«Простоспів» і просто спів

Будь-який літургійний твір може бути виконаний в концертному залі і налаштувати слухачів на інтимну молитву або на колективне сакральне дійство. Але, не кожний духовний твір на літургійний текст може виконуватися в церкві під час літургії. Цьому є низка причин.

По-перше, деякі з таких творів вимагають відповідних акустичних умов і значних виконавських сил, по-друге, вони можуть бути зовсім не практичними через складну музичну мову чи завеликий обсяг, чи навіть те, що текст молитви не прослуховується. Але є й така духовна музика, яка однаково сприятлива і для концертного виконання, і для церковного. Складається враження, що вона не те що не відволікає своїми виконавськими і фонічними труднощами, зовсім навпаки − вибудовує довкола той звуковий храм, в який ступає кожен, хто захоче туди увійти.

У творчості сучасної композиторки Вікторії Польової духовна музика є не просто черговою графою у жанровому переліку. Це дуже вагома ніша творчості, в якій проявляється якесь особливе відчуття життя, певний стан композиторки, своєрідний ілюзорний світ, який вона «вибудовує». 5 червня на території Національного заповідника «Софія Київська» в Соборі Святої Софії прозвучав акапельний цикл «Простоспів» Вікторії Польової у виконанні камерного жіночого хору «Ave», диригент − його засновниця і керівниця Оксана Нікітюк. Цей концерт можна вважати виявом подяки композиторки за довіру і прихильність українських слухачів до її творчості, адже цього року Вікторія Польова удостоїлась звання лауреата Шевченківської премії.

Софійський собор відіграв роль не тільки визначної пам’ятки архітектури − він був наче ще одним виконавцем, який щось доповідає, доповнює. Його стіни, вкриті давніми фресками і освітлені призахіднім сонцем, уважно ніби слухали кожен порух, а загадкові очі ікон пильно спостерігали. Варто зауважити, що важливим елементом виконання циклу була тиша. Кожне «згущення» голосів завершувалося гулом обертонів жіночих голосів і паузою, тишею. Важливою була не тільки сама музична фраза, а й «післяфраза», своєрідні три крапки, які варто було дослухати і доповнити мовчанням. Музика «Простоспіву» в цьому сенсі озвучила архітектуру собору, перетворила його в «омузичнену споруду», чи то «застиглу музику».

Цикл «Простоспів» складають сімнадцять композицій, як правило, на літургійні тексти, які були написані впродовж останніх двадцяти років. В циклі чергуються різні за емоційними відтінками і обсягом частини. Деякі − доволі протяжні − нагадують загадкові простори безмежного універсуму з відблисками комет і зір, а між ними − більш лаконічні − постають як острівці спокою і умиротворення. В цілому, останні сполучаються між собою через необмежені звукові «простори», вибудовуючи нетипову звукову споруду з компактними кімнатками і просторими залами.

Перша композиція «Херувимська» зустріла слухачів переливами тонкого мережива голосів і тужливо-задумливим награванням бандури у виконанні Тараса Столяра, яка несподівано зазвучала в акапельному творі як пролог до оповіді чи як знак, що твір присвячується українському народу. Надалі, якось непомітно розпочалося і так само завершилося «Моление теплое». Статичний гул голосів триває впродовж всього твору наче позачасовий континуум, в якому повторюється модальний наспів у соло сопрано, переливаючись то задумливим, то моторошним звучанням, і нагадуючи початок «Lux aeterna» Дьордя Лігеті. Відтак солюючий голос підсилюється підголосками і всі вони разом розчиняються під склепінням храму − в тиші.

Рельєфний і умиротворений наспів «Пресвятая Тройце» змінив ще більш проникливий, ніжний і приглушений − «Мати света». Швидкоплинно промайнула лаконічна «Исполни чистая», приперчена народними поспівками, терпкими гармоніями і дзвінкою акустикою собору. На зміну споглядальному «Живоносний істочніче» з’являється лагідна і мініатюрна «Песнь тишини». А у «Сугревушці» на слова давньої російської колискової знову з’являється безперервний кластер голосів з розмитими «з’їжджаннями», на фоні якого вступає ніжне соло. Поява нових голосів поглиблює і розширює це таїнство присипляння мамою малюка. Маленька звукова вселенна бринить і дихає призвуками, відзвуками, вібраціями − «музикою планет», а наприкінці розчиняється у шепотінні, замовлянні до дитини.

Поява ще одного награвання бандури позначила новий параграф оповіді. Наступна «Вечірняя пісня» поєднала «теплу» мелодику хору і молитовну декламацію баритона, художній твір і повсякденну молитву. Останні кілька частин, які завершують цикл, дещо нагадують стилізацію середньовічної музики через модальність, баладний, оповідальний тон, дублювання голосів в октаву, деякі більш схожі на візантійські розспіви. Це відомі частини літургії, як повсякденної «Царю Небесний», «Трисвяте», «Иже херувими», «Якода Царя», «Тіло Христово», «Достойно єсть», так і святкової«Стихира Пасхи».

Завжди актуальним буде залишатися питання: навіщо люди приходять в собор? Що хочуть почути, отримати, чим наповнитися? Мабуть, кожен, хто увійшов до звукової споруди «Простоспіву», мав змогу зазирнути в необмежені, приховані від повсякдення і рутини простори, почути просто спів і просто себе.

Юлія ШКРОМИДА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *