9 листопада в Одесі відбувся Міжнародний оперний форум «Open to Progress». В одному коворкінговому просторі зустрілись європейські експерти, топ-менеджери українських театрів, автори незалежних проектів та музичні критики. Всі вони спробували з граничною для себе відвертістю поговорити про те, яким має бути сучасний оперний театр. А ввечері учасники форуму відвідали прем’єру «Травіати» в Одеському національному оперному театрі – спектакль, що виявився надзручним кейсом для ілюстрування проблем, обговорюваних напередодні.
Відкритість – не найрозвинутіший елемент емоційної матриці української оперної сфери. За іронією, саме від рівня відкритості залежав успіх чи невдача Міжнародного оперного форуму «Open to Progress».
Подія проходила в форматі дискусійних панелей, під час яких спікери мали змогу обговорити ключові для індустрії питання: ефективність менеджменту, рівень професіоналізму, оновлення ідейної платформи, PR-стратегії та музичну критику. Серед учасників дискусій були керівники всіх оперних театрів України, представники незалежних театральних організацій, музичні журналісти та міжнародні експерти. Для кожного з них зустріч в Одесі стала справжнім викликом. Вони прийняли цей виклик з неочікуваною сміливістю, а в нагороду отримали можливість переосмислити і наново сформулювати власну роль в сучасному культурному житті.
Почався форум із дискусійної панелі, що була присвячена висновкам українських учасників Міжнародної конференції мережі Opera Europa «Building Bridges». Співзасновниці проекту OPEN OPERA UKRAINE Галина Григоренко, Анна Гадецька та Наталя Хмілевська, разом із генеральним директором Львівської Національної Опери Василем Вовкуном розповіли про враження від почутого і побаченого у Страсбурзі та Карлсруе. Підчас розмови вони також спробували накреслити план побудови тих самих омріяних «мостів», приміряючи ідеї, апробовані світовими театрами, на наші оперні реалії.
Виявилось, що українські оперні театри стикаються з тими ж проблемами, з якими останні десятиліття має справу світова оперна спільнота. Головним чином, вони стосуються вміння порозумітись із сьогоднішніми реаліями світу. Простіше кажучи, опері має знайтись місце в житті сучасної людини, а ініціатива руху назустріч повинна йти саме від театрів. Для цього потрібно здійснити повну ревізію власних уявлень про себе і публіку.
Зі слів Анни Гадецької, яка доповідала про ключові тези «Building Bridges», стає зрозуміло, що у світі мріють про омолодження публіки. З цього випливають бажані зміни як на рівні контенту, так і на рівні комунікації. Труднощі на цьому шляху виникають через те, що опері потрібно докласти великих зусиль, щоб знайти баланс між, умовно кажучи, old і contemporary art-ом. Що є базовим для «оперної ідентичності», а що є рудиментом з минулого, який ми самовіддано захищаємо всупереч будь-яким раціональним аргументам? Без вирішення цього питання рух уперед просто унеможливлюється.
Судячи з одеських виступів, для українських театрів це наразі найболючіша тема. У кожного керівника є певний сентимент до «нашої оперної традиції». І хоча майже всі спікери апелювали до цього поняття, єдиного чітко окресленого пояснення його значення так і не прозвучало. Для Василя Вовкуна, наприклад, традиція перш за все пов’язана із системою репертуарного театру, коли у колективу є давно сформований комплекс опрацьованих творів. Така система дійсно дозволяє надовго зберегти життя спектаклю, але вона за своєю природою не може бути гнучкою. Звичайно, можна припустити, що таким чином складається певна «традиція». Але ж вона з’являється не завдяки постійній спадкоємності живої культурної практики, а через штучну пролангованість, буквально розтягнутість у часі усіх творчих процесів.
У такої часової роз синхронізації дуже багато наслідків. Зокрема, через неї лідери оперного цеху дещо дивно розставляють акценти, говорячи про сучасність. Майже кожен спікер рефлексував щодо методів «осучаснення класики», постійно звертаючи увагу на по-суті технологічні аспекти: залучення відео, оновлення костюмів, зміна декорацій, тощо. Але протягом форуму не прозвучало жодної ідеї щодо того, який контент може задовільнити інтелектуальний та емоційний запит тієї самої молодої аудиторії.
Відверто кажучи, якби сучасна молода людина була би впевнена, що сьогодні в українському оперному театрі вона може, наприклад, вгамувати власні тривоги, або ж зіштовхнутись із нестандартним поглядом на життя, або ж відчути таку дефіцитну емоційну щирість, вона б із легкістю побудувала власний «міст» до оперного театру. Але щоб відповідати таким критеріям, оперна індустрія сама має не відмежовуватись від оточуючої дійсності, а бути її активним учасником.
Насправді, в цьому, здається, і є коріння обговорюваних на форумі проблем і конфліктів. Оперна сфера в Україні надзвичайно герметична. Ця герметичність колись була порятунком від багатьох катастроф, сьогодні ж вона є головною перепоною на шляху до оновлення. Процес її подолання –болючий, травматичний досвід, а тому кожний крок у цей бік коштує неймовірних зусиль. Втім, без цього руху оперний театр перетвориться в пустий музейний простір, в якому сучасна людина не знайде нічого окрім затхлого повітря.
«Травіата» від режисера Євгена Лавренчука в Одеському оперному – це ідеальний доказ того, наскільки згубним іноді є світ власних ілюзій, якщо він зовсім мало корелює із дійсністю. Десь, у паралельних світах, історія створення цього спектаклю – це захоплива драма про самобутнього режисера, який знайшов спосіб примирити старе й нове, пішовши шляхом не революційним, а еволюційним. Але опера не вибачає подібних компромісів. І тому в реальності цей спектакль – хитка конструкція, яка не є цілісною ані з точки зору режисерської, ані з точки зору виконавської концепції. І закономірно, що вона зруйнувалась, здається, від одних поглядів кількох чесних молодих критиків, яких необачливо запросили на прем’єру.
Фото – Костянтин Гомон
Поліна ЗУБКОВА