Імерсивно-інтерактивна виставка Handmade changing room: «ні!» замшілим музейним експонатам

– «Руками не чіпати!», «На експонати не дихати!», «Хору не підспівувати!», «У ритм не плескати!», «Вухо Ван Гогові не домальовувати!»

– Але чому?! — залишається без відповіді питання у традиційних мистецьких паноптикумах…

Мистецтво віками боролося за увагу реципієнтів: однією з головних цілей художніх творів було й досі залишається довести людину до… катарсису. А катарсис — це духовний оргазм, сублімація та форма, яка дозволяє відчути себе повноцінним (зʼєднатися з буттям — за М. Мамардашвілі). Твір мистецтва занурює людину в альтернативну реальність свого часопростору, проводить її шляхом умовної чи реальної драми, доносить певну проблему, зрозумівши яку споглядач звільняється від повторення змальованого у реальності. Мистецтво — це вакцина: було, є і буде нею від наскального живопису та храмового співу до сатисфакції в альтернативних завершеннях кінострічок Квентіна Тарантіно та перебільшеннях у stand up-концертах на злободенні теми. Однак, поріг вразливості людей до чистих (у порівнянні) засобів мистецтва різний. Тому вже довгий час художники шукають додаткові технології для ще більшого залучення споглядача, загострення його уваги та створення реальності відчуттів. Результати у вигляді 3D-7D кінотеатрів та VR-окулярів дійсно вражають, але цього замало!

Пошуки нових якостей спілкування субʼєкта з художнім витвором призводять до появи імерсивного мистецтва (від англ. immersive — «той, що створює ефект присутності»). Однак, яке ж тоді мистецтво було до цього, адже імерсивність начебто є специфікою будь-якого якого художнього твору? Так, безумовно, але на сучасному етапі його розвитку термін імерсивності набуває особливого тлумачення. Два основних типи реалізації імерсивного мистецтва — імерсивний театр та імерсивна інсталяція — дозволяють відвідувачу проникати у «тіло» художнього твору. Порушується межа між субʼєктом та обʼктом: замість споглядання театральної вистави, кіно чи слухання музики із залу, або стояння поряд з картиною чи арт-обʼєктом, людина оповивається продуктом мистецтва, рухається всередині його просторового та часового виміру.

Наступною сходинкою у розвитку комунікації людини з художнім твором стало є інтерактивне мистецтво. Це — мистецтво на межі споживання (слухання, споглядання, відчуття тощо) та творення. Пройшовши довжелезний шлях інтелектуального розвитку людство прийшло до того, що все ж таки не має кращого способу відкритися творчості, аніж самому стати творцем. Як це може зробити людина, яка не має можливості реалізувати свої потреби в обраній професії — чи то юрист, лікар або вчитель? Тепер — може! Уже достатньо давно існують імерсивні театри, в яких відвідувач може долучатися до вистави,  впливати на розвиток та стати частиною дійства разом із професійними акторами. Більше й більше зʼявляється інтерактивних виставок, експонати яких є живими та мобільними, пристосованими та створеними спеціально задля участі усіх бажаючих у їх «творчій долі». Одній з таких виставок відкрив двері Київ Музик Фест-2019. Напевно, ювілейний фестиваль вже дозрів до дійсно ультрасучасного мистецтва, яке є синтетичним: по-іншому та по-новому синтетичним, аніж звичне танцювальне чи театральне мистецтво.

Ініціатива створення аудіовізуальної інтерактивної виставки Handmade changing room належить художниці з Польщі Патриції Півош, це — її перша персональна виставка в Україні. Для реалізації авторського концепту пані Патриції звернулася до перформерки, хореографки Ольги Кебас (Україна) та саунд-дизайнерки Тетяни Хорошун (Україна). Результатом їхньої спільної діяльності став перфоманс-відкриття Handmade changing room, який відбувся 2 жовтня на платформі Інституту проблем сучасного мистецтва в Україні за сприяння Інституту Адама Міцкевича та Uniwersytet Artystyczny w Poznaniu (Польща). Букет вражень від синтезу мистецтв дизайну, пластики та музики пробуджує інтерес також і до окремого вивчення компонентів проекту.

«Мистецтво допомогає назвати нам наші проблеми та наші страхи», — впевнена пані Патриція Півош, з якою мені пощастило поспілкуватися з допомогою перекладачки з польської Світлани Гоменюк. Проблеми, які зачепили авторку та спонукали на роздуми відвідувачів виставки, вона окреслила у свого роду маніфесті: «<…> Я хотіла би показати суспільство, яке існує в „ненормальних“ умовах. Зовнішні фактори сильно впливають на наше життя. Важко правильно розвиватися, коли ми змушені дотримуватися погано побудованих правил <…>». «Погано побудовані правила» дизайнерка втілила у незручно сконструйованих костюмах, які обмежують рухи «носіїв» та не надають їм вибору поводити себе природно. «Одяг шиється таким чином, що впливає на форму тіла, примушує його перебувати в певному положенні, обмежує рух та наш комфорт. У цій ситуації ми не можемо повною мірою використовувати свої можливості, ми не повністю функціональні», — пояснює у тексті пані Патріція. Ці костюми є незручними, але мають неймовірно захоплюючий, естетично гарний вигляд. Хоча дизайнерка вважає їх «огидними та мерзенними, яких ніхто не захоче вдягнути». Так, вони є строкаті, дещо незрозумілі через неправильний крій, але дуже оригінальні й цікаві. Якщо така аргументація й не переконає в їхній красі, то завдяки зображенням, що зробила сама пані Патриція (http://www.piwosz-patrycja.com/), а також незамінна фотооглядачка Київ Музик Фесту Ельза Жеребчук, Ви можете самі зробити висновок.

Художниця зазначила, що працює у двох перформерських площинах. З одного боку, її костюми, що вдягають гості виставки, стають «живими скульптурами», не схожими на скамʼянілі музейні експонати. А з іншого боку, відвідувач, який одягає костюм, стає перформером та долучається до співтворчості з авторками виставки.

Продемонструвати приклад утілення заповітів художниці у пластичній, танцювальній частині експозиції стало задачею для хореографки Ольги Кебас та її команди перформерів у складі Ані Зур, Оксани Леути, Софії Євміної, Марії Колтунік, Євгенії Краніної, Альони Яновської, Ганни Кушніренко, Флора Боровик, Федора Хорькова, Тетяни Корнєєвої та Ольги Голобородько. Вдягнуті у костюми артисти в статичних позах зустріли відвідувачів у досить просторому залі. З плином часу та розвитком музики вони починали рухатися та змінювати своє положення, перевдягатися в інші костюми. Серед глядачів затесалися перформери у нейтральних боді, які пізніше також доєдналися до примірювання на себе «правил». Їх спільна імпровізація поступово охопила увесь майданчик, обабіч якого скупчувалися скромні глядачі дійства. Хоча їх спокій час від часу все ж порушувався пересуваннями виконавців, які марно намагалися заохочити цю частину публіки до співтворчості та скласти відчуття імерсивності. Інша ж, більш прогресивна та досвідчена у таких заходах публіка мала внутрішню та зовнішню свободу у рухах по залу, а у кінці дійства деякі все ж спробували себе навіть у ролі перформерів та внесли інтерактивний елемент, що закладений в ідеї виставки. Різна реакція на такого роду заходи – поширене явище. Відвідувачі традиційно поділяються на публіку, яка здогадується «що до чого», людей, які прагнуть зрозуміти, а також тих, хто в принципі намагається збагнути мету свого перебування на виставці та потрапили туди випадково. Також публіку можна було вирізнити за віком, основну кількість якого склала молодь та люди середнього віку (у приблизному діапазоні 21-45 років), виключенням стали лише сімейна пара старшого віку та прогресивна матуся з 10-річною на вигляд дитиною (особисто я завжди захоплююся такими сучасними батьками!). Поверхневу інформацію про публіку можно було отримати і за зовнішнім виглядом, власним одягом відвідувачів що сягав від кежуальних, офісних нарядів до екстравагантних, ультрамодернових луків. Але всіх глядачів перфомансу обʼєднувало бажання зрозуміти ідею та меседж учасників проекту.

Костюми вражали своїм оригінальним яскравим виглядом, неприродні пластичні рухи у такому одязі однозначно передавали проблематику виставки, але все це було б лише акціонізмом, якби не ще більш захоплююча музика, яка склала незамінний пазл картини Handmade changing room. Композиторка та саунд-дизайнерка Тетяна Хорошун має досвід у музичному супроводі інтерактивних виставок (зокрема, «Поринаючи в / Полишаючи Утопію» у будівлі Держпрому у м. Харків) та навіть у створенні інтерактивної звукової інсталяції «ВЕРБОВА» у співавторстві з колегою Яною Шлябанською (яка, до речі, допомагала з музичним оформленням виставки 2 жовтня). В особистому діалозі пані Тетяна розповіла про те, як важливо «вміти зберігати баланс [у поєднанні музики та інших видів мистецтва — Є. С.], тому що це все ж таки не тільки твій власний твір. У ситуаціях, коли залучені люди і вони мають в певній мірі розслабитися, звук дуже добре сприяє цьому, безпосередньо запускає уяву. Музика завдяки своїм прадавнім якостям вводить тебе у певний медитативний, трансовий стан. Це — твоя підсвідомість і ти можеш увійти з нею у контакт. Коли таке трапляється, це неймовірно впливає на світосприйняття, іноді навіть створює нове. Тому для мене мистецтво звуків є одним з найбільш імерсивних». Дійсно ненавʼязливий електроакустичний музичний супровід виставки торкався найпотаємніших нейронів чуття. Матеріалом для його створення стали знайдені та власноруч записані композиторкою конкретні та синтезовані звуки, фіксація яких становить багатогігабайтну бібліотеку та загрозу для благоустрою квартири саунд-дизайнерки. 50-хвилинний трек поступово привертав увагу людей від ледь помітних шорохів, внутрішньоутробних шумів, скрежетів та пришіптувань з ехо до більш яскравих різноманітних стуків, гримань, звуків биття, гулу автостради та навіть вигуків слона. І ні, це зовсім не було вікториною. Незвичний комплекс звукових джерел не збивав своїм походженням, а складав дуже органічний саунд. Цілісний аудіосупровід через досить тиху динаміку ледь помітно для слухачів створював музичний контекст, провів їхній внутрішній емоційний стан через настороження, страх, напруження до заспокоєння та розслаблення. Тиха кульмінація фортепіанного соло із моторошними мимреннями «ма-ма» на фоні шурхотіння різних звуків з рідкими камертонними ударами співпала з ледь помітними рухами втомлених «правилами» перформерів на підлозі та показово безсвідомим й недоцільним фарбуванням губ моделі на фоні світла проектора.

Саме музика, її характер та вібрації стали регулятором людських почуттів у Handmade changing room. Однак, для повноти та сили усвідомлення публікою проблематики теми виставки потрібні й матеріальні підоснови у вигляді костюмів, які складають окремий вид мистецтва. В свою чергу пластика перформерів повинна допомагати людині вивільнити власний творчий потенціал для виявлення харизми, свободи творчості на виставці та свободи дій поза нею попри деякі формальні пуританські соціальні норми. Тобто синтез дизайну, пластики та музики у співтворчості мисткинь Патріції Півош, Ольги Кебас та Тетяни Хорошун на інсталяції актуалізували гостре питання свободи людини, а також її сили волі подолати тиск соціальних стандартів. «Шукаючи найбільш адекватну пізнавальну мову, якою є сприйняття мистецтва за допомогою органів чуття, роздягальня Handmade заохочує глядача до участі у взаємодії» (зазначено у маніфесті), створюючи імерсивно-інтерактивний простір для реципієнта та співтворця мистецтва.

Єлизавета СІРЕНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *