В лабіринтах «Гри рефренів»: концерт до 75-річчя Володимира Загорцева

Рефрен – повторення, нескінчений  процес вороття та оновлення, основа людського буття. Давно відомо, що історія рухається по колу. У суто музичному значенні термін «рефрен» апелює до структури музичної форми, у якій постійно повертається головна тема. В концерті Євгена Громова рефреном стали твори Володимира Загорцева.

29 жовтня у Національній філармонії України відбувся концерт піаніста Євгена Громова з програмою «Гра рефренів», що присвяченою 75-річчю від дня народження Володимира Загорцева. Заявлена програма на перший погляд здавалася парадоксальною. По-перше, 50% на 50% її складали  твори Володимира Загорцева та Бели Бартока, що спростовувало трафарет традиційних ювілейно-монографічних концертів. По-друге, поставало питання: чому презентація творчості українського авангардиста проходить… в дуеті?.. «на фоні»?.. за принципом контрасту?.. з творчістю Бели Бартока?

Бела Барток (1881–1945) – угорський композитор, піаніст, музикознавець-фольклорист. Володимир Загорцев (1944–2010) –  український  композитор-авангардист, останній учень Бориса Лятошинського, який розпочав свою творчість у 60-их роках разом з Леонідом Грабовським, Валентином Сильвестровим та Віталієм Годзяцьким, і є одним із представників «київського авангарду».

Різний час, різні стилі, різні вподобання – де точки перетину творчості двох майстрів? Питання залишалося без відповіді майже до кінця концерту.

На жаль, на сьогодні творча спадщина Володимира Загорцева (втім, як і творчість інших «київських авангардистів») мало вивчена, а твори рідко виконуються. Свого часу молодих авангардистів не просто не розуміли – їх сприймали вороже, а твори публічно засуджували і, природно,  замовчували. В одному з інтерв’ю Віталій Годзяцький розповідав: «Ми шукали тоді фізиків – тільки вони нас і розуміли. Ще художники, і, може бути, навіть більшою мірою – люди кіно. Вони просили нас писати музику для своїх документальних фільмів: “Дайте нам щось дивне. У нас космос, електрони, антисвіт – Верді не підходить…”».

Орієнтована на інші принципи, музика авангардистів звучала різким контрастом до офіційного радянського соцреалізму. В єдиному часопросторі 1963 року існували «Розриви площин», «Автографи» В. Годзяцького – і кантата «На оновленій землі» М. Дремлюги. У 1964 – «Містерія» В. Сильвестрова, «Константи», «Мікроструктури» Л. Грабовського – і кантата Л. Дичко «Ленін» та «Ода партії» Л. Колодуба. У 1965 році – «Обсяги» В. Загорцева, «Періоди» В. Годзяцького, «Спектри», «Проекції», «Монодія» В. Сильвестрова з´явились одночасно з «Піонерською сюїтою» І. Тилика та «Молодіжною сюїтою» А. Штогаренка. Такі співставлення можливо продовжувати й продовжувати. Але йдеться зараз не про оцінку – погано це чи добре, – а про контекст, в якому молоді композитори, вперше після «розстріляного Відродження» 1920-х стали на шлях сміливого пошуку нових засобів висловлювання.

Зліва направо сидять: Грабовський, Бондаренко, Сильвестров, Вакуленко, Годзяцький. Загорцев (стоїть)

Водночас пишний розквіт неофольклоризму та «вірність» пізньоромантичним традиціям не сприяли успіху музики авангардистів у публіки: їхні твори продовжували витісняти з концертних сцен, а розуміння цієї музики остаточно не прийшло ще й до сьогодні. Концерти сучасної музики (а такою у нас досі вважають композиції А. Шенберга, А. Берга, А. Веберна… список можна варіювати) в Європі  вже давно сприймаються як класика. Ми ж тільки зараз починаємо занурюватись у світ авангарду й відкривати його для себе.

У концерті, про який йдеться, прозвучали «Ритми» (1967/1969), «Три епітафії» (1998), Соната № 2 «Гра рефренів» (1970/1999) та Соната № 1 (1979/1981) В. Загорцева. У виконанні Євгена Громова кожен з творів прозвучав по-особливому, у своєму емоційному модусі, хоча традиційно вважають авангардну музику герметичною, замкненою на собі, неемоційною.

Надскладні трансцендентні «Ритми», що ілюструють композиторське володіння серіальною технікою, вразили внутрішньою експресивністю. «Три епітафії» пам´яті композитора Едісона Денисова, поета Сергія Вакуленка та Лариси Бондаренко – музикознавиці, дружини Валентина Сильвестрова, –звучали трагічно і меланхолічно. Специфічна дисонантна лірика з насиченими, терпкими співзвуччями, особлива розірвана інтонаційність притягували своїм фонізмом.

Перша соната, напружена і навіть драматична, викликала бурхливий натиск емоцій. Під час виконання Другої сонати слухачі поринули у світ пульсуючого, безперервного руху, утвореного рефреном, що постійно повертався, чергуючи зони stasisy (напруги) й kinesisy (послаблення).

Складність музики В. Загорцева (як і інших авангардистів та структуралістів) полягає у її дискретності, розрізненості фактури, сегментації ритмоформул, де особливу виразність беруть на себе окремо взяті звуки з різною динамічною силою. Твори композитора виконувались Євгеном Громовим не як скупчення дивних ритмів, а усвідомлено, з концентрацією на кожній мікроструктурі. Уважно артикулюючи й не полишаючи слуховий контроль, піаніст комунікував зі слухачами не лише звуком, а здавалося – і тілом, і жестом. Пластика виконавця, як це не парадоксально звучить, органічно віддзеркалювала внутрішню звуковисотну асиметрію, складні ритмо-динамічні контрапункти, підкреслюючи органічний взаємозв’язок мікроелементів, транслюючи специфічний музичний сенс. Безсумнівно, саме багатий музичний досвід дав можливість Євгену Громову так впевнено транслювати власну виконавську концепцію слухачеві.

Але повернусь до точки відліку. Твори Володимира Загорцева – лише половина програми концерту, інші 50% – музика Бели Бартока. На початку концерту «Ритми» Загорцева і «Сюїта» Бартока виглядали як небо і земля: тотальний серіалізм та фольклорні наспіви відчутно контрастували між собою. Втім, у подальшому інтенсивному темпоритмі концерту межі творів почали розмиватись. Вже у «Восьми імпровізаціях на угорські селянські пісні» народні наспіви сприймалися лише як початковий імпульс, контрасти авторських стилів пом´якшилися, на перший план виринули спільні риси – пружність ритмоформул, бажання нестримного розгалуження ритму та маніпулювання його сегментами, ламаність мелодики і контраст динаміки.

Наприкінці концерту виокремити музику В. Загорцева і Б. Бартока у своїй свідомості було навіть складно. Процес коннекту свідомості та слухового досвіду завершила фінальна «Епітафія пам´яті Володимира Загорцева» Олексія Войтенка (зауважимо, що саме Олексій наразі активно займається набором нот та редакцією творів Володимира Загорцева, а також пошуками та підготовкою матеріалів для видання з нагоди ювілею композитора).

Вже після концерту згадалася добре відома теза: «ніщо не виникає з нічого і не зникає в нікуди». Виникнення будь-якого музичного стилю виправдане – питання в тому, наскільки слухач має досвід, щоб усвідомити це й відчути приховані зв´язки. Тож дивне, на перший погляд, поєднання музики Бели Бартока та Володимира Загорцева виявилось не випадковістю, а стратегією, концепцією-лабіринтом, побудованим виконавцем.

Головне фото – Віталій Маріаш

Фото рукопису та архівне фото композиторів надані Олексієм Войтенком

Світлана ПОСТОВОЙТОВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *