Рахманінов і Лопатинський: міжчасовий монолог і пошук власного «Я»

Не треба забувати яструба, бо в сонці він невидимий, однак весь час над головою. Але що таке яструб? Це пряма дорога до сонця. Стовп.

Восени  1909 року Сергій Рахманінов вирушив на гастролі у США. Незадовго до цього, він завершив свій Третій фортепіанний концерт – твір, якому в майбутньому судилось надовго стати однією з найбільших віртуозних вершин для піаністів. Сьогодні зіграти його – ознака  надмайстерності та надпрофесіоналізму. «Це найскладніший в світі концерт» – говорить батько головного героя кінофільму «Блиск». Але тоді ще Рахманінов про це не здогадувався, тому спокійно розучував своє творіння на німій клавіатурі під час гастролей.

А ти його тінь. Ти його тінь, і куди він, туди і ти.

Сергій Рахманінов

Трохи більше, ніж через 100 років, Третій концерт приніс 16-річному Роману Лопатинському престижну перемогу на Х Міжнародному конкурсі піаністів пам’яті В. Горовця. Саме з того часу почалась стрімка історія успіху виконавця.

21 березня Роман знову виступав із Третім концертом в Києві. Щоправда, цього разу за диригентським пультом замість Володимира Сіренка ми побачили  китайського диригента Тао Фана. Вісім років минуло, інший диригент – все це підігрівало інтерес ще задовго до самої події. Тому не дивно, що в Колонному залі Національної філармонії практично не залишилось вільних місць. Тож яким постав Рахманінов для київської публіки цього вечора?

Часом вітер надуває хмари, і зв’язок ніби втрачений.     

Попри велику складність концерту, знаходяться багато сміливців, хто приймає його виклик. Після рахманіновського вольового, бравурно-активного виконання, концерт значно ліризувався. Сповільнився темп, а знаменно-народна тема набула рис романтичної пісні без слів.

Втрачений для тебе, не для нього.

Виконавська манера Лопатинського теж наповнена ліричним диханням. Але це не та жеманна лірика, до  якої в пориві пристрасті вдаються деякі виконавці, нівелюючи весь початковий задум. Скоріше це лірика моцартівського типу – чітко дозована та раціональна. Подекуди вона парекликається з манерою Володимира Горовця, який свого часу викликав захоплення самого автора концерту. Проте за такою спільністю прихована і глибока розбіжність. Твір у виконанні Лопатинського набагато більше знаходиться в сфері раціо. Тут майже немає зайвих емоційних сплесків, агогізмів та різких динамічних контрастів. Навіть в моменти кульмінацій все підпорядковується стихії розуму. Одразу видно, що піаніст багато обмірковував кожен найменший нюанс своєї інтерпретації.

В концерті немає дуже розведених тематичних контрастів, а музичний матеріал з самого початку співставляється не стільки на рівні динаміки, скільки на рівні образності, яка вже знайома з інших творів Рахманінова. Для Лопатинського головна тема – це сфера елегії, з її відтягуваннями та затиханнями, побічна – це скоріше пейзаж. При цьому, саме пейзаж стає домінуючою образністю всього концерту, підкреслюючи пристрастну лірику середньої частини.

Існує, правда, кам’яне місто, де, здавалось, ти нарешті знайшов сховок від нього:…

Але концерт – це не сольний виступ одного піаніста. Це, в не меншій мірі, і велика робота диригента (Тао Фан) та оркестру (Національний симфонічний оркестр України). Саме жанр концерту, завдяки своїй непередбачуваності, є одним з найважчих, коли йдеться про диригування.

якісь двері відчинено, заходь і трохи розслабся, посидь, але недовго.

Слухаючи інтерпретацію Тао Фана, розумієш, що цей диригент велику увагу приділяє збалансованості в звучанні. Можливо це вплив кіномузики, з якою він постійно має справу в своїй професійній діяльності? Не раз відзначалося, що Третій концерт – це стихія роялю. Проте в цьому виконанні, не знайшлося б місця для самозахопленого соліста. Оркестр тут не є персонажем другого плану. Він виступає не в ролі акомпаніатора, а в ролі повноцінного контрапункту до соло. Але попри таке збалансування, все ж інколи здавалось, що в умовах даної емансипації фортепіанна партія починала трохи задихатись. З іншого боку, Тао Фан змусив публіку відчувати спрагу, і тоді, коли він цього досягав, ще яскравіше звучав голос роялю.

І не дуже переймайся тим, що ти там побачив, навіть якщо це буде гадюче кубло чи дзеркало квітів.

В результаті чіткого збалансуання звучності та переваги раціональної складової, смислові акценти циклу раптом постали у дещо іншому світлі. Середня частина, яку зазвичай розглядають як щось перехідне між двома велетнями, стала справжнім ліричним центром. Тому дещо заповільнений і відсторонений фінал, що зазвучав атакою після короткотривалого але багатозначного динамічного піднесення та віртуозних пасажів, вже видавався не стільки продовженням історії, скільки епілогом до того, що вже було сказано.

Тобі ще йти і йти. Це єдине, що можеш і для чого ти тут. Просто йти… Тоді переходиш багато різних життів.

Вічні твори живуть вічно. Їх не зіпсує погане виконання. Навпаки – для виконавця інколи важко конкурувати з усіма попередніми віртуозами, навіть з тими (чи особливо з тими), що жили багато років тому. Але з іншого боку, такі твори завжди відкриті для нових пошуків і завжди приваблюють допитливих інтерпретаторів. Тому не дивно, що цього разу Третій концерт прозвучав «не зовсім так, як то початково задумав Рахманінов». З цього приводу цікаво згадати історію Рахманінова, про якого нерідко, ще з часів совєтів, казали й кажуть, що він писав «не зовсім так, як треба писати в його час».

Тому відкинувши всі історико-культурологічні забобони, виявляється, що важливо інше – важлива відданість. Відданість своїм переконанням та своїй справі. В цьому проявляється повага до автора та до слухача. Цього не можна зімітувати, і такі віртуозні твори, як Третій концерт слугують своєрідним лакмусовим папірцем для виявлення чи не виявлення даних рис. Роман Лопатинський разом з Тао Фаном та Національним симфонічним оркестром змогли продемонструвати цю відданість та переконати слухача в своїй щирості. Це було абсолютно чисте виконання, де не було нічого зайвого – жодної зайвої ноти, жодного зайвого акценту, жодного зайвого штриха. Але разом з тим – це був абсолютно новий Третій концерт.

Unus vir, nullus vir.

Цитати використані автором, взяті з есею “Розмова тіней”, який входить в першу частину “Людина в просторі” збірки Олега Лишеги “Друже Лі Бо, брате Ду Фу…”.

Фото – Володимир Осипенко

Анастасія ШУПИК

2 коментарі до “Рахманінов і Лопатинський: міжчасовий монолог і пошук власного «Я»

  1. Цікавий був виступ Романа в той вечір, і не менше цікаве рев`ю… Мені здається, що попри всю інтелектуальну насиченість і витриманність музичних фраз, Рахманінова можна інтерпретувати лише сердцем. І дійсно, тільки абсолютно щиро і начистоту. Дякую, Анастасія)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *