NOVA OPERA. «GAZ» 2019: трансформація

Майже століття тому в Київському театрі «Березіль» під керівництвом Леся Курбаса відбулася прем’єра вистави «Ґаз» за мотивами Ґеорга Кайзера. Вистави, яка за певних інших історичних умов здійснила б переворот в українському театрі.

11 червня в Національному театрі ім. І. Франка відбудеться прем’єра опери-антиутопії «GAZ» композиторів Романа Григоріва, Іллі Разумейка та режисерки Вірляни Ткач. Опера обіцяє бути епатуючою, місцями шокуючою, неоднозначною і глибокою.

Все – як любить NOVA OPERA.

– Театральна сцена – освоєне вами середовище, а от творчість Леся Курбаса переосмислюється «Новою оперою» вперше. Звідки таке бажання та сама ідея опери?

Роман Григорів: – Історія починається в 2018-му році. Одразу після фестивалю «Porto Franko», де ми ставили «Аерофонію», з нами зв’язалася режисер з Америки Вірляна Ткач. Вона тоді в Мистецькому Арсеналі організовувала величезну виставку, присвячену Лесю Курбасу. Це була грандіозна подія  – за сто років ніхто не робив подібне. Виставка була дуже різнопланова і стосувалася усіх робіт Леся Курбаса. В її межах режисер хотіла зробити колаборацію з «Новою оперою», а саме реконструювати і показати один елемент із вистави «Ґаз» – вибух на заводі. Так ми потрапили в проект. Зараз з цього одного елементу виросла повноцінна, величезна, опера-антиутопія в трьох актах.

– Експерименти – невід’ємно ваше, тож, напевно, і працювати «на території» Курбаса, чиї режисерські рішення – дуже сміливі й оригінальні, було досить комфортно?

Роман Григорів: – Подумай тільки: з часів Курбаса пройшло сто років, а у наших театрах досі практично не грають без слів. Мало хто використовує в постановках хоч якусь музику, крім, хіба що фонових моментів. А у Курбаса не просто музика – вона авангардна, складна, цікава. А сценографія? Вона ж була на перших шпальтах друкованих видань у Нью-Йорку.

Театр Леся Курбаса – це дуже оригінально і самобутньо. Я навіть не знаю тогочасних, та й сучасних аналогів. Так, був ще театр Меєргольда, але з ним можна провести мінімальні паралелі. Прикро, бо в Україні це нагло обірвали – і досі нічого подібного нема.

Ілля Разумейко: – На жаль, в київських театрах новацій, настрою, духу Леся Курбаса немає. Ми думаємо, що він зараз тут – в Спілці композиторів. У вересні Вірляна прийшла сюди і нам цей дух принесла із Америки. Бо в Україні зараз переважає старий, неактуальний театр. Ті наші режисери, яких можна вважати послідовниками Леся Курбаса, зараз видавлені з України. Або ж, як Влад Троїцький, не мають доступу до, умовно, великих театрів.

Р.Г.: – В новаторському підході, в експерименталізмі театр Леся Курбаса дуже близький Новій опері. Ми за різного роду експерименти. Наприклад, вчора прийшло – вставити бітбокс в опері в самий несподіваний момент. Окей, чому ні? Нема у нас якихось табу чи штампів на кшталт – це погано, це добре. Хоча ми, звісно, шукаємо нетривіальні речі.

©Artem Galkin

– Дія курбасівського «Ґазу» відбувається на заводі, де працівники перетворюються на машини і гинуть внаслідок потужного вибуху. Ви дотримуєтеся такої ж сюжетної лінії. Я народилася в Незалежній Україні і для мого покоління історії про завод – як візитівка радянського часу. Наскільки такий сюжет актуальний зараз?

І.Р. – Мій дідусь Борис Разумейко, вкінці 50-х років на Київському ВДНХ в 9 павільйоні презентував свій винахід – механічну лопату для очистки коксохімічних печей. Через 50 років на тому ж місці ми зробили «Йова». Насправді, у нас усіх є якийсь заводський бекграунд.

Звісно, у пост-індустріальному суспільстві не так багато людей працюють на заводах. Але уявімо собі офісного працівника – часто він виконує примітивну, тупу, повторювальну роботу, може просто цілими днями сидіти в Інтернеті. І кінцева мета такої роботи дуже примітивна. Що ми маємо – виконування низки повторювальних рухів в закритому офісному приміщенні – насправді, змінилася лише форма. Проблема збереглася.

– В листопаді минулого року у ЗМІ вашу виставу часто позиціонували як реконструкцію «Ґазу» Курбаса. Наскільки можливо говорити саме про реконструкцію з музичного боку, адже музика до вистави не збереглася взагалі?

Р.Г.: – Насправді, реконструкцією ми займалися лише перший тиждень. Партитура Анатолія Буцького була втрачена і наша музика написана «з нуля». Ми надихалися коментарями самого Курбаса: є збірка спогадів акторів, де описано, як він працював над створенням «Ґазу».  А ще в театрі «Березіль» були такі листівки  –  як зараз коменти у фейсбуці – де можна було написати свої враження. І от ми читаємо: «Хлібороб Петро: Маячня, не сподобалося», «Пекар Василь: Музики не було». Відштовхуючись від цих негативних і позитивних (вони там також були) фітбеків, ми отримали уявлення. Думаємо, що певною мірою це було щось трохи подібне на «Завод» Мосолова.

Тому навіть у листопаді у фіналі ми вийшли не стільки на реконструкцію, скільки на трансформацію. І зараз – це абсолютно інша вистава, ніж та, яка звучала сто років тому.

І мені здається, якби Курбас побачив наш «GAZ», він сказав би – «Вау!».

– А щодо лібрето? Залишається текст Кайзера?

І.Р.: Є загальне лібрето, над яким ми працюємо разом з режисером. Це мікс текстів Кайзера, Тичини, Вірляни Ткач, яка спеціально написала кілька текстів, німецька поезія та не поетичні тексти, навіть невербальні вигуки чи слова, які ми самі придумуємо. Серед мов використовуємо німецьку, англійську,  українську та трошки італійської.

– Розкажіть про інструментальний склад опери. Поєднуєте акустичне звучання з електронікою?

Р.Г.: – У нас невеликий оркестр: віолончель, контрабас, туба, валторна, труба, двоє ударників з великою кількістю інструментів і фортепіано. Однак в акустичному складі в інструментів різний баланс і пріоритет, тому ми визвучуємо і підсилюємо мікрофонами – так вони отримують інший балансовий і динамічний потенціал.

Головний інструмент – фортепіано – у нас використовується як пульт управління на заводі. Наш сценограф Вальдемарт Клюзко придумав оббити фортепіано листами жесті і додати різні трубки. Це елемент декору, який на звук не впливає. Однак ми використовуємо також ключі для налаштування фортепіано.

Фото з передпрем’єрного показу. © Євген Малолєтка

І.Р.: – Для цієї прем’єри ми спеціально купили фортепіано 1954 року, яке умовно називаємо «Богдан Хмельницький», через величезний портрет гетьмана на корпусі. Це дуже масивна «Україна»:  на 15 см вище звичайного і важить 260 кілограм.

В опері електроніка з’являється в певні ключові моменти. Вона дуже важлива, хоча ми використовуємо її обережно, не так багато, як в європейському театрі, де існує практика повністю електронних опер. Разом з нашим електронщиком Георгієм Потопальським, ми розробляємо електронну партитуру.

– Працюючи над попередніми операми ви розповідали, що багато імпровізуєте на репетиціях і доповнюєте партитуру разом з виконавцями. Подібна практика використовується і при написанні «GAZу»?

І.Р.: – У цій опері більш диктаторська партитура, ми обмежили імпровізацію. У нас навіть є Total Sсore – умовно це партитура, де прописано світло, реквізит – всі елементи опери, адже ми відповідаємо не лише за музичну складову. Є таке поняття «Composed Theatre» – театр, в якому всі елементи скомпоновані. Лише в такому вигляді може існувати сучасний актуальний театр – просто написана партитура, яка віддається драматургу, режисеру уже не працює. Так, у нашій команді є режисер і хореограф, які відповідають за постановку та дію, але для деяких номерів ми, композитори, самі продумуємо певні перформативні концепти. Відбувається взаємообмін ідеями.

– У такому разі, чи може режисер перейти на «вашу територію» і сказати щось змінити у музиці?

Р.Г.: – Поки що жоден режисер, з яким ми працювали, не казав нам щось переписати. Справа в тому, що найчастіше ми маємо цілісне попереднє бачення.

І.Р.: – Ти ж не пишеш симфонію, ти пишеш музику, яка уже передбачає рух, перформенс, те, що відбувається на сцені.

Фото з репетиції. ©Валерія Ландар

– Порівняно з осінньою прем’єрою – які ключові зміни відбулися в опері?

Р.Г.: – В листопаді була лише прем’єра «Вибуху». Вірляна Ткач дала нам хороший поштовх і, дякуючи підтримці Мистецького Арсеналу, ми мали тізер опери «GAZ». Тоді було дуже мало часу – максимум два місяці ми виношували те, що зіграли в листопаді. Зараз часу на підготовку і на переосмислення значно більше. Безумовно, ми використовуємо попередні фрагменти, але вони повністю відредаговані і змінені.

І.Р.: – Зараз до нас долучився австрійський хореограф Симон Майєр. У минулому соліст Віденської опери, зараз він робить абсолютно унікальний театр танцю. Нам дуже важлива його допомога і хореографічна концепція.

Змінилася й ідея. Була опера-перформанс, а тепер з’явилася опера-антиутопія. Антиутопія – це модель суспільства майбутнього. І ми намагалися в цій опері створити таке суспільство, світ, модель, на яке можна подивитися збоку. Але перформанс, безумовно,  залишився.

Знаєш, чим перформанс відрізняється від театру? Проста концепція. За словами Марини Абрамович, в театрі кров – це кетчуп; в перформансі кров – це кров. Театр удаваний, а перформанс – справжній. І у цій опері у нас є маленький фрагмент, де ми намагаємося перейти із удаваного театру до реальності.

Головне фото – з передпрем’єрного показу. © Євген Малолєтка 

Розмовляла Ольга СИНЮК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *