“@Experience&” Івана Тараненка. Загравання з поп-культурою чи спосіб комунікації? 

«Just do it!!! Make your dreams come true! So, just do it», – це досить давнє (за мірками Інтернет-простору, звісно) відео за участю Шаї Лебафа було як досить поширеним мемом, так і справжньою мотивацією для мільйонів. 4 жовтня 2019 в концертному житті Києва з’явилося перефразоване гасло голлівудського актора та марки «Nike» – «Jazz do it». Якого ж відтінку воно набуло після концерту колективу Івана Тараненка «MUSCLUB»: прикольного мемасу чи, може, мотивації до інтернаціоналізації?

Одразу варто зазначити, що подібна назва не була затверджена самим композитором, про що він заявив зі сцени Будинку звукозапису, де й відбувався захід. За замислом автора проект мав називатися «@Experience& ф’южн-музикування нинішнього часу». Утім, організатори оприлюднили дану назву разом із напівофіційним гаслом, що одразу відсилає читача афіші до поп-культури. Частково такий заголовок все ж має рацію, адже стиль, в якому вже довгий час працює Іван Тараненко, ф’южн, включає різні музичні напрями – від джазу та року до фольку та електроніки. Його коріння проростає із тієї ж поп-культури, тож включення цього стилю до простору академічного музикування в Україні – це вже справа самого композитора. Хоча, чи існують взагалі чіткі уявлення «академічного» та «неакадемічного» в постмодерному суспільстві? Гадаю, таке питання могло б стати наріжним каменем в концепції даного вечора.

Структура концерту була досить чіткою: програма поділялася на три «сети» по чотири твори кожен та гралася без антрактів. При цьому, перший і останній «сет» складали твори автора проекту Івана Тараненка, а середній відділ обрамляли сольні виступи музикантів. Колектив «MUSCLUB» був створений ще у 1996 році, але його інструментальний склад варіюється залежно від вимог конкретного проекту. Тож, в програмі «@Experience&» були присутні: Ґюнтер «Бебі» Зоммер (Німеччина, перкусія), Станіслав Круповіч та Марчин Рупочинський (Польща, комп’ютери), Іван Тараненко (фортепіано + синтезатор), Роман Гриньків (бандура), Олексій Корчагін (етнодухові), Григорій Паршин (саксофони), Антон Самутін (труба), Саїд Сагітов (тромбон), Назар Стець (контрабас).

У першому «сеті» панувала суцільна романтика назв: «Волхви… Пустельний вітер», «Помаранчевий абрикос», «Сон закоханої дівчини», «Балада про…». Звісно, що музичного стилю романтичне віяння не стосувалося: колектив перебував у рамках джазових стандартів, проте, вже з першого твору наочно можна було прослідкувати, чим же є ф’южн-музикування.

«Волхви… Пустельний вітер» чудово підходив для відкриття програми. У творі відбувається сплетіння не лише набору різних інструментальних тембрів, але загалом здається, що тут присутній весь світ: ритм танго, що відповідає за Латинську Америку; джаз, котрий одночасно й африканський, і північноамериканський; східні лади додають відповідного колориту, а тембр бандури чітко ставить українську локалізацію.

«Помаранчевий абрикос» – джазовий стандарт на остинатному ритмі, в якому вдалося проявити себе духовій секції колективу. У відведених квадратах мали змогу продемонструвати свої імпровізаційні вміння тромбон, труба та саксофон. Коли прийшла черга імпровізації фортепіано, квадрат раптово скоротився, і, зрештою, п’єса завершилась.

Наступний «Сон закоханої дівчини», що своєю назвою наштовхував на думки про гру із блюзом, частково ці сподівання все ж виправдав. Вступ і фінал твору перебували в середовищі ліричної туги, притаманної молодим почуттям: ніби й кохання взаємне, але все одно так сумно… Та все ж загалом сон видався досить веселим, в дечому навіть нагадував диско-вечірки, тож ноги мимовільно пританцьовували в ритм музиці. А от ліричну сферу продовжила «Балада про…», де вперше по-справжньому рельєфно вдалося почути роботу польських електронників. Можливо, це спричинено прозорішою фактурою самого твору, а може, спрацювала гра із акустичною спацифікацією. Аудіоколонки були розташовані в чотирьох кутах залу, що дозволяло електронному саунду «мігрувати» в просторі. У випадку з «Баладою про…» синтезовані звуки протяжних струнних утворювали своєрідний шепіт з-за спин слухачів.

Серія чотирьох творів другого сету стала кульмінацією всього вечора. Заслугою тому – майстерність та безпосередність запрошеного гостя, німецького перкусіоніста Ґюнтера «Бебі» Зоммера. Він виконав сольний імпровізаційний твір, що був названий «Шепіт Майдану». Утім, назва самого твору та його наповнення дещо розбіжні. Причина тут у різниці рефлексій «туриста» та «обивателя» чи в труднощах перекладу? А може, що найгірше, непричетності виконавця до заявленої назви? Виступлю в даному випадку адвокатом перкусіоніста та стану на сторону першого припущення.

Зоммер, на подив публіки, почав виконувати твір, вийшовши з-за ударної установки. Його інструментом було все тіло, він сам став інструментом, викрикуючи, плескаючи, стукаючи, формуючи ритми. Коли ж розвиток цієї тілесної частини набув значних масштабів, на допомогу прийшла установка, яка продовжувала ритми. І зовсім вже несподіванкою стала поява губної гармошки, котра награвала веселі латиноамериканські мелодії. Цей ледь не акробатичний номер зал сприйняв неймовірними оваціями. Тож, повертаючись до єдності назви та наповнення, можна припустити, що Зоммер зафіксував Майдан в його нинішньому, калейдоскопічному образі. Справді, якщо ближче до Алеї Героїв Небесної сотні досі панує відчуття скорботи та болючих спогадів, то чим далі по Хрещатику відбувається щось кардинально інше: танці та виступи вуличних музикантів, атракціони-лохотрони та незмінне вуличне караоке з російськими піснями 80-90-х.

Цей твір став переломним не лише для свідомості, але й для структури концерту: політичний підтекст з’являвся все частіше. Відомо, що Іван Тараненко є досить активним громадським діячем із чіткою патріотичною позицією. Переконання проникають і у твори композитора, щонайменше – в їхній іронічні назви («Evergreen freak», «Танок стрибаючих зеленчиків»). Та все ж, з точки зору слухача, ці п’єси сприймалися як чергові веселі треки, в яких важко було віднайти натяки на сарказм чи іронію.

«Білі картки» Ґюнтера «Бебі» Зоммера стали справжнім перформативним дійством. Перкусіоніст зайняв позицію диригента та умовними позначеннями демонстрував музикантам способи виконання того чи іншого музичного елементу. Виправдали назву великі паперові полотна, які Зоммер демонстрував музикантам. На них були зображені велика крапка, коло, маленькі крапки, хвилеподібні рисунки, що мали певне значення для музикантів, котрі мусили реагувати на зображення та виконувати відповідний прийом. Після довгих овацій звучало проникливе соло тромбону у виконанні Саїда Сагітова. Його «Мугам» – традиційний жанр азербайджанської музики – не лише розкрив багаті темброві фарби тромбону, а й вміло повернув східні мотиви до теми концерту. Твір «Бахчисарайський Енвер» продовжив цю лінію та нагадав про те, що Крим – це Україна.

Пісня «Ой, над полем біле облачко» – монолог Івана Тараненка у власному фортепіанному супроводі, котрий він присвятив українським бійцям на Сході України. Текст пісні також склав композитор, навмисно наближаючи його до народного типовими метафорами, простими віршованими прийомами та пестливими словами (облачко, пір’ячко, сонечко і т.д.). Куплетна форма та повторювана мелодія пісні дозволяли робити фактурні зміни у фортепіанному супроводі: композитор вміло передавав емоційну напругу сюжету технічними засобами інструменту.

Концерт завершувала «Коломийка-Роксолана». За словами автора, твір зображає козака, котрий вийшов із шинку, впав і заснув, а все зображене у творі йому наснилося. Переплетення гуцульських та турецьких мотивів цілком логічно впліталися як в полотно самої п’єси, так і відповідали назві твору.

То чим же, зрештою став «@Experience&» на ХХХ «Київ Музик Фест»? Щонайменше, демонстрацією умовності поділу на «низьке» та «високе». Ф’южн Івана Тараненка може бути як музикою для мас, так і чудовим способом культурної дипломатії задля єдності не лише України, але й, часто, досить різних світових культур.

Фото Тані Нгуен

Олександр ОСТРОВСЬКИЙ

     

         

Один коментар до ““@Experience&” Івана Тараненка. Загравання з поп-культурою чи спосіб комунікації? 

  1. Стандарт – це те, що усi знають. Те, що грають музиканти з рiзних кiнцiв свiту на джемах пicля концертiв.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *