«Гра у слова» з Миколою Ковалінасом

Як часто ми насолоджуємося «чисто музикою», без зайвих смислових надбудов, чужих думок, які, нерідко, закривають наші вуха? А чи реально просто освоїти складний навик – слухати музику і чути автора, а не його чисельних інтерпретаторів? Про це, і не тільки, говоримо з музикантом, автором парадоксальних рецептів пізнання композиторської кухні та винятково оригінальною особистістю Миколою Ковалінасом.

Привід для розмови – серія лекцій М. Ковалінаса «Чисто про музику» у рамках “Kyiv Contemporary Music Days” та у співпраці з Goethe Institut і Малою Академією Наук України. Напевне, Ви не зустрічали подібних заголовків у працях про «серйозну» музику: «Про Бетховена без зайвої патетики», «Про музику, білочок і зайчиків», «О мире “до-ре-ми”»? А це лише неповний перелік тем лекцій, на яких композитор і музикознавець підіймає серйозні проблеми. Зустрічі видались настільки цікавими, що з’явилось бажання поспілкуватись з Миколою Анатолійовичем  особисто. І хоч добра частина цієї розмови залишається за кадром, найбільш цікавими питаннями-відповідями радо ділимося з Вами!

«Українська музична енциклопедія», фрагмент статті про Вас: «Запропонував оригінальну методику вивчення нотних текстів, наближену до перебігу творчого процесу композитора». Якщо детальніше, про що йдеться?

Давайте з початку. Я за освітою теоретик і композитор. Так склалося, що уже понад 10 років не пишу музику і причини тому різні. Певний час пробував поєднувати науку і творчість, але не виходить займатися двома справами одночасно на тому рівні, який би мене влаштовував.  Зосередився на науковій та педагогічній діяльності. Це – те, на що мене поки ще «вистачає».

Моя методика аналізу музики ніби зсередини, виключаючи будь-які позамузичні чинники, вийшла якось сама по собі, у процесі написання кандидатської дисертації. Паралельна робота над «своєю» та «чужою» музикою спричинила внутрішній парадокс, адже я не відчував суттєвої різниці між створенням творчого задуму власних композицій та «відтворенням задуму» композицій, які мені були потрібні у дослідженні.

Зараз основна форма моєї діяльності – пошук сенсів там, де ці сенси є, проте очевидні лише після серйозної аналітичної роботи й абстракцій. Сприймати іншу точку зору на ті ж проблеми можу, але з досвіду знаю, наскільки трактування буває далеким від безпосереднього задуму композитора. А коли читаєш в одному з авторитетних підручників, що головне не те, що автор вклав у твір, а що ми «вслухали», то виникають сумніви, якщо не сказати більше.

Для мене, нотний текст – єдиний «речовий доказ» творчого процесу. Щоби предметно говорити про музику, у ній треба розбиратися, відкривати ноти і бачити проблему. До речі, маю декілька показових прикладів, коли музикознавці аналізували мої твори і робили просто шалені, дивовижні висновки. А у Вікіпедії, наприклад, на сторінці «Мінімалізм» є згадка і про мене (жодного відношення до цього напрямку не маю, абсолютно).

Інколи думаєш, невже люди дійсно так це зрозуміли?! Та я вже звик до такого стану речей. І нема чого дивуватись, бо саме так і розуміють. Й. Гете говорив, що кожен чує те, що розуміє.

Відомо, що «великі» світу цього процес творення організовували по-різному: списували кіпу паперу на чернетки; мучили сусідів за стінкою, працюючи за інструментом; до когось музика або ж геніальні наукові ідеї приходила під час сидіння на зручній софі чи у солодкому сні.  А як працюєте Ви?

Євген Станкович любить згадувати слова П. Чайковського, що писати музику треба так, як чоботар шиє чоботи, – кожен день. Я не притримуюсь цієї точки зору. Вважаю, для музики має бути натхнення, до того ж, специфічне натхнення. Звичайно, є композитори, які прокидаються о 6-й годині ранку і до 12-ї «натхненно працюють», і так кожен день. Мене ж навіть в училищі називали «тихим ледарем». От де дійсно багато працював, так це в аспірантурі. У читальному залі консерваторії всі знали, що мій стіл – передостанній у середньому ряду. Там тоді писалась і музика, і наукові праці. До речі, навіть жартома присвятив симфонічний твір «читальному залу, де твір був написаний».

А щодо згаданого про організацію творчого процесу, то все – правда, ідеї таки приходять по-різному. Я маю власну байку про три дні, які треба витримати, увійти за цей час у необхідний робочий стан, у якому мене вже не спинити. Так було завжди – нема різниці, музика то чи текст.

Якщо помріяти і уявити ідеальне місце, яке б надихало на творчість (будь-яку) та всіляко цьому сприяло, то яке це місце?

Його немає. Коли були «скрутні дев’яності», і я, працюючи у Дитячій академії мистецтв, отримав доступ до Yamaha Clavinova, з’явилось на той час таке «ідеальне місце», бо інших просто не було. Часто студенти мене просять показати свої твори. Але у той період активного написання музики сталося декілька випадків, які наче «відкидали» від композиторської творчості. Так, зникла основна касета з оригіналами записів моїх творів (неприємний осад залишився на все життя). А фондові записи, які періодично «крутилися» по Третій програмі радіо, вигоріли під час відомої пожежі. Згоріло там далеко не все, але саме поличка з моїми творами була знищена. Дивний стан…

Зараз у молодих композиторів інші умови та дійсно багато можливостей. Тут справді можна бути ледарем (і навіть не тихим). Звісно, можна й помріяти та уявити перебування на гранті у якійсь країні, де буде мальовниче узбережжя та інструмент. Проте, більш ніж упевнений, що тоді не буде нічого.

О, згадав. У мене, здається, є таке місце, яке всіляко сприяє натхненню. Це… вечірній душ. Саме там з’явилися і продовжують з’являтися мої найкращі ідеї. Я ще жартую, що мої кращі ідеї з’являються «в душІ і в дУші».

Ви неодноразово повторюєте, що «без Бетховена – нікуди!». Хтось може позмагатися з Бетховеном за Вашу увагу?

Дійсно, нікуди. Знаєте, древнє розуміння раю – вічне життя. І, звичайно ж, не я визначаю, хто з композиторів чи творів «у раю», а хто – ні. Вони самі туди потрапляють, а яким чином – це велика таємниця, яку ми намагаємося осягнути. У різні епохи спливають цілі обойми «крутих» сучасних митців, але більшість імен відсіюється. І це нормально, це звичайне життя. Для мене важливим є той композитор, який, незважаючи на історичну віддаленість, залишається сучасним сьогодні. І Бетховен саме такий.

Мої студенти знають, що я, наприклад, дуже специфічно ставлюсь до Й.С. Баха. Його називають генієм, але як можна про це говорити, коли у часи Баха самого поняття «геніальність» ще не існувало. «Майстерність» була. Коли ж І. Кант створив концепцію геніальності, Бетховен збагнув: «О, так це ж я!» (жартую). Геній – той, хто дає мистецтву правило.

І хоча «змагання з Бетховеном» вважаю безперспективним, все ж композитори, що заслуговують на увагу предмету «аналіз музичних творів», безсумнівно, є. Специфіка мого ставлення до композитора суто прагматична і залежить ще й від педагогічної діяльності. Якщо ж маю певні претензії до матеріалу, то говорю студентам, що цей автор як композитор дійсно «прекрасний», але навчити вас писати таку музику, яка «помиляється, не створюючи правила», я не можу, бо ви й самі так умієте. У цьому випадку або застосовується методика «навчання на помилках», або краще таких творів взагалі уникати.

Що для Вас є важливим у викладацькій роботі? Чому вчите своїх студентів?

Хоча це незвично прозвучить із уст педагога, проте композиторів на лекціях попереджаю, що моє завдання – відбити у вас бажання писати музику. Адже, на моє переконання, спеціальна вища музична освіта не має орієнтуватися на «пересічного студента». Якщо не прагнути вийти на найвищий рівень, то навіщо займатися цією справою, краще відійти від неї на цьому етапі. А. Шенберг якось сказав: «Свободі я вас не можу навчити, ви маєте виробити її самостійно. Я можу навчити лише тому, чому і сам навчився у великих майстрів». От і намагаюся показати, чому великі майстри власне такі великі (у сенсі, будуть «довго жити»).

Якщо напівжартома виразити сенс трирічних групових занять з композиторами, то протягом цих років спілкування ми …«граємо у слова». Якось у розкладі скоротили назву мого предмету і, не подумавши про результат, написали «анал. муз. твор.». Прийшовши на пару, я заявив буквально наступне: «Вибачте, проте анал. муз. твор. не буде. Буде орал. муз. твор.» Адже людина осягає світ через «ora», «in ore» (лат. – мовлення, присутність). На цю тему тепер маю цілу лекцію. Звісно, ця інформація у програмі предмету не відображена, проте вчить відповідати за свої слова. Відповідальність за слова, за вчинки, за власну музику – чи можна цьому навчити?

Зараз Ви читаєте серію лекцій у рамках Kyiv Contemporary Music Days. Яка їх мета? Вам до вподоби такий формат спілкування?

Мені взагалі подобається працювати педагогом-лектором, бо ніхто ніколи не вказував, що я маю робити чи говорити. Усі плани, програми зробив так, як того бажав. Звичайно, є якісь моменти у тих програмах, де я маю віддати данину формальним вимогам, але все, що роблю – я хочу робити. І, користуючись нагодою цього інтерв’ю, хочу щиро подякувати всім, хто до цього причетний, хто ніколи не ставив мені якихось особливих «рамок», і все відбувалося на довірі.

Коли запропонували читати лекції не тільки для композиторів, я «із задоволенням» (жартую) погодився. Що я точно роблю із серйозним і щирим задоволенням для Kyiv Contemporary Music Days – допомагаю, чим можу, «хорошим людям у хорошій справі». І знову ж, жодних вказівок стосовно змісту, кількості та форми лекцій! Так виникла ідея (звичайно ж, в душі) назвати серію – «Чисто про музику», бо те, чим я займаюся, саме так і називається. Оскільки цей цикл – частина освітньої програми фестивалю, розрахована не тільки на музикантів, то одне із завдань – виховати слухача сучасної музики. Анонсуючи одну із лекцій, керівник проекту Альберт Саприкін дуже вдало написав: «Приходите! Будем чистить мысли».

Ви говорите, що подібні лекційні виступи для Вас – це вихід із «зони комфорту». Як Вам працюється з новою аудиторією? 

Так, дійсно робота з незвичною, «різношерстою» аудиторією та ще й на камеру – це цілковитий вихід із зони комфорту. Адже мій звичний формат спілкування – стіл, нотний текст, кілька чистих аркушів паперу для закривання ще не освоєних елементів нотного тексту і декілька студентів-композиторів зліва-справа. Тому дійсно важко працювати з новою аудиторією та в незвичному форматі, особливо перші хвилин 20-30.

Із Ваших музикознавчих робіт можна зробити висновок, що Ви не байдужі до математики і словесних каламбурів, чим славився, наприклад, Сергій Танєєв.

Та не тільки він! Багато композиторів проявляли таку своєрідну любов до «красного слівця» та «числовесних» ігор. Це, як у Блока, своєрідна «математика слова, як і математика інших мистецтв». От, скажімо, дотепні «Діалоги» І. Стравінського – це одна з моїх улюблених книг. Може не з усім буваю згоден, але, як кажуть, я його розумію. Ось, наприклад, згадалося його: «Я композитор і маю обробляти свій власний сад» – це прекрасний вислів. Я з «подачі» Стравінського завжди відчуваю себе саме композитором, коли на дачі обрізаю дерева чи саджаю нові. Дійсно, партитура кожного автора – це його сад.

Ну а С. Танєєв… можливо… Знаєте, я зараз книги мало читаю.

У це мало віриться. Чому так?

Я говорю насамперед про художні книги. Раніше не було бажання читати, бо був молодий. Потім звертався тільки до тих книг, які відбивали бажання брати до рук інші. Наприклад, перечитав майже усього О. Лосєва. На диво приємно знаходитись у тому стані, коли розумієш, що через певний час дійсно починаєш усе розуміти: кожен «поворот» чи акцент думки, кожну цезуру чи виноску, необхідність «багатоповерхових» визначень. Люблю цей стан! Звичайно, щоб збагнути, про що він пише, треба прочитати досить багато текстів, де сенс дійсно тримається й «живе» у словах. Таких авторів як С. Аверінцев, О. Лосєв приємно читати ще й тому, що крім філософів, вони є філологами – тобто людьми, для яких кожне слово важливе і осмислене.

Проте, студенти знають моє переконання (перефразоване з відомого анекдоту) у тому, що книги треба не читати, а писати. Тому і напівжартома закликаю студентів-композиторів музику не слухати, а писати.

 «Композитор – это мыслящая и осмысливающая личность» – говорить Мойсей Вайнберг. На Давньому Сході є приклад більш поетичного визначення: «Композитор – це флейта, на якій грає Всесвіт». А у Вашому розумінні хто він – композитор?

Взагалі, слово «композитор» – дуже погане слово. Воно, на мій погляд, не може подобатися. Композиція – це складання, а отже, композитор – складальник. Пояснюючи це, для прикладу викладаю у рядок декілька предметів і кажу, що ось це і є композиція. Змінив їх місцями – інша композиція. Дійсно, раніше так і писали музику (та й зараз так пишуть, чому ні?!). З іншого боку, композитор – той, хто робить життя складним, і в поняття «теорія композиції», яке я викладаю, вкладаю сенс «теорія складності». Відповідно, вчитися композиції – це вчитися бути складним, а складність і є мистецтво. Виникає цікава гра слів-сенсів: складнИм і склАдним.

Нині менеджмент та піар – одні з важливих складових мистецького життя. Як вважаєте, композитор сьогодні має, так би мовити, «просувати» власну творчість? Повинен освоїти науку піару?

Можливо і має освоїти, куди ж тепер без цього. Точно не погоджуюсь з висловом, що митець має бути голодним. Але як на мене, такі речі не мають бути головними для композитора. Особисто я дуже спокійно до цього ставлюсь. Увійти до спілки композиторів – це теж своєрідний менеджмент і піар (у молодих авторів відносно спілки значно більше «чорного піару»). Часті закиди, що це все «совок» і «колгосп» мені незрозумілі. При чому тут це? Спілка композиторів – досить своєрідне місце професіоналів, бо інших подібних місць поки що у нас нема.

Звичайно, коли будь-що перетворюється у банальне ділення грошей, то дійсно втрачається сенс. Починаючи читати курс, студентів попереджаю: у класі ми не говоримо про гроші! Менеджмент і піар зовсім не вирішують, хто зможе увійти у таємничу річку Мнемосіну, а не кануть в Лєту.

Стосовно «просування». Років 10 тому дуже стало дратувати, коли студенти-композитори, які відчувавали серйозність власних творчих сил і амбіцій, раптом почали зневажливо дивитися на досягнення старших колег та «гризти» один одного. Це старі ігри, у які дорослим грати не варто. Втрачається час… Люди ж займаються мистецтвом, а його на всіх вистачить (якщо під мистецтвом не розуміти щось інше).

Історія дає приклади, коли композитори свідомо переставали братись за перо (показовий випадок з життя Дж. Россіні). Ви думали над тим, коли і як із стану активного творення можна перейти у стан спостереження?

Якщо Ви про мій перехід, то це питання абсолютно комфортне для мене. Я виявився досить байдужий до публічного успіху, і до сих пір вважаю «роботу в стіл» повноцінним мистецтвом. Тим більше, коли мова йде про так званий «піпл», «обласканість успіхом» якого мене зовсім не цікавить. А ще я виявився не жадним на ідеї, і коли з’являються гарні творчі думки – у мене є з ким ділитися! – із задоволенням ділюся ними зі своїми студентами. Мене цілком влаштовує, якщо ідея втілена. Варто завжди пам’ятати: життя так влаштоване, що композитори, як і звичайні люди, з часом відходять. Але молодим повторюю, що саме музика – це ваш шанс залишитися у тому дивному місці, яке все ж існує…

Фото – Ельза Жеребчук (зі сторінки Kyiv Contemporary Music Days у Facebook)

Розмовляла Альона КУШНІРУК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *