цю програму ми ще ні разу не обіграли в Ґраці, а одразу виконували її у Відні для найбільш вимогливої віденської публіки. Головну Залу віденської Musikverein називають “золотим серцем світу” – цей зал відзначається найкращою акустикою серед концертних залів Європи та за її межами. Це справді унікальний історичний зал, де навіть диригентському пульту вже 150 років, який збережений ще з часів Густава Малера, як і також нотні пульти оркестру. Акустика залу створена не тільки завдяки спеціальній архітектурній формі і різьбленому дерев’яному покриттю, прикрасам, які виконані як оздоблення; але й те місце, де розміщений оркестр насправді слугує велетенським звуковим резонатором – це є дерев’яна дека, втручатися в яку до сих пір бояться. Вже неодноразово велися дискусії про те, чи не потрібно би було якось автоматизувати сцену Musikverein і підлаштувати під вимоги сучасних набагато більших розмірів симфонічних оркестрів. Тому там завжди виникає питання розміщення оркестру, адже на сцені не так багато місця і кожного разу це проблема, як розмістити усіх музикантів. На сцені навіть вигадано таку спеціальну річ: задні ніжки стільців музикантів спеціально підпиляні, щоб найтісніше можна було поставити стільці, тому що задніми ніжками вони вже стоять на наступних сходинках підвищення, щоби таким чином помістити всіх оркестрантів.

Враження від Musikverein звичайно – колосальне! У нас був дуже короткий час на репетицію – 30 хвилин, і спочатку навіть було дуже складно зорієнтуватися, тому що на місці диригента ти настільки сильно чуєш цей звуковий резонанс, який триває півтори секунди, що спочатку навіть здається, що оркестр взагалі не звучить разом, так як повинен звучати. Але так як репетиційний час був дуже короткий, я зрозуміла, що потрібно довіритися своїм інтуїтивним відчуттям і оркестру, тому що вони вже у цьому залі виступали. Щодо слухачів, то всі говорять, що акустика цього залу справді унікальна і такий звук можна порівняти із записами дуже фірмових вінілових платівок. Справді, у звуці є і надзвичайний блиск, і тембральна м’якість, одночасно і гострота, й сприйняття усіх фарб оркестру.

Я була дуже вражена, що насправді був повний зал, хоча за вечір до того виступав найбільш відомий німецький диригент – Крістіан Телеманн (Christian Thielemann) із Дрезденською державною капелою (Sächsische Staatskapelle Dresden), і мені не вірилося, що наш концерт сприймуть також з такою увагою, але насправді всі місця були розкуплені і в кінці програми була дуже велика овація публіки.

Moderato: – Які твори Ви обрали для свого дебюту і чому?

Оксана Линів: – Мене запитали, які твори я би хотіла продиригувати у своїй першій концертній програмі. І потрібно сказати, що в опері Ґрац надзвичайно тонко ставляться до драматургії підбору репертуару. Інтендант Нора Шмід сказала: – “Ми дуже б хотіли, щоб програму першого концерту обрали Ви. Запропонуйте якісь твори, щоб вони були або дотичні до Вас особисто, або можливо до наступних прем’єр, щоб це були якимось чином особливі для Вас твори”.

Другу симфонію Р.Шумана я дуже хотіла продиригувати, тому що цей твір дуже давно мене глибоко вражав. Це одна з найбільш психологічних симфоній цього автора, яку він написав перебуваючи в своїй першій дуже сильній психічній кризі і створюючи частину за частиною, такт за тактом цю музику, він сам зміг знайти вихід зі свого дуже складного становища. І ця драма його життя і внутрішнє роздвоєння, воно все відображене у цій музиці. Особливе місце займає третя частина – Adagio, одна із найбільш глибоких за змістом частин взагалі створених у симфонічній практиці і, наприклад, такий визначний диригент ХХ століття Джузеппе Сінополі у своєму заповіті побажав на свою смерть виконувати саме цю третю частину Другої симфонії Р.Шумана. Ця глибока частина вимагає передати оркестром повну відреченість від життя і повну самотність, надзвичайну любов і захоплення своїм ідеалом, але одночасне розуміння, що за фізичне життя людини цього ідеалу ніколи не вдасться досягнути. І дуже символічно для мене є те, що перші 17 тактів теми Adagio Шуман запозичив із “Музичного дарунку” Й.С.Баха, є і ще одна цитата, в якій він звертається до Баха. Сам Шуман говорив, що в цій симфонії він хотів звернутися до своїх найбільших класичних витоків – Баха, Моцарта і Бетховена. Саме у залі Musikverein вдалося почати настільки приречено тихо, таким звуком, що це справді наче біль однієї надламаної душі. Це не музика, не мелодія, не звучання скрипок – це відчуття абсолютної безвиході, яке потім, як під час сповіді душі, переходить в дуже різні емоції. А після того – апофеозний сильний енергійний фінал; саме в цій акустиці, в атмосфері цього залу було дуже особливо виконувати цю симфонію.

А симфонічна поема “Мазепа” Ф. Ліста є одним із найбільш культових творів. Мазепа сам є одною з найбільш суперечних особистостей української історії, до сих пір навіть у Києві в одних церквах його зводять ледь не до стану святого, героя України, а в інших – проклинають, піддають анафемі. Це насправді дуже харизматична особистість, поразка його в битві поруч із шведським королем Карлом фактично відтягнула отримання Незалежності України ще набагато сотень років. Постать Мазепи надихнула багатьох видатних діячів мистецтва – романтиків: про нього писав Вольтер, Гюго, Байрон, і Ліст. Це було дуже цікаво відчути, як не українські композитори або митці змогли сприйняти і передати його бурхливість вдачі, темпераменту, непокірливість, свободолюбивість, і одночасно – патетичність, героїчність такої невгамовної, козацької, справжньої гетьманської душі, але і його надзвичайну благородність. В цій музиці Мазепа є зв’язаним, приреченим на смерть на дикому коні у безлюдному степі, але навіть за таких обставин відчувається його велич та людська гідність. Він ніколи не зображений якимось панічним, а це завжди герой, який може подолати будь-які обставини.

Я ніколи ще не диригувала “Мазепою”, давно вже хотіла, але до цих пір – не доводилося. Дуже часто можна почути, що це твір з репертуару лише головних диригентів! Тому коли я стала перед оркестром, я сказала: – “Я стільки разів чула, що цей твір з репертуару головних диригентів. Ну нарешті я стала головним диригентом і зможу також його продиригувати!”.

Золота зала Musikverein у Відні. By Clemens PFEIFFER, A-1190 Wien, CC BY-SA 3.0, Link

Moderato: –  Дуже часто основну тему з симфонічної поеми Ф.Ліста “Мазепа” грають як козацький марш, з підкресленням жанрово-інтонаційних джерел і менш психологічно, або ж навпаки – як тему-характеристику, яка зображує саме головного героя. Яке Ваше трактування?  

Оксана Линів: – Мені здається, Лісту дуже вдалося підібрати усі основні мотиви до цієї драматичної картини. Все починається з дикого шаленого бігу, галопу коня, і тільки потім звучить тема Мазепи далі на фоні цих нестримних тріолей. І хоча вона проведена в мажорі, але тема вся рвана, дуже сильно акцентована і наче розповідає, що це дуже сильний герой, але він зв’язаний, його надзвичайно дратує безвольність цієї ситуації і кожним своїм рухом він намагається розірвати пути, але насправді кожне зусилля стягує ці вузли тільки ще сильніше. Принциповою для мене в трактуванні цього твору є одна дуже відома інтерпретація Герберта фон Караяна, звучить вона досить патетично і дуже апофеозно. Тема, яка повторюється – тема Мазепи – пізніше в репризі не повинна звучати в тому ж темпі, як вона звучить на початку, тому що цей кінь – він шаленіє від цього безперервного дикого галопу, кінець кінців падаючи без сил і вмираючи. Побічний другий епізод композиції – ліричний, в якому герой згадує своє кохання; Лістом написано, що цей фрагмент повинен звучати цілий час в дуже збудженому темпі і навіть виконуватися piu mosso, ще трошки швидше ніж тема Мазепи. В старих виконаннях можна почути, що там є велике заповільнення, він іде дуже повільно, в розлогому широкому темпі cantabile. І якраз це забирає градус напруги у творі. Тому, мені здається, що виконувати цей середній ліричний епізод потрібно дуже тихо, але у перезбудженому стані, і після того як ми дуже несподівано знову повертаємося у тему галопу, такий безперервний напружений темп дає яскраву драматургію і забирає зайвий пафос вже у кінці – в останній переможній фанфарній  частині.

З Ґрацьким філармонійним оркестром на сцені Musikverein

Moderato: – У Відні Ви також виконували цикл Малера – це продовження психологічної лінії програми концерту поряд зі Симфонією Шумана? 

Оксана Линів: – Звичайно диригувати Малера у Відні – це є дуже особливим переживанням. “Пісні мандруючого підмайстра” – це надзвичайно цікавий вокальний цикл, у якому йдеться про кохання. Вже з першої пісні, де співається: “коли в моєї дорогенької весілля (в неї весілля не зі мною), тоді я іду у свою кімнату, закриваюся там від всіх і думаю про свій біль”. У музиці постійно втілений цей контраст: два такти дуже швидкого весільного танцю, який долинає звідкись, і потім – оцей сум, який співак не може нікому показати, а може заховати від всіх у самотній кімнаті і його сльози ніхто не повинен побачити. Для мене цей цикл розвивається як один сюжет!

Наступна пісня ніби трохи веселіша, але там ідеться про те, що “я прокинувся вранці і вийшов вдосвіта на поле і роса заіскрилася на траві, жайвір заспівав, вітерець повіяв, і мені хотілося сказати: – Боже, який прекрасний світ!”. Насправді музика оживає, грає барвами, звучать переклички флейт, гобоїв, як цвірінькання пташок, але раптом (як тільки Малер може це геніально зробити!) музика вся сповільнюється і переходить у акорд, наче падає тінь. І він співає (вокальну партію на цьому концерті виконував Маркус Буттер (баритон) – ред.), що “споглядаючи на цю всю красу, мені хочеться бути таким щасливим, але чи прийде хоч колись до мене моє справжнє щастя?”. І тут, як в Малера все вирішується якоюсь одною нотою, вступає литавра з низьким тремоло як символ приречення: “ні, ніколи не зможу я бути насправді щасливим, тому що дівчина одружилася і вчора в неї було весілля”. Виходить таке поєднання, така наскрізна лінія між всіма піснями.

Третя пісня починається у дуже різкому Allegro і він вступає на найвищій емоції: “я тікаю і в моєму серці – розпечений ніж. Я біжу і цей біг він вже є нестримний, як глибоко мене це лезо вразило!”.

Четверта пісня – це прощання, яка починається з кроків траурного маршу: “я вийшов один і ніхто зі мною не прощався, ніхто мені не сказав – милий, щасливої тобі дороги! І я йшов сам через ніч і потім обабіч дороги я побачив велике липове дерево. Я вирішив біля нього прилягти і це липове дерево засніжило мене своїм цвітом! Боже, який був солодкий цей запах”. І він засинає… Зрозуміло, що він засинає у смерть. Але це відчуття у кінці останньої пісні, коли вступає арфа (у Малера є такі геніальні переклички, там є подібний акомпанемент як в Adagietto з П’ятої симфонії), якогось відчуття блаженства, відчуття потойбічного неземного світу, і він не описує цю смерть, просто дає йому заснути в такому прощанні, в ароматі липового медового солодкого запаху. І потім у кінці, флейти на pianissimo у фа-мінорі дограють два короткі мотиви траурного маршу, буквально три акорди. Стає зрозуміло, що це було прощання з життям… І це дуже цікаво, що в такому короткому циклі тривалістю 10 хвилин, чотирма піснями і абсолютно геніальними засобами інструментування, композитор описує ціле життя, переживання, надії, увесь спектр емоцій головного героя – мандруючого підмайстра, який шукав своє щастя, і знайшов, але воно судилося не йому…

Moderato: – А які Ваші найближчі виступи у на австрійській сцені?

Оксана Линів: – Ця програма прозвучить 23 вересня в Ґраці на сцені оперного театру, але замість Малера буде Другий скрипковий концерт Белли Бартока зі солістом Валерієм Соколовим. Його я також запросила грати зі мною на концерті-відкритті і дуже рада, бо я чула і знаю про Валерія Соколова, але ми ще ніколи не співпрацювали разом і особисто не знайомі. Це буде наш перший виступ і мені дуже приємно, що він прийняв це запрошення! Потім я матиму трішки перерви і в кінці жовтня дебютую з оперою Дмитра Шостаковича “Леді Макбет” в Баварській державній опері.

Оксана Линів на сцені опери Ґрац

Moderato: – А в опері Ґраца?

Оксана Линів: – Перша прем’єра – опера “Євгеній Онєгін” П. Чайковського відбудеться наприкінці року – 16 грудня.

Moderato: – Останні кілька місяців були для Вас особливо насиченими: конкурс і перемога на посаду головного диригента у Ґраці, реалізація власного Міжнародного фестивалю класичної музики у Львові – LvivMozArt, дебют на сцені опери в Барселоні, Musikverein у Відні, виступи на  фестивалях у Ґраці, Бонні. Чи є у Вашому графіку час для відпочинку?

Оксана Линів: – Буду відпочивати вже з 25 вересня, а зараз не було можливості, все ішло одне за другим.

Moderato: – Ідеальний відпочинок для Оксани Линів – це…

Оксана Линів: – … море: купатися, загоряти, думати. Або Карпати – їх я також дуже сильно люблю! Обираю ці дві стихії, адже на морі і в горах найбільше відчуваєш вищу силу творіння, тобто ти відчуваєш наскільки ти є маленьким! Могутність природи дуже класно переключає на монументальність думок і ти відпускаєш все, що мілке, і настроюєшся на дуже високе.

Фото – зі сторінки Оксани Линів та  Oper Graz у Facebook. 

Розмовляла Стефанія ОЛІЙНИК    

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *