Музична карта Porto Franko

«Порт Франківськ пахне підмоклими мурами, кораловими рифами своїх пляжів, гарматним порохом твердинь… Він існує для того, щоб змішувалися запахи. Щоб саме тут відбувалася роза вітрів, щоб вона ставала чимось реальним. Щоб нею могли живитися вітрила на наших балконах».

Тарас Прохасько

Про існування міфічного порту в місті Івано-Франківську стало відомо не так давно. Популярний цей курорт у мистецьких колах, омивається Карпатським морем, а відкритим для всіх стає кожного року під час фестивалю Porto Franko. Цього разу причалити до гавані можна було з 14 по 18 червня, а от до якого саме з семи культурних напрямків програми – то вже вибір відвідувачів. Сама назва фестивалю в перекладі з італійської означає «вільний порт», в якому не вимагають мито за ввезення товарів. Тому до Івано-Франківська навезли всього з міст України та Польщі: розмаїтий творчий асортимент привабив найвибагливіших.

Традиційні морські дороговкази на Porto Franko не діють! Серед мистецького розмаїття важко обирати, і в цьому не допоможе ні положення сонця на небосхилі, ні компаси чи карти. Отож єдиним правильним здавалося рішення орієнтуватися «на слух», йти за музикою. Навіть напрямок вітру в цьому порту неважливий, адже незалежно від нього мелодійні й не дуже звуки долітали з усіх закутків і бухт Івано-Франківська, а оглядовий маршрут петляв і завертав до найбільш неочікуваних місць.

Театр

Найбільшим і основним причалом у Porto Franko став місцевий Академічний обласний музично-драматичний театр імені Івана Франка, який приймав гостей у кількох залах водночас. Наймасштабнішим дійством на Великій сцені стала польська «Піфійська ораторія» у виконанні учасників Осередку театральних практик «Гардженіце» під керівництвом Влодзімєжа Станєвського. Режисер працює над реконструкцією традицій античного театру, що і втілив у цій роботі. Дійство складається з двох актів: в основі першого – відома давньогрецька трагедія Евріпіда «Іфігенія в Авліді», а в другому використані сентенції «Семи Мудреців» та пророцтва дельфійського оракула – Піфії. Сам режисер вважає музику чи не головним компонентом театральних творів і зазначає, що всі давньогрецькі вистави були дуже музичними, а відомі нам тогочасні драматурги – водночас і композиторами. Така позиція митця чітко помітна, адже музика в «Піфійській ораторії» виконує не просто роль супроводу, а фактично перебирає на себе провідну функцію. Музичний супровід написали композитори Зігмунт Конєчни та Миколай Блайда. Стилізація давньої музики поєднана зі старовинними наспівами, яким понад 3000 років. Їх учасники «Гардженіце» досліджували зі скрижалей спеціально для вистави. Адаптацією цих наспівів займався Мачєй Рихли.

Інструментальний ансамбль складається зі струнних, духових та різноманітних ударних, використовується навіть стук по ковадлі. Хорові фрагменти чергуються з музичною декламацією. Звучання іноді нагадує кантату «Карміна Бурана» Карла Орфа. Справді, дійство апелює до давніх синкретичних обрядів, ігрищ діонісійського культу, де важливим є тілесне, фізіологічне. Неприборкана шалена енергія виконавців ллється безперервним потоком у зал і просто затягує, не даючи відволіктися ні на мить. Досягається це через панування ритму, перевагу речитативних фраз у співаків, гучні емоційні вигуки та реакції-афекти. І звісно ж, завдяки досконалій грі акторів, яку навіть важко називати грою, – здається, що на сцену випустили якихось диваків із минулого, і вони не помітили, що це Івано-Франківськ, а не грецький поліс.

Неймовірний натиск візитерів відчула і камерна сцена театру. Найбільшу навалу довелося витримати бортам впродовж комедії «Дванадцята ніч, або що захочете» за сюжетом Шекспіра у перекладі Юрія Андруховича. Режисерам Дмитру Богомазову та Андрію Самініну вдалося створити захопливий спектакль з низкою інтриг та перевдягань, винахідливим сценічним рокіруванням і яскравими персонажами. Їх успішно зіграли студенти третього акторського курсу КНУТКіТ імені І. Карпенка-Карого. Вистава триває понад дві години, але дивитися її зовсім не втомлюєшся. Музичному оформленню приділена особлива увага – значну частину вистави супроводжує «живе» звучання. Адже виконавець ролі Блазня Олександр Бегма грає свою партію сидячи за роялем та акомпанує акторам. Він є автором музичного супроводу, в якому використані й відомі цитати Йоганна Баха, Джо Дассена, Френка Сінатри.

Музичне оформлення узгоджувалося з режисерами і відповідало емоційному комедійному тонусу вистави. Яскраві характерні мотиви для кожної сцени чи навіть героя то резонували з обставинами, посилювали їх, то вступали в комічне протистояння. Піаніст не тільки якісно виконував партію, а й чув інших, тонко підлаштовувався під акторів, вправно підхоплюючи їхні фрази пасажами на роялі.

Підвал

Амбітні мистецькі діячі, мов пірати, захопили не тільки велику та камерну сцени театру, а й навіть нижні трюми! Спустившись кількома прольотами металевих крутих сходів та пройшовши вузькими підземними тунелями, можна потрапили до просторого підвалу. Окрім розставлених стільців, для глядачів навколо розташували горизонтальні пластини, на яких уже лежали актори із заплющеними очима. Чи вони сплять? Чи мертві? Можливість різних інтерпретацій відкривається ще до початку вистави. Інакше не може й бути, коли збираються перетворити шекспірівського «Гамлета» на оперу-жах. Замахнулася на таке формація «Nova Opera» на чолі з композиторами Романом Григорівим, Іллею Разумейком та режисером Ростиславом Держипільським. Для постановки використали україномовний переклад Юрія Андруховича.

У цьому трактуванні – Гамлета пробуджують після смерті Еринії й дозволяють пригадати події ще раз. Оперою назвати цю виставу перо не піднімається, це скоріше драматична вистава з музикою (власне, саме з таким маркуванням спектакль покажуть на Шекспірівському фестивалі в м. Гданську). В музиці – традиційно для проектів цього композиторського тандему – поєднуються як різні вокальні прийоми, так і різнонаціональні мотиви. Герої вистави мають характерні лейттембри, а деяким навіть пощастило на повніші характеристики, ніж в оригіналі Шекспіра, саме через музичні засоби. Наприклад, бідному Йорику випала честь постати серед живих і зіграти на валторні. Гра акторів екзальтована й нагадує веристські опери, де солісти часто балансують на межі душевних та голосових можливостей. Але в кульмінаційний момент вистави, де, як у відомому анекдоті, з’являються «шість трупів», така надмірна експресія перестає зачіпати, бо глядач до неї звикає. Натомість вона перетворюється на вже штамповані надривні реакції-афекти, тож фінальне враження залишається дещо розмитим.

Кінотеатр

На кіномузичній пристані «Люм’єр» двічі на день відбувалося занурення в глибини кіноекрану. До перегляду пропонувалося вісім документальних кінострічок із різних країн на музичну тематику. Більшість кіноісторій присвячені конкретному музиканту чи гурту, а деякі використовують музичне мистецтво для неочікуваних експериментів.

Мабуть, багатьом знайома ситуація, коли музику можна почути навіть за її відсутності – в крапанні води, співах пташок, шурхоті паперу… Розширити арсенал подібних інструментів спробували двоє музикантів – герої кінострічки «Мелодія шуму» (реж. Гітта Гселл, Швейцарія, Німеччина, 2016). Автори вважають, що аби творити хорошу музику, не обов’язково потрібна скрипка Страдіварі, вистачить і залізного лома. Вони прагнули показати, як багато цікавих звуків ми просто не помічаємо кожного дня, та загострити слухове сприйняття глядачів. Музиканти у фільмі застосовують традиційні інструменти в нетипових умовах (барабанять паличками об мох), записують звуки й шуми довколишньої природи, залучають овочевий оркестр та примушують звучати навіть те, що зазвичай мовчить! У кінострічці є і захопливі музичні сцени (наприклад, виступ швейцарського бенду), і неприємні, подразливі звуки, які сплітаються в неповторну звукову партитуру.

Кадр з фільму ” Мелодія шуму”

Герої картини «Від станції до станції» (реж. Даг Ейткен, США, 2015) впродовж 24 днів проїжджають всю територію США на потязі, який має вигляд рухомої світлової скульптури. Під час мандрівки від Атлантичного до Тихого океану потяг робить 10 зупинок у різних містах. Щораз відбувається музичний хепенінг, до якого на кожній станції долучаються нові учасники: музиканти, художники, архітектори, письменники та пересічні люди.

Кіноробота складається з 62-ох однохвилинних фрагментів, які змінюються так швидко, як миготить ландшафт за вікном вагона. Це калейдоскоп звуків, картинок та вражень, а не типовий лінійний фільм. Кожен епізод – зустріч із новою людиною та її історією, які в сукупності сприймаються як пазли однієї мозаїки, що відображає збірний образ Митця. Випадкові герої проголошують короткі монологи – свої творчі кредо, життєві погляди. «Помістіть митця у незнайоме місце, і він обов’язково прокинеться»,– говорить у фільмі письменник Саша Фрер-Джонс. Так і пасажири поїзда створили та записали більшість музичного матеріалу саме під час поїздки, щораз надихаючись новими місцями і людьми, з якими стикалися. В результаті, трохи більше ніж за годину глядач отримує концентрат, у якому під музику різних стилів переплітаються ідеї, світогляди, ландшафти.

На справжній музичний перформанс перетворився показ німого фільму «Одинадцятий» Дзиги Вертова (СРСР, 1928). Головна ідея кінострічки зовсім не поетична – пропаганда курсу СРСР на індустріалізацію та електрифікацію. Сеанс супроводжувався виконанням наживо авторського музичного оформлення, яке створив київський композитор Антон Байбаков. Кінохроніка відображає процес видобування вугілля в шахті, виплавку сталі, змальовує важкі умови праці чоловіків та жінок. Документальний фільм знімали без сценарію, як говорив сам режисер, – «перо сценариста замінив кіноапарат». Стрічка вийшла новаторською та авангардною за операторською роботою, технікою монтажу, завдяки яким кадри вийшли напрочуд живописними. Подібним був і склад обраних композитором музичних інструментів – рояль, препароване фортепіано та перкусія, партії яких впліталися в електронну партитуру. Цікаві тембри, майстерно виписані музичні звороти тонко взаємодіють із візуальним рядом, підсилюючи його.

Тераса кав’ярні

Неподалік, звідкись зверху, доносився чаруючий жіночий голос, який виводив народну українську весільну пісню. Пройти повз було неможливо, і наступною зупинкою стала зручна літня веранда над кінотеатром, де регулярно відбувалися зустрічі з досвідченими «морськими вовками» сучасного мистецтва. В програмі Лекторію своїми думками та досвідом ділилися театральні режисери Дмитро Богомазов, Владислав Троїцький, Влодзімєж Станевський, письменник та ідеолог «Станіславського феномену» Володимир Єшкілієв, хореограф Антон Овчинніков, композитор Олексій Шмурак та арт-менеджери Павло Гудімов і Євгеній Вітошкін.

Саме в той момент проходила лекція актриси й співачки Наталки Половинки. Вона першою виконала в одному концерті всі «Тихі пісні» Валентина Сильвестрова, зіграла головну роль в одному з кращих фільмів за роки Незалежності «Брати. Остання сповідь» (реж. Вікторія Трофименко), керує власним музичним театром «Слово і голос» у Львові. Проте розмова була не про це. Найцікавішою стала частина, де виконавиця говорила про народну пісню, закодовані в ній сенси та власні відчуття цих пісень. «Бабки не примітивні, вони все знали», – каже співачка й розповідає, як через пісню відбувається духовний зв’язок і між людьми, і з природою, і з божественним. А потім співає… І ти ніби все це теоретично чув або читав, проте цього разу головна суть бесіди виражалася, як не парадоксально, не в словах, а в тій харизмі та якійсь внутрішній магнетичній енергії, що діяли сильніше. Діяли не на рівні раціональному, а на якомусь інакшому, глибшому. Й вираз «душевна розмова» тут, мабуть, доречно вжити в буквальному значенні.

Вокзал

Навіть тих диваків, які вирішили причалити до Порту на потязі, не оминула музична хвиля. Першим, що вони чули, були не традиційні оголошення гучномовця, а незвичні мелодійні пасажі, джерелом яких став препарований рояль, розміщений посеред центральної вокзальної станції міста. Спантеличували людей «Сонатами та інтерлюдіями» відомого композитора-експериментатора Джона Кейджа у виконанні київського піаніста Антонія Баришевського. Контрастна за характером до вокзальної метушні й біганини музика примушувала зупинитися, заслухатися, замислитися. Фантазійні темброві відтінки інструмента були подібні до дзвіночків, дитячого піано чи гуджену. Таке незвичне звучання збуджувало цікавість та умиротворювало водночас. Поки хтось квапився на потяг, поруч звучала невагома, позачасова музика.

Особливу увагу привертав виконавець – його вміння абстрагуватися від навколишнього шуму й повністю заглиблюватися в сенс музичного опусу не лише вражали, а й посилювали сприйняття творів. Незалежно від того, як сприймати гру Антонія Баришевського, – тільки на слух чи стежити за вправністю його пальців – виникає відчуття невимушеності і легкості під час виконання. Кожен звук наповнюється сенсом, жоден такт не вибивається з образного контексту. Відчувалося, що піаніст тримає все під контролем, але при цьому у його грі не було механічності, навпаки – щире, проникливе висловлювання, навіть трохи близьке до медитації.

***

Власне, саме з вокзалу більшість мандрівників і відчалює потім до своїх місць і міст. Присмак портового повітря лишається приємним спогадом і манить повернутися сюди ще не раз. Звісно, поза маршрутом відбувалося ще багато подій, і чи не на кожній локації можна було застрягнути надовго, як у Бермудському трикутнику. Хто зна, може, в тому-таки трикутнику діє постійно оновлювана виставка вражаючих арт-об’єктів і мандрівники просто ніяк не можуть її додивитися?

Фото надані організаторами

Галина ДУБ

Друковану версію статті див.: Галина Дуб. Музична карта Porto Franko// Журнал «Музика». – 2017. – №4. – С. 16-21

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *