Митець про питання часу: над чим розмірковували композитори на Концерті-відкритті Київ Музик Фесту-2019

28 вересня у Колонному залі Національної філармонії України відбулося відкриття ювілейного ХХХ Міжнародного фестивалю Київ Музик Фест-2019. Національний заслужений академічний оркестр України під орудою Народного артиста України Володимира Сіренка за участі соліста, скрипаля Марка Комонька виконали чотири шедеври сучасних українських композиторів, постаті яких уже давно увійшли в історію національної та світової музичної культури.

Концерт для оркестру №2 Івана Карабиця, київська премʼєра Концерту для скрипки з оркестром №10 Мирослава Скорика та світові премʼєри «Credo» Леоніда Грабовського і Симфонії №9 Валентина Сильвестрова — такий фурор та овації публіки Київ Музик Фест запамʼятає надовго!

Відкриттям вечора для слухачів став твір засновника Київ Музик Фесту Івана Карабиця Концерт для оркестру №2, який понад тридцять років тому незаслужено зазнав забуття. На щастя, з часом історія відновлює справедливість… Концерт для оркестру був зовсім не новим жанром у музиці на момент звернення І. Карабиця до нього (Перший концерт для оркестру митця був написаний у 1981 році). Проте приходить до нього композитор свідомо, шукаючи альтернативу симфонії. Адже перша і остання його робота у цьому жанрі виснажила митця — розповіла дружина композитора музикознавиця Маріанна Копиця. «Альтернативність» жанру для І. Карабиця полягає у принципі концертності — ігровому началі, яке відповідає складу натури художника. У Другому концерті для оркестру елемент гри у різних іпостасях — невинній дитячій та злій насмішливій, іронічній та трагіко-комічній, саркастичній — доповнюється загальною концепцією висміювання фарсу радянського часу та, власне, покірних гвинтиків комунізму. Музика тричастинного концерту вимальовує послідовну фабулу, що будується на ставленні автора до окресленої теми, як його емоційний крик душі з цього приводу. В музиці першої частини відчувається тиск імперативного tutti оркестру, від якого композитор намагається відійти у ліричні теми. Їх звучання знову і знову перериває безглуздий рев міді, який під кінець частини все ж вдається переосилити ліричній сфері. Друга частина починається з відчайдушного стогону міді та ударних — крик з останніх сил, після якого композитор поринає у власні думки, ідеалізований світлий простір. Неймовірної краси неосяжна, прозора музика у флейт-пікколо з супроводом арфи та ділогом оркестрових soli струнних переростає у більш земну кантилену струнних. Різким контрастом у жорсткі реалії, які, на жаль, нікуди не щезають, повертає нас третя частина. Знову настає зірковий час чеканного ритму міді, який композитор нещадно висміює, звукозображаючи насмішки деревʼяною групою та нескромний регіт мідними. А далі — сміливо глузує, зображуючи роботів-маріонеток нехитрою синкопованою мелодією клавесина, танцювальним епізодом нетанцювальної міді, беззмістовним рухом струнних, які готові лише по одному «клацанню пальців» (плеску в долоні оркестранту) змінювати один одного. Композитор виказує свій «захват» в іронічних оваціях всіх оркестрантів — це пік терпіння автора. Далі маріонеточні «танці під дудку» зʼявляються спотворено й похапцем та щезають, повертається настрій «обурення» з першої частини, востаннє зʼявляється невеликий епізод «світлих надій та сподівань» митця і різко обривається. І. Карабиць був по-справжньому щиро закоханий у свою Батьківщину, тому фінал Концерту скоріше повчальний. Це — провокація на роздуми. 

Леонід Грабовський

Присвячений пʼятій річниці Майдану твір Леоніда Грабовського «Credо» (у значенні «Credo in vittoria nostra» — «Вірю у перемогу») зустріли гучними аплодисментами. І не тільки тому, що йдеться про нагальне проблемне та досі болюче питання для України — саме музика захопила з першого акорду і не відпускала до останнього звуку, після якого іншої реакції й не могло бути. Таке точне попадання в людські емоції вказує лише на те, що звʼязок митця з Батьківщиною настільки сильний, що навіть перебуваючи в еміграції митець так само гостро відчуває напружений час у віддаленій, але рідній для нього Україні. «Credo» — музика вищого художнього ґатунку. Як композитор домігся такого результату з використанням алгоритмічної техніки, тобто з обмеженим втручанням автора у творчий процес — це дійсно неймовірно! У схожій (у певній мірі) з І. Карабицем сюжетній манері викладу музичних подій ми почули ряд епізодів. Вони відображають різні афекти: визначені автором спектри алгоритмічних даних зумовлюють єдність характеру у кожному з контрастних розділів. Саме від цього композиторського вибору вихідних даних та послідовності їх використання залежить дуже яскрава зрозуміла драматургія. Експресивний, щемливий початок зі свистом пікколо, гулом духових, ударами фортепіано та барабанного дробу змінюється рефлексією низьких струнних, що наче важко дихають, постійно крещендуючи й димінуюючи. Далі — наративне соло тромбонів наказового тону і його «обговорення» всією групою міді у супроводі барабану; шум свистячих струнних, божевільна метушня в оркестрі. Вона стає гучнішою… обрив! Жахливі, лякаючі удари по демпферах фортепіано та великому барабану, які так правдиво нагадують вибухи та ехо, що відбивається від стін будинків Хрещатику (це не можна ні з чим сплутати!). Наступання єдиним фронтом коротких поспівок струнних та мідних, що чергуються, у супроводі військового малого барабану сильнішає… Струнні стають жалісливішими, мідні — наполегливішими… Починається траурний марш, який переростає у траурно-урочистий марш-апофеоз у всього оркестру з переможним фіналом на мажорній терції! Віримо у перемогу!

Мирослав Скорик

Украй полярні відгуки публіки отримала київська премʼєра Концерту для скрипки з оркестром №10 Мирослава Скорика. Твір і справді зовсім не однозначний та навіть складніший, ніж може здатися на перший погляд. Ювілейний скрипковий концерт композитор написав у своє 80-річчя. Така «кругла» дата не може не наштовхнути людину на роздуми щодо важливих подій, досягнень та невдач, що відбувалися впродовж її тривалого шляху. Адже осмислення свого життя у такі моменти є можливістю побачити та підсумувати наймасштабніші якісні зміни у собі за певний часовий період. Вочевидь, саме такий самоаналіз автора передував появі цього твору. Десятий скрипковий концерт уже за тричастинною структурою відрізняється від одночастинних попередників. Хоча й в інших концертах також можна виокремлювати декілька контрастних розділів в межах єдиної наскрізної будови, свідомий поділ композитором музики на частини тут є важливим. Називаючи їх «Речитатив» («Промова»), «Меланхолія» («Сум») та «Плин часу» композитор вказує на моноспрямованість характеру музики в них. Зверніть увагу на акценти, що розставляє автор. Речитатив та меланхолія — про суто людське, індивідуальне, особистісне, тому висловлення соліста є домінуючим, а оркестр підтримує розвиток його думок, поміщаючи їх у контекст (наче скрипаль вимовляє міркування вголос, а у супроводі відкривається світ, що існує паралельно, подумки). Тоді як у другій частині, рефлексії людини відходять на другий план. Наратив обʼєктивного часу нівелює людський — шалений вир джазових ритмів заперечує всі драматичні та сумні теми з попередніх частин, ностальгічні поп-мелодії в аранжуванні 2000-х, що зʼявляються у музичному розвитку частини. Позитивний і життєстверджуючий джаз стає розрадою, рятувальним кругом для композитора, коли той чує траурний марш, від жаху якого стигне кров; до мурашок моторошний відспівувальний хорал деревʼяних духових… Мимоволі занурюючись у ці стани соліст знаходить сили згадати джазову інтонацію, яка наче повертає його до життя — у стрімкий плин часу. Чи то іронія до себе, чи то відповідь хейтерам — в будь якому разі, Майстре, многая літа!

Валентин Сильвестров

Перед другою частиною концерту, яка повністю присвячена премʼєрі 50-хвилинної Симфонії №9 Валентина Сильвестрова, люди затамували подих. Адже у музичному світі існує певний, можна сказати, культ Девʼятої симфонії, овіяний містичними забобонами. Це відзначає і сам пан Валентин у інтервʼю Ірині Пашинській (у програмі «Ліра» на «Радіо Культура» 2019 року): «Симфонія в класичному середовищі — це орієнтир на Девʼяту симфонію Бетховена (для Малера, для Брунера). Хоч Девʼяту симфонію Шостаковича чекали, після війни вважали, що Шостакович напише, а він — «тру-ля-ля», відійшов від цього. В мене не було алюзії, крім тої, що скоріше не стосується музики, а жарту, та не зовсім». Зі слів композитора зрозуміло, що він працює з ідеєю симфонії Л. Бетховена, заключний хор якої не дає надію на мир (як це було у Ф. Шиллера), а є містичним маршем. Але цей символ, на думку В. Сильвестрова, після війни був підірваний: «мільйони загиблих — дообіймалися». Та саме з цією тезою працює композитор, жартуючи: «мільйони, не обіймайтесь, сидіть дома та займайтеся своїми справами» (певного роду провокація). Справжнім смисловим центром симфонії стає автоцитата В. Сильвестрова у властивому йому алюзійному дусі з Хору на вірші Т. Шевченка «Світає, край неба палає…», що однозначно виражає позицію митця. Вочевидь, автор, анонсуючи появу цього символу у Девʼятій симфонії ще 2012 року, вже тоді знав про що буде писати. Але можливо, що наступні історичні події в Україні додали новий контекст, натяки на який ми почули з інтервʼю вже 2019 року. Музика В. Сильвестрова у Девʼятій симфонії принципово не вирізняється на тлі стилю композитора. Автор залишається вірним собі, користуючись знайомими для нас лексемами. Оскільки композитор метафорично назвав симфонію «музичним романом», то було б логічним визначити його «сюжет». Однак, виходячи із задуму поділення твору на частини musica mundi та musica humana, можна виділити загалом дві музичні сфери твору. Одна, у стилі якої написана вся І частина («Варіації») та частково ІІІ («Серенада»), відповідає опису «хтонічної, небесної» музики. Це дійсно загрожуючі напружені гармонії, з тремоло у низьких струнних та фортепіано, закличними вигуками сольних мідних інструментів. Друга сфера, «людська» переважає в інших епізодах (ІІ частина «Інтермеццо», IV частина «Пастораль»). В них домінує мелодія у більш мʼяких тембрально інструментів — soli деревʼяних духових чи струнних на фоні камерного звучання оркестру. До цієї сфери можна також віднести ряд автоцитат композитора. Чергування двох музичних образів завершується ностальгічною Постлюдією у фортепіано із супроводом струнних, яку композитор порівняв зі «старовинним годинником із маятником»… 

Час… Це те, про що розповіли композитори свої особисті, але близькі усім історії на Концерті-відкритті Київ Музик Фесту-2019. Спроби протесту та злу насмішку І. Карабиця змінили жахливі та трагічні події Майдану, змальовані Л. Грабовським. А глибоко особисті питання плину часу від М. Скорика продовжилися у філософському осмисленні часу В. Сильвестровим. Художники дуже субʼєктивно, але чуйно відобразили свій погляд на одвічні теми, які цікавлять людей. Тож кожен з нас зміг знайти важливі для себе істини у цих творах мистецтва.

Фото – Elza Zherebchuk 

Єлизавета СІРЕНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *