Фестиваль імпровізаційної музики «Free Fest»: Тенденція вільного синтезу

Люди поділяються на дві категорії. Одні, чуючи слово «імпровізація», співчутливо хитають головою: хіба ж то серйозна справа – грати не по нотах? Від декого з цієї когорти можна навіть почути щось на кшталт «Тю! Та я вам теж зімпровізую». Інші ж розуміють, що хороша імпровізація вимагає неабияких вмінь і сміливості спонтанно творити щось нове перед аудиторією. А «Free Fest» – фестиваль імпровізаційної музики, який нещодавно вчетверте відбувся у Києві – знаходить підхід і до одних, і до інших.

Цього року «Free Fest» – починання і відгалуження проекту експериментальної музики «Supremus» братів Сергія та Дмитра Радзецьких – відбувся за підтримки Українського культурного фонду. Про фестиваль, першу українську імпровізовану оперу «Шпунс» та роботу з Українським імпровізаційним оркестром розмовляємо з співзасновником і організатором фестивалю – Дмитром Радзецьким.

 Четвертий «Free Fest» відбувся. Ваші враження як організатора: чи вдалося виконати все задумане? Чи помітне зростання порівняно з попередніми роками?

Дмитро Радзецький: – Впевнено можу сказати, що я задоволений цьогорічним фестивалем. Всі плани, які ми на нього мали – стовідсотково виконали. Навіть трохи перевиконали: оскільки «Free Fest» – фестиваль імпровізаційної музики, нам вдалося зімпровізувати і в організації. Так, пост-фактум з’явилися ще дві невеликі події, які в основній програмі не зазначалися.

Ріст проекту однозначно є і він суттєвий. Перший фестиваль був орієнтований більше на джазову музику. З кожним роком ми розширяємося в бік академічного авангарду та електронної музики. Вдалося зберегти початкову ідею: популяризувати імпровізаційне музикування серед українських музикантів і дати їм можливість розвиватися в цьому напрямку. Щороку вдається залучати все більше і більше різних музикантів. Природньо, що з часом з’явилися події не лише музичні, але й у жанрі «а поговорити»: різні лекції, бесіди, воркшопи. Ідея виникла вже на другому фестивалі, на третьому і четвертому вони повноцінно функціонують. Важливо, що ми намагаємося розповісти навіть про дуже вузькоспеціалізовані речі доступною мовою, щоб познайомити з ними людей, які ніколи з подібним не стикалися.

trio.rar

– Ви позиціонуєте себе як принципово некомерційний фестиваль?

Дмитро Радзецький: – Не комерційне – не в тому сенсі, що це формат для вибраних. У нас немає мети абстрагуватися від усіх. Я займаюся дуже різною музикою – від класичної до джазової і року, і чудово розумію, що будь-який вид мистецтва має певні правила, певну аудиторію, смакові моменти, сфери впливу… Навіть кількість людей, які слухають ту чи іншу музику – різна. В плані публіки наш фестиваль теж особливий. З одного боку його відвідують такі собі вибагливі меломани, які люблять екстравагантні і незвичайні речі, шукають їх і не знаходять нічого крім записів. А ми даємо їм можливість почути це наживо. Інша частина – ті, хто взагалі подібного ніколи не слухали, але відкриті для всього нового, шукають щось незвичне і знаходять це в програмі нашого фестивалю. І от для того, щоб це проходило в доступному форматі вхід на події повинен бути вільним, тобто безкоштовним. Сама назва «Free Fest» – це вільне музикування, вільне мистецтво: вільне для споживання, сприйняття, аналізу і вільне викликати різне ставлення до себе. І в цьому теж є імпровізація.

– Однак для проведення фестивалю такого рівня треба залучати велику кількість людей, технічних засобів. Все це потребує коштів. Як давали раду з цією проблемою?

Дмитро Радзецький: – Перші фестивалі ми проводили три роки поспіль, перед четвертим у нас була невелика перерва. В цьому році я зрозумів, що проект таки потрібен: багато хто цікавився, запитував. Зрозуміло, що не можна було проводити цей фестиваль на тому ж рівні, як попередні. І втілити задумане нам допоміг Український культурний фонд. Мистецькі реалії такі, що багато речей зав’язані саме на фінансах – при всьому бажанні, альтруїзмі і специфічності цього виду мистецтва. Потрібна правильна подача для аудиторії, аби залучити незнайомих з подібним музикуванням людей: звичайна реклама, відвідування радіо- і телеефірів.

Також я вважаю, що будь-яка праця має оплачуватися. Попередні роки у нас були мінімальні засоби підтримки, наприклад, суми, які може заплатити дирекція локації, де проводиться концерт. Було багато бартерних домовленостей на кшталт «ви зіграєте у нас, а ми потім – у вас». Але там були скромніші масштаби та плани, і я розумів, що так довго тривати не може. Це елементарна неповага до музикантів і до самого себе як організатора. Над цим також треба працювати: шукати ресурси, ґранти, підтримку… Музикантів це теж стимулює. Вони добре бачать, що цей вид мистецтва дуже такий інтимний, «для себе», адже на ньому важко заробити. Втім, коли їхню роботу цінують, прокидається бажання розвиватися, працювати ще краще. Так, я представляю якийсь цікавий, незвичайний і оригінальний продукт, формую певну українську імпровізаційну сцену – і навіть отримую за це гроші. Це дуже делікатне питання загалом в Україні, але треба про це говорити. І не тільки в межах одного фестивалю, але й розповідати про це арт-директорам клубів і концертних майданчиків. Мусить бути розуміння, що працю треба оплачувати. Але хочеш щось міняти – почни із себе. От власне я і почав в межах свого фестивалю розвивати цю концепцію. В цьому році я можу сказати, що це вдалося зробити повністю. Сподіваюся, так буде і далі.

Марк Токар

– Часто музику, як і будь-яке інше мистецтво, поділяють на професійну, академічну, елітарну і масову, популярну. До якої сфери відносите цей фестиваль?

Дмитро Радзецький: – Мабуть, таки до першої, елітарної. Однак часто буває, що публіка, яка чує подібну музику вперше, набагато адекватніше і оригінальніше пояснює її, аніж ті, хто «шарять». Останні часто заглиблюються в якісь теоретичні хащі. По собі знаю: буває слухаєш багато різної музики, аналізуєш, порівнюєш. А людина, яка почула вперше – зразу сказала:  оце добре, а це погано. Приємно, що нам вдається при всій «схибленості» цього роду мистецтва в його найбільш радикальних проявах не відштовхувати «непідготовлену» аудиторію, а зацікавити. Вони бачать, що це щось дуже ультра незвичайне, оригінальне. Енергія творчості, коли прямо на очах глядача формується щось нове, живе, голосне – затягує. При цьому сама музика – серйозна, авангардна, дисонуюча.

– А серйозних представників «правильної» академічної музики «нове, живе і голосне» не відштовхує? Стикалися з критикою колег?

Дмитро Радзецький: – Представники академічної музики бувають різні. Сучасні, молоді композитори тільки раді таке почути: у них на очах виникає те, що вони пишуть місяцями в партитурі. Я не кажу, що те чи інше – добре чи погано, це два абсолютно різні види діяльності. У нашому імпровізаційному оркестрі грають професійні музиканти, багато з них з такою тотальною алеаторикою та імпровізацією зіткнулися вперше. Робота в нашому оркестрі стала для них віддушиною, адже це – повна свобода що і як грати. Звісно, є люди які не визнають сучасну музику, авангард вважають какофонією і набором звуків… Що ж, це індивідуальні погляди конкретної людини. І не можна сказати, що хтось з нас має рацію, а хтось ні. Різко негативних відгуків про фестиваль не зустрічав. Є відгуки нерозуміння. Прикро, що часто воно виникає не тому, що людина насправді не розуміє, а тому, що навіть не хоче розібратися. Для мене важливо в будь-якому виді мистецтва вміти проаналізувати і тоді аргументувати, чому воно для тебе добре, а чому погано. Така критика має вагу і може бути корисною. А коли просто говорять «це дурка», «психушка» – це ж найпростіше так сказати. Ти знімаєш з себе відповідальність за свідомий аналіз, критику.

Вокальний квартет “VocColours”

Фестиваль відкривався імпровізаційною оперою «Шпунс». Ви як представник академічної школи розумієте, що жанр опери має усталені конотації. Чому саме опера і що у вашій опері залишилося від канонічної?

Дмитро Радзецький: – Оскільки цей вид мистецтва дуже абстрактний, його не можна так само абстрактно подавати. Все залежить від рамки. Якщо на стіні пляма – то це лише пляма. Але якщо навколо неї рамка – то це уже вид мистецтва. У межах фестивалю ми робили експерименти з різними усталеними музичними формами: дуети, тріо, квартети і, нарешті, опера. «Шпунс» починався з думки зробити різні сети-імпровізації, а потім їх об’єднати в різних послідовностях. Однак ми прагнули експерименту. В опері взяв участь вокальний квартет “VocColours” із Дюсельдорфа. На противагу їм зібрали саксофонний квартет: було декілька номерів окремо із саксофонами, потім з вокалом, а тоді їхня боротьба між собою. Актором був Юрій Зморович – видатний український перформер, режисер, музикант імпровізації. Серед музикантів ще було “trio.rar” (міжнародний проект у складі Дмитра та Сергія Радзецьких і Олексія Артемова (Нью-Йорк). Великий акцент зробили на театралізації: відео-супровід, алогічні відео-вставки повністю руйнували і без того абсурдний зміст опери. Такий чином, у нас був такий собі оркестр, вокальна складова, своєрідна акторська трупа і не менш своєрідні «декорації». Ті самі компоненти, що і в класичній опері. Але наповнення твору було абсолютно спонтанне, виходячи із можливостей кожного задіяного учасника. Це вже не в’яжеться з розумінням опери. Адже в класичному варіанті композитор і лібретист диктують правила, а тут оперу створювали всі одночасно. Я згоден, що опера – це дуже складне і кропітке явище, яке вимагає великих зусиль композитора, режисера, актора. Не можна сказати, що ми спекулювали чи якось нехтували і знущалися над цим жанром. В жодному разі! Ідея була отака: що вийде, якщо спробувати зробити оперу з нуля? В українській музиці імпровізаційна опера створювалася вперше, хоча уже були різні експерименти з побудовою навколо оперної музики: вокальної, театральної.

– Що проговорювалося/програвалося перед виставою?

Дмитро Радзецький: -Музика була на тисячу відсотків імпровізацією: абсолютно не підготована, спонтанна. Для керуванням усім цим потоком просто зробили перелік номерів, в яких були прописані склади музикантів. Кожен номер тривав приблизно сім хвилин: виконавці орієнтувалися, коли приблизно їм виходити на сцену і вступати. Мінімально було обговорена образна складова кожного номеру. Однак лінійного розвитку, зрозуміло, не було. Всі запитували, що ж це таке «Шпунс»? Але відповісти на це запитання я не можу навіть після прем’єри. Саме слово – це абракадабра і не має аналогів в жодній відомій нам мові. Концепція нашої опери була побудована на тому, що ми намагаємося усім нашим складом знайти значення цього слова. Ми запропонували на суд публіки декілька різних варіантів. Всі вони – дуже екстравагантні та спонтанні. Кожен номер будувався на спробі їх донести і пояснити. Наприклад, «Шпунс – це клізма березовим соком», або «Шпунс – крик метеликів, наляканих німецькою вівчаркою». Наше завдання було змусити задуматися не лише музикантів на сцені, але й публіку. Певну секунду вони намагалися переварити, що ж таке «Шпунс – втрата свідомості під час монтажу спецефектів у індійському кіно» чи «Реакція тещі на шашлик, засмажений онуками сусідів знизу». Таких номерів було десять, включаючи пролог і епілог. Таким чином опера була про все і ні про що. Ми, як шанувальники сюрреалістичного і дадаїстичного гумору цього і прагнули.

В фіналі опери Шпунсом виявився чоловік, який весь час пролежав на підлозі в надувному ґумовому човні. Ця ідея теж прийшла абсолютно спонтанно.

Я не можу стверджувати, що це такий вид мистецтва, який поведе за собою як авангард ХХ століття. Ми на це і не претендуємо. Це мистецтво – можливість створювати раптові картини, які неможливо зробити підготовленою ідеєю, занотованою музикою, сценарієм. Саме ця перша ідея часто оригінальніша, ніж ідея підготовлена.

 

Уже не вперше в Україні жанр опери намагаються модифікувати. Твори композиторів формації «NOVA OPERA» також викликають масу суперечок в академічних колах – чи можна ці твори атрибутувати як опери. Як Ви вважаєте, чому молоді композитори, створюючи наднову музику, звертаються до класичних жанрів?

Дмитро Радзецький: – Є час розкидати каміння і час його збирати. Для нас зараз час збирати і це дасть можливість в наступному створити щось нове і оригінальне. Так, я згоден, що зараз мало створюється унікальних творів з нуля. Гостро бракує серйозного твору мистецтва, який потім буде згадуватися не як восьмий епізод «Зоряних війн» чи «Термінатор XVII». Ці фільми наробили шуму тоді, коли вперше з’явилися на екранах. А зараз зосередилися на різного роду каверах і триб’ютах, продовженнях уже відомого.  Напевно, це не так погано, як здається на перший погляд. Головне не впадати в сліпе копіювання: можна повчитися на цьому, але далі потрібна твоя індивідуальність.

Це певною мірою стосується і ситуації з оперою. Нова музика зараз дуже радикальна і для того, щоб все це було сприйняте і трохи зрозуміліше його обрамляють в звичну форму: опера, симфонія. А згодом можна буде намагатися створити подібний продукт уже з новою формою. Якщо раніше була тенденція до раптової появи нового – бо було багато не задіяних тем – то зараз таке відчуття, що використали уже все і тому нам залишається синтезувати класичні форми і стандартні жанри для появи чогось іншого.

– Уже вкотре на фестивалі виступав Український імпровізований оркестр – Ваше творіння. Розкажіть про роботу з оркестром. Проводите репетиції? Якщо так, то як вони відбуваються?

Дмитро Радзецький: – За час існування оркестру я зрозумів, що подібного роду формат не може бути сам по собі. Має бути диригент, певні умовності, графіки, обмеження, партитури, шпаргалки і найголовніше – хороші вуха. Репетиції проводимо. Зараз, до речі, ініціювали серію відкритих репетицій, куди всі бажаючі можуть прийти зі своїм музичним інструментом. Там присутній один лектор-керівник – це або запрошений музикант, або учасник оркестру. Особливо класно те, що часто приходять музиканти, як ніколи до того таким не займалися. На таких зустрічах ми чітко проговорюємо по пунктах що добре-погано, що працює-не працює, що треба робити, якщо «раптом щось». Також є розуміння, що це має бути закінчений твір: з кульмінацією, з прийомами, з ефектами. Ми робили такий експеримент: грали імпровізацію, зупинялися і аналізували її, а потім намагалися повторити. Після другого програвання вона відсотків на сімдесят була іншою, але ми чули що і як працює, чому змінюється звучання. Такі от речі дуже розвивають і допомагають музиканту не лише вивчати нові технічні прийоми, а й розкритися і слухати, виховувати внутрішнє чуття. Протягом всієї десятихвилинної композиції у якогось музиканта може бути лише одна нота – ніхто ж не каже, що він повинен грати від початку і до кінця. Але вона має бути обґрунтована, бо партитура передбачає взаємозв’язок між усіма учасниками. Твоя одна нота –  точка розвитку для інших. Ми вчимо наших музикантів, що треба мислити як композитор. Кожен із нас творить і впливає на процес. Навіть коли не грає.

– За яким принципом оркестр формувався? Чи завжди зберігається сталий склад?

Дмитро Радзецький: – Перед створенням нашого оркестру я проаналізував чимало подібних оркестрів. Оптимальна кількість – 25-30 людей, хоча був момент, коли ми поставили світовий рекорд – на концерті у нас грало 80 людей. Склад я підбираю за прикладом симфонічного оркестру: струнні, дерев’яні, мідні духові, ударні і електроніка. Однак відкритий до експериментів – коли ми проводили відкриті зустрічі збиралися абсолютно різні склади. Виникали перекошені партитури, але теж дуже цікаво з цим якось ужитися.

Як, на Вашу думку, в подібній музиці змінюється значення композитора, диригента, виконавця?

Дмитро Радзецький: – Я думаю, що сучасний музикант може вміщати всіх вище перерахованих. Часто він має бути і звукорежисером, і виконавцем, і композитором, і дизайнером, і відео-оператором, і менеджером. І я думаю що це добре – розуміти картину в цілому і не бути відірваним від реальності. А то бувають випадки, що композитори пишуть те, що взагалі не можна зіграти. І навпаки, виконавець не пише музику, тому що боїться, що його потуги будуть низького рівня. Так, у кожного може бути виділена основна сфера, але він знає що і як працює. Чимось він буде сам користуватися, для певного відгалуження покличе спеціаліста. Втім, мені здається, що зараз тенденція синтезу не лише різних видів мистецтв, а й різних видів діяльності в одній людині.

Фото © Володимир Осипенко, Mykhaylo Bahriy, Maxim Kolomiiets, Євгенія Перуцька

Розмовляла Ольга СИНЮК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *