Три відповіді на одне питання про GAZ

Процес створення і прем’єра української опери – на дуже великому екрані!

13 грудня в кінотеатрі «Київська Русь» відбудеться презентація фільму про оперу-антиутопію GAZ режисерки Вірляни Ткач і композиторів Романа Григоріва та Іллі Разумейка. Прем’єра опери відбулась у Києві в червні 2019, а європейська прем’єра – у вересневому Відні в рамках фестивалю Musiktheatretage Wien. Готуючись до перегляду опери в кіно, пропонуємо вам рецензію, сповнену яскравих вражень та пульсуючих ритмів, музикознавця та доктора мистецтвознавства Юрія Чекана. 

…Слухач з вистави виходить ошелешений. Жодного катарсису. Ніякої насолоди. Натомість – фрустрація, душевний неспокій та збентеженість; якесь апокаліптичне передчуття. Хочеш викинути з пам’яті ці ритми та скандування – і не можеш. Вони тримають. Вони як вірус – пульсують у скронях, а перед очима чи то три барокові ангели вострубили – чи то якутовичеські гуцули з трембітами. В пам’яті лунають уривки ліричної мелодії, а серце стискається від нищівних ударів кувалди по фортепіано… Все це – опера-антиутопія «GAZ».

Втім, чи можна назвати це дійство оперою і про що вона?

Опера-антиутопія GAZ. Режисер Вірляна Ткач. Музично-театральна формація NOVA OPERA та YARA ARTS GROUP. НАДТ ім. Івана Франка. Київ, Україна. 11 червня 2019 (усі фото).

Відповідь перша – так, можна. Бо сутність опери не в сюжеті, не в словах чи діях; сутність опери – в інтонаційній драматургії. А вона тут, незважаючи на авангардні шати, чисто романтична. Опозиція ритму і мелосу, інструментального та вокального первнів – як у будь-якій опері ХІХ сторіччя. Ритм, ударність, пульсація домінують. З розмірених ударів по клавішах піаніно все починається – і невблаганними ударами кувалди, що руйнує фортепіано, все закінчується. А всередині – поодинокі острівці чистої лірики: спроба арії, щось на кшталт дуету… Втім, арія якась дивна. Вона, ніби ковдра з клаптиків, зшивається з фрагментів колись чутих-співаних мелодій: ностальгійно-банальних, елегійно-м’яких, заокруглених. Слух впізнає лексеми романтичної доби, але їм немає місця тут, у стихії урбаністичної перкусії. Це опера, яка констатує: в механістичному світі немає місця особистості, людині, індивіду. Все поглинає невблаганний Час, символом якого і виступає вибагливо організована механістична пульсація. А живе, душевне, вокальне – мутує в препароване електронікою булькотіння голосу, в якому від Людини – тільки оболонка…

Відповідь друга – ця опера могла б органічно виглядати в ряду урбаністичних балетів 20-х років минулого століття. «Пасифік 231» Онеггера, «Завод» Мосолова, «Стальной скок» Прокоф’єва, – ось родичі «GAZ’у». Але не треба думати, що це стилізація, репродукція чи реставрація. Це – слово митців ХХІ століття. Сто років тому людство ще могло тішитись від споглядання руху машин та механізмів. Тепер же, після століття нищення людського, GAZ звучить не як пересторога, а як констатація: ось, маєте. Дегуманізоване й деіндивідуалізоване людство перед вами! Воно готове тупо аплодувати на мітингу, воно заповзято скандуватиме уривок з Тичинівської «Партія веде» (до речі, єдиний чітко розрізнюваний вербальний кавалок тексту), але воно перестало бути живим і органічним. Воно – придаток машини. Страшно жити в такому світі. Де людина? Немає. Гвинтики, манекени, поршні, функції. Де особистість? Немає. Колектив, натовп, маса, стрій. Де почуття, краса, душа? Немає – все заступив механістичний рух.

Відповідь третя – це опера про наш час. Вона – про нездійснену в 20-ті роки українську музичну урбаністику; про одвічне прагнення людини бути Людиною – і неможливість реалізації цього прагнення в сучасному світі; про жах деіндивідуалізації і дегуманізації, про тендітність Життя.

Photo – Valeriia Landar 

Юрій ЧЕКАН

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *