У мареві ритму: фестиваль «Два дні і дві ночі нової музики»

Музична буденність чи маловідома картина звуків? Яким насправді є для нас щорічний фестиваль «Два дні і дві ночі нової музики», який цього року відзначив ювілейну дату – 25 років? Відповідь проста, хоча й неоднозначна. Це атмосферна тусовка, яка є богемною лише за списком іменитих облич композиторів та виконавців.

При першому зануренні у фестивальний простір стає зрозумілим, що це особливе, містично-магічне інтернаціональне сімейство, де очі кожного мають свої божевільні вогники.

Що ж тут вражає найбільше? Звісно – перкусія і все, що з тим пов’язано. Дивні комбінації шумів, ритмів, тиші. Новинки у сфері неакадемічних музичних інструментів. Маєш стаканчики, раму, тарілку і геніальні мізки – ось вже й нова музика лунає і дивує андеграундних меломанів.

Ансамбль перкусії Фрайбургського університету дивує протягом всього фестивалю. Першим одкровенням стала композиція «A Frame II» композитора Майкла Мерфі, де центральним музичним інструментом є звичайна квадратна дошка із відірваним кутом. Назва цього інструменту – A Frame. Як виявилось, це просто рамний барабан, до якого під’єднано датчики і генератори звуку, які створюють потужне і вдивовижу модернове звучання. Ви мусите це почути!

Інакшою стала суто ритмічна композиція «Ножна гра». Чотири виконавці, які взуті у різноманітне взуття від шкарпеток до пуант викликають довіру і підозру водночас. Цей стовідсотковий перформенс змушує кожного із затамуванням подиху слідкувати за цим буйством фантазії. Ритмобиття, мімічна гра, пластика виконавців – комплекс вибуховий. Апеляція до хореографічного мистецтва є безперечною, адже композиторка цього твору японка Ріріко Абе вже встигла запам’ятатися гостям фестивалю своїми хореографічними па ще у контексті виконання твору «A Frame II».

Чи можна суто ритмом підкорити світ, запитає хтось? Звісно можна, відповість перкусійний дует музичного університету Луґано (Швейцарія). Альберто Токкачелі та Ріна Фукуда одразу завоювали звання стали ритм-бомб фестивалю. Красномовна назва твору «Розмова для двох тамбуринів» Бобі Лопеса і її виконання ритм-бандою, спростувало всі суперечки і сталі скептичні погляди, щодо примітивності тамбурину. Адже було використано усі можливості і суперздібності знайомого і близького інструменту. Та вишенькою на торті ритмічного десерту дуету точно є «Печера Платона» Кейсі Канґелосі, де взагалі немає музичних інструментів – лише барабанні палички. «Хлопчиком для биття» виявилась підлога сцени одеської філармонії, а виконавці, магічним чином керували простором. Вони сиділи і поруч, і навскоси, і один до одного спиною. Один бив ритм по підлозі, інший в цей час мусив робити пластичні мізансцени у відповідному ритмі паличками у повітрі, а як же важко робити канонічні імітації не бачачи партнера, або разом вступати після тривалих пауз. Хочеться, щоб це не закінчувалося!

Цьогорічні перкусіоністи одеського фестивалю продекларували, що майбутнє музики дійсно за ними. А якщо хтось не погоджується, маю лише одну відповідь: поринайте у це марево ритму з нами! Ви не пошкодуєте!

         P.S. Фестиваль мав напрочуд цікаві вокальне та камерно-інструментальне амплуа, але то вже інша історія…

Фото – Віктор Сівак

Вероніка ЗІНЧЕНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *