Леся Горова: «Найбільш «сильні» ті пісні, що пишуться миттєво!»

Леся Горова  –  чарівна жінка, талановитий композитор, її неймовірні пісні, в тому числі – для дітей, віддзеркалюються у кожній душі своєю щирістю та неповторністю. Про композиторську діяльність, натхнення та підтримку сім’ї, Леся Горова люб’язно розповіла учасниці гуртка музичної критики та журналістики «Grinchenko MuzInform».

– Лесю Володимирівно, як Ви зрозуміли, що саме композиторська діяльність – це Ваше покликання? 

– Я дуже рано почала співати, не вимовляла ще всіх букв, але співала.  Мої батьки записували мій голос на аудіокасети. У півтора роки знала дуже багато пісень, за тривалістю вони охоплювали близько двох аудіокасет по 45 хвилин. Ці касети збереглися і час від часу я слухаю їх разом зі своїми дітьми.

Мене вчили співати і мама, і тато, та особливо бабуся Текля. Вона була для мене земним Богом. Я росла у бабусі на Львівщині у селі Богутин, Золочівського району, бігала по полю, вбирала у себе гармонію і красу природи та почала писати перші вірші про пори року, дощик, сонце і окремо писала музику.

– Як з’явилася на світ перша пісня? Можливо, у Вас є секрети, якими Ви хотіли б поділитися з майбутніми композиторами?

– Мій перший інструмент – бандура. На кожному академічному концерті, крім програми, грала ще і авторські п’єси. В першому класі з’явилася моя перша пісня – слова і музика писались одночасно. З того часу це стало для мене необхідністю та приносило задоволення. Свої перші пісні я записувала у шкільних зошитах. У дитинстві пісні я записувала «магічним олівцем», який заточувала тільки зубами. У той час я щиро вірила, якщо я його не «погострю» зубами, то нічого не напишу.

 У 75-й школі Лесі Українки, де я навчалась до дев’ятого класу, була дуже гарна вчителька української мови – Надія Миколаївна Іваночко, саме  їй я вперше показала свою авторську патріотичну пісню. Вчителька запропонувала заспівати її всім класом на пісенному конкурсі, наш клас зайняв перше місце, саме тоді я повірила у свій талант.

Іноді, траплялось так, граю шкільні музичні твори, як не попаду на потрібну ноту – візьму бемоль випадково… З цього бемоля і починалася моя музика… Бувало, що звуки моєї музики чула мама, яка, прийшовши з кухні, говорила: «Лесю, це ж не те, що тобі задавали», – а я кажу: «Це те, тільки ти не розумієш», –  і грала собі своє.

На той час композицію в музичних школах не викладали, тому я писала як хотіла, як могла. Тільки в 10 – 11 класах львівської школи ім. Соломії Крушельницької почала займатися у Ізабелли Дезидерівни Задор – доньки відомого композитора Дезидерія Задора. Потім вступила до консерваторії в клас викладача Мирослава Скорика, де почала писати не тільки пісні, а й інструментальні твори. Моя дипломна робота: «Симфонічна поема для синтезатора з оркестром», але основний і улюблений жанр – пісня. Я дуже комфортно почуваю себе, коли музика разом зі словом; люблю, коли пишеться блискавично, коли записується, якщо не вся пісня, то хоча б основна ідея. В мене такий принцип: найбільш «сильні» ті пісні, що пишуться миттєво.

Що надихає Вас на створення нових пісень?

Я ніколи не знаю, що і коли напишу. Буває, у веселій компанії жартують, ідуть розмови на нейтральні теми, а в мене народжується в голові нова сумна пісня. Наприклад, коли я займалася волонтерською діяльністю на Майдані, підтримувала наших хлопців в той час як ще ніщо не передвіщало перемогу – летіли коктейлі Молотова, горіли шини, – я написала переможну пісню: «Сонце встане».

Одного разу у Румунії ми плавали по Дунаю: я, поет Іван Драч та народна артистка Раїса Недашківська. На кораблі всі шуміли, а я вийшла подивитися на флору та фауну і за лічені хвилини, майже блискавично, з’явилася пісня: «Солдатику мій». Тому я не можу сказати конкретно, що надихає. Все залишає слід у душі: пережиті події, нові цікаві люди, вдалий концерт.

Коли виступаєш в екстремальних умовах, наприклад, близько лінії фронту: чуєш вибухи, бачиш перед собою людей, які щодня дивляться в очі смерті і ловиш їхні погляди. Ти переживаєш якісь події в середині, це все переосмислюється, і як результат – виникає пісня. Під час концерту бувають надзвичайно сильні «енергетичні обміни», коли відчуваєш, що все заспіване і сказане тобою в людей ввійшло і повернулося назад, якоюсь новою енергією.

А загалом, я можу сказати, що все написане мною вже десь існує, в якомусь іншому вимірі. Моє завдання емоційно і духовно прийняти цю інформацію. Я відчуваю відповідальність перед тим, що дає мені Бог, тому намагаюся одразу записати пісню, зробити відео і співати тим, кому це потрібно. Колись мій викладач Мирослав Михайлович Скорик поставив мені «двійку»:  я прийшла до нього і сказала, що нічого не зробила, бо в мене не було натхнення, а він відповів: «А нікого не цікавить Ваш процес, всіх цікавить результат. Ви працюйте, працюйте і натхнення прийде».

Нещодавно Ви відвідали Францію, чи можна цю подорож назвати невеличкими гастролями?

– Я співпрацюю з товариством «Україна – світ». У рамках цього співробітництва подорожую по світу представляючи Україну. Я провела благодійні патріотичні концерти в країнах Європи у підтримку воїнів АТО. За кошти зібрані під час концертів придбала необхідні речі та медикаменти і особисто передала їх українським військовим. Кожну подорож я вважаю гастролями,  намагаюся своїми піснями донести людям правду про події на території України.

– Лесю Володимирівно, Ви часто співаєте авторські пісні зі своїми доньками – Лідою та Зоряною, вони також в майбутньому мріють пов’язати своє життя з творчістю?

–Так, обидві донечки дуже творчі особистості. Що до молодшої Зоряни, поки що не знаю, вона навчається тільки у п’ятому класі, тому з майбутньою спеціальністю не визначилася. Старша донечка – Ліда, планує після закінчення школи вступити до Київського національного університету ім. І. К. Карпенка-Карого на спеціальність «Акторська майстерність».

– Наприкінці грудня світ побачив кліп за назвою «Сніжинки», в якому Ви співаєте разом з доньками. Як ваш чоловік ставиться до сімейної музичної діяльності? Чи варто сподіватися, що в майбутньому він заспіває разом з Вами?

– Мій чоловік всіляко підтримує наші захоплення. Сергій має гарний голос та співає разом з нами на сімейних вечорах, але він не надто любить публічність. Він також, як і я співпрацює з телеканалом «Малятко ТВ». Може озвучувати різні персонажі у мультфільмі, а це дуже складно запам’ятати та відтворити  голосом тембральну індивідуальність кожного героя.

– Лесю Володимирівно, дякуємо за інтерв’ю, бажаємо Вам натхнення та творчих успіхів!

– І Вам дякую.

СІБРІНА Ганна,

гурток музичної критики та журналістики Київського університету ім. Б. Грінченка «Grinchenko MuzInform»

Спеціально для «Moderato»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *