Лоенгрін у постмодерних (не-)уявленнях земного і небесного

Про намір постановки вагнерівського шедевру – «Лоенгріна» – на сцені Львівського національного театру опери і балету ім. С. Крушельницької говорилось щонайменше останні 3-4 роки. Режисер Міхаель Штурм приїжджав з цією ідеєю до Львова і вже тоді говорилось про відродження традиції постановок опер байройтського генія, адже ще на початку ХХ ст. саме столиця Галичини була чи не найбільш “вагнерівським містом” у Східній Європі. Але від ідей до втілення була ще довга дорога…

Врешті на початку березня 2019 року довгоочікувана подія відбулась в рамках об’ємної і амбітної програми «Український прорив», ініційованої генеральним директором Опери Василем Вовкуном. Якщо вкласти її у ряд попередніх акцій цієї програми – постановки опери «Дон Джованні» В. А. Моцарта, сценічного дійства «Коли цвіте папороть» Є. Станковича, балетів «Весна священна» і «Пульчинелла» І. Стравінського, до того ж додати не менш амбітний фестиваль Соломії Крушельницької восени 2018-го, то очевидно окреслюється нова стратегія керівництва: кардинально переосмислити репертуарну політику театру, сміливо, а навіть провокаційно пропонувати слухачам шедеври минулого і сценічні експерименти сучасності.

В цьому ряду – попри достатньо інноваційні ефекти всіх згаданих вистав – найбільшою провокацією і викликом для слухачів стала все ж сучасна львівська версія «Лоенгріна» Р. Вагнера. Ну, цілком львівською назвати її навряд чи можна, адже поруч з львівськими диригентом-постановником Мироном Юсиповичем, хормейстером Василем Ковалем працювали німецькі і австрійські фахівці: режисер-постановник Міхаель Штурм та хормейстер Йоганнес Кьолер (Німеччина); художник-постановник та дизайнер костюмів Маттіас  Енґельман (Австрія). Так само з різних театрів України і інших країн Європи походять і солісти. Але власне цей інтернаціональний симбіоз і створив той вельми незвичний мистецький продукт, який вже викликає і, впевнена, викликатиме багато суперечок як в професійних колах, так і в середовищі любителів-меломанів.

З цього місця дозволю собі докладніше представити особисті міркування і враження, бо ця вистава і не може сприйматись інакше, як крізь призму індивідуальних уявлень і художнього досвіду кожного, хто мав нагоду почути прем’єрне виконання у Львові однієї з найпопулярніших німецьких романтичних опер. Тож ділюся своїми рефлексіями з другого прем’єрного вечора 2 березня 2019 року.

Спочатку був шок і водночас усвідомлення того, що Regie-Theater, тобто режисерський театр прийшов таки врешті і до нашого міста. До цього часу ми якось більш чи менш успішно його оминали, принаймні в таких радикальних формах. Чи маємо це сприйняти за ознаку відомого галицького консерватизму, чи за прагнення добирати до музичного ряду поставлених опер візуальний ряд, який з ними природно співіснує і насправді переносить слухача/глядача в те місце і середовище, де відбувається дія, – важко відповісти однозначно. Натомість доводиться констатувати, що найновіше режисерське рішення «Лоенгріна» розворушило всіх, і поділило львівське інтелектуально-мистецьке суспільство на два табори: тих, хто до глибини душі обурений драстичним зниженням всіх високих духовних цінностей та ідеалів, які підносив Вагнер, і тих, які захоплені перенесенням «ходульних персонажів» пізнього романтизму з їх вже сьогодні неприйнятним пафосом у сучасний, кардинально переосмислений щодо системи художніх цінностей світ.

Правду кажучи, мене теж спочатку згіршував цілком неестетично оформлений сценічний простір, складений суцільно з однакових зеленкуватих квадратів, в якому в ряд розташовані старомодні ліжка, подібні до тих, які стояли в радянських лікарнях. Не менше внутрішнього спротиву викликав Лоенгрін у костюмі паяца, Ельза і Ортруда в однакових гамівних сорочках з божевільні, лише з різним кольором розчіхраних патлів – сіро-фіолетових у «доброї» Ельзи і її почету, та яскраво рудих у «поганої» Ортруди та її свити. Якщо додати до цього короля Генріха в яскраво рожевих колготках, які він регулярно підтягує, Тельрамунда у костюмі ні то трансформера, ні то вікінга з популярних мультфільмів, Герольда в чорно-блискучому костюмчику як у тамади сільського весілля та – вишенька на торті! – лебедя у вигляді істоти з гусячою головою і шиєю, у плащику a la Джеймс Бонд із серій 70-х років, то стає зрозумілим: якщо режисер і надихався якимись художніми образами, то це був точно не пізній романтизм. Я для себе визначила три основні джерела, до яких апелює постановник: історія про лицаря Грааля вирішена в естетиці коміксу, лялькового театру та балагану. Елемент фарсу, перетікання справжньості в несправжність, повне стирання межі між добром і злом у цій сценічній версії мимоволі викликає бажання перефразувати знамениту фразу Вільяма Шекспіра «Весь світ театр і люди в нім актори» на «Весь світ божевільня і люди в нім пацієнти зі своїми комплексами».

І у цьому балагані з фарсом своїм особливим прекрасним плином розгорталась музика. Визнаю чесно, перед виставою в мене був деякий острах – а як наші співаки, оркестр, хор, які не мали жодного практичного досвіду виконання шалено важких вагнерівських партитур, впораються з цим надскладним завданням. Тим більше, що виконавиця партії Ельзи Олеся Бубела більш відома як солістка хорової капели «Трембіта», а Степан Дробіт (Тельрамунд) після студій співав у «Козаках Поділля» та деяких популярних вокальних формаціях. І так одразу – на таку «глибоку воду» як провідні ролі в «Лоенгріні»! Але переконалась, що наші артисти й музиканти таки справді винятково талановиті, тож з музичного боку вистава вдалась просто блискуче. Окреме величезне браво – Маестро Мирону Юсиповичу, який від початку до кінця втримав логічну послідовність гіпернасиченої художньої конструкції, ніде не порушив цілісності музично-драматургічного розгортання, взяв найбільш доцільні темпи, показав багату динамічну палітру, дуже добре вибудував ансамбль солістів-оркестру-хору (щодо останнього, то не можна не відзначити і роботу обох хормейстерів, львів’янина Василя Коваля та німецького музиканта Йоганнеса Кьолера).

І, звісно, не можна оминути солістів. Пальму першості не можу не віддати Ельзі – Олесі Бубелі. В її інтерпретації підкупало все: і природна краса голосу, і культура співу, і артистичність – навіть визначену їй режисером дещо інфантильна поведінку вона зуміла представити коректно і шляхетно. Прекрасно показалась і киянка Марія Березовська в ролі Ортруди. Її багатий, рівний у всьому діапазоні голос, чудова вокальна техніка, ефектна сценічна зовнішність, необхідна для цієї партії експресія справили якнайкраще враження. Серед виконавців чоловічих партій найсильнішим видався Степан Дробіт як Тельрамунд, передусім завдяки своєму «вагнерівському» – сильному і  яскравому тембрально – голосу, і природності перевтілення в образ прямолінійного вояка. Таїландсько-австрійський співак  Нуттхапорн Тамматі за природою свого обдарування більше ліричний тенор, тож в головній ролі Лоенгріна кульмінацію свого виступу осягнув у любовному дуеті третьої дії, проте в лицарських сценах та останній розповіді мені забракло у його виконанні необхідної сили і героїки. Ансамбль солістів гармонійно довершили Андрій Маслаков як король Генріх та Микола Корнутяк як Промовець короля.

А все-таки що хотів сказати режисер таким виклично антиромантичним прочитанням вагнерівського шедевру? Ця думка ніяк не давала мені спокою, і врешті прийшло розуміння того, що він представив в такій гостро сатиричній формі поєднання високої музики Вагнера і її фарсово-балаганного сценічного вирішення деякі аж надто поширені сучасні візії класичного мистецтва минулого – на жаль, не тільки мистецтва, і не тільки минулого! Бо якщо Джоконда може красуватись на консервній банці, а тема симфонії Моцарта стати рінгтоном мобільного телефону, то чому міфічний лебідь не може зображатись карикатурною гускою? Якщо поп-арт оголосив самодостатнім високим мистецтвом унітаз, виставлений Марселем Дюшаном, то чому звичайні ліжка і квадрати на стінах з вентилятором посередині не можуть бути оперною декорацією? Якщо (і тут хай вибачать мені читачі політичну алюзію) паяц може приміряти на себе роль Президента, то чому лицаря Лоенгріна не можна зобразити у костюмі паяца?

Може довкола нас насправді забагато фарсу й балагану, а ми просто вже не хочемо його помічати, і звично змішуємо високе й низьке, добро і зло, та вважаємо, що так і треба? Принаймні мене особисто ця версія режисера змусила замислитись над цим питанням. Кого з глядачів/слухачів до яких думок вона спонукає – не уявляю собі. Але якщо дискусія високої музики Вагнера з її постмодерним рішенням в образах масової культури на сцені Львівського оперного театру продовжиться і поза нею, то, мабуть, постановник досягнув своєї мети.

Фото – Руслан Литвин

Любов КИЯНОВСЬКА

Один коментар до “Лоенгрін у постмодерних (не-)уявленнях земного і небесного

  1. Пригадалось: літо 2016. Після 10-літньої розлуки зутріч з Донею і онуками, що виїхали у США. Відвідування Львівської опери – довгоочікуваний подарунок на 14-річчя внучки. Що може бути більш святково, ніж “Весілля Фігаро”?!Що ж, те дійство, що розгорнулось на сцені – брудна пляма на усю мрію-музику-місто-наші солодкі обіцянки… Можливості висловити свою думку(на сайті оперного) нема.Там нікому не цікаво: а чи потрібні людям оці експерименти? Пора вчитись жити своїми цінностями – не оглядаючись на сусідські “чудачества”. Бо це все ще той самий синдром рабської залежності. Цікавитись думкою глядачів найперше м.Львова. Бо це ніяка не демократія, а гвалтування загалу. А експерименти робити з іншим – експериментальним матеріалом.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *