«Травіата» на сцені Одеського оперного театру. Інше мистецтво

Головна ціль постановника опери – зробити так,

 щоб  музика нікому не заважала.

 Генріх Гейне

9 та 10 листопада в Одеському оперному театрі відбулася прем’єра опери «Травіата», яка не залишила байдужим жодного слухача. Це успіх чи провал?

Ще задовго до прем’єри було багато анонсів, інтерв’ю, реклами, прес-конференцій…. Головний режисер – Євген Лавренчук, обіцяв, що кожен відчує що опера саме про нього, що це буде грандіозно і неперевершено. Він виконав свою обіцянку – це було дійсно грандіозно: реальний фонтан на сцені, підвішені скульптури в людський зріст, собаки, кілометрові чорні полотна, величезні металеві конструкції, які пересували по сцені прямо під час дії – це все було дійсно монументально, хоча і не зовсім зрозуміла ціль цих дій.

«Травіата», безумовно, дуже відома, часто виконувана опера, і тому вже існують певні знакові її постановки: фільм-опера Франческо Джеффіреллі 1983 року, фільм-опера Вольфганга Нагеля 1973 року. Євген Лавренчук в своїй версії вирішив поєднати все найкраще з них і не тільки. Можна припустити, що ідей було багато і хотілось всі їх втілити і жодну не втратити. Можливо тому були використані костюми в стилі 18 століття, костюми клоунів, садо-мазо, мінімалістично-сучасно оформлені увертюра і остання дія.

Розпочалось все з прийому, який часто застосовують в кіно, коли все починається з кінця – Травіата на фоні безпросвітного мороку підкидає пелюстки квітів і поглядає у височінь, де видніється якесь джерело світла, яке манить її до себе. В останній дії ми побачимо те ж чорне полотно і вмираючу Віолетту, яка так і не змогла злетіти до того світла чи то через технічні складнощі, чи то через інші причини. Прийом з полотном дійсно дуже ефектний, але режисеру довелось чимось жертвувати. Так як всі персонажі останньої дії були обмежені в рухах, оскільки співали вони з отворів в чорному полотні, дії ніякої не відбувалось. Віолета просила (за текстом) подати їй води, потім листи, а на сцені нічого не відбувалось. Але найбільш сильний момент був, коли Альфред прийшов нарешті після довгої розлуки, щоб уже бути разом, побачив Віолетту безсилою і стояв у протилежній стороні сцени і співав, як він її любить і хоче допомогти. В цей момент, напевно, всі глядачі теж хотіли допомогти Альфреду підійти до своєї коханої і обійняти її в останній раз, але цього не відбулося, всі залишились стояти в своїх кутках і це виглядало якось недолуго.

Повертаючись до Генріха Гейне, можна сказати, що музика дійсно нікому не заважала, за виключенням моментів, коли раптово замість унісону утворювалась секунда або пасаж закінчувався вже не в добре темперованому строї, оскільки те дійство, яке відбувалось на сцені забирало всю увагу на себе. Сам оркестр прозвучав вже в самому кінці на останніх акордах – його дійсно було чути тільки там і в увертюрі. Весь інший час оркестр виконував роль легенького і акуратного супроводу, щоб часом не відволікти глядачів від самої постановки.

Звичайно, були і позитивні моменти. Дуже гарні ідеї з проектором: дощ перед другою картиною, фото Альфреда який розкидає пелюстки, відео із поступовим пришвидшенням життєвих подій Віолети (наче все життя промайнуло перед нею). Сама концепція розпочати з висновку, а потім пригадати все спочатку звичайно не нова, але теж гарна і вона користується попитом і доводить свою успішність. Танцюючі від вітру підвісні тканини теж виглядали дуже ефектно, але пристрій, що створював вітер, створював і шум, який заважав. Взагалі багато зайвого шуму створювали і самі декорації, які скрипіли, коли хтось піднімався або опускався, а це було часто і несподівано: то Альфред чомусь опускався під підлогу, то батько, то виринали звідти несподівано –  і все це посеред дії. Так само несподівано в останній дії  на фоні вмираючої Віолетти вибігли декілька клоунів і стрибали по сцені деякий час і потім зникли. Що вони робили? Куди і чого бігли?  Може їм треба було перебратись на інший бік закулісся і шлях через сцену був найкоротшим?

Ну і родзинкою всієї постановки став вихід хлопців в амплуа биків, бо костюмами ці ланцюги, труси і маску назвати важко, хіба легким декором. Танці задекорованих «биків» були відповідні до їхнього виду, і схоже, що вони були не з тієї опери або, якщо бути відвертим, вони були не з опери зовсім, а просто переплутали адресу замовників свята. Звичайно, деякій частині публіки це сподобалось, і це абсолютно нормально, але театр має працювати на духовне збагачення, на зростання моралі, на категорію естетичного.

Постановка була дуже важкою як для виконання, так і для сприйняття. Дуже масивні декорації не встигали готувати до наступної дії вчасно, тому антракти тривали цілу вічність. І помітно було після кожного антракту, як вільних місць ставало все більше.

Для того, щоб певні елементи при з’єднанні утворили ціле, вони мають мати певну спільну рису, правильно розташовуватись у структурі і працювати на одну ціль. На жаль, в даній постановці опера «Травіата» не утворила ціле, але, можливо, вона буде мати широкий резонанс, що дозволить в подальшому знаходити нових глядачів і шанувальників такого мистецтва.

Фотограф – Юрій Литвиненко

Рецензія була створена в рамках лабораторії Форуму “Open to Progress”, за підтримки Українського культурного фонду

Тетяна НАВОЛЬСЬКА