Дон Жуан і світ у телефонній будці

Немає нічого огиднішого, ніж музика

без прихованого значення (Ф. Шопен)

Нова режисерська концепція моцартівського «Дон Жуана» на львівській сцені заледве два роки після прем’єри, здійсненої у співпраці колективу оперного театру з Львівською національною музичною академією ім. М. Лисенка, викликала ще більшу бурю емоцій і полярних оцінок, аніж попередня. Родзинкою ситуації стало те, що режисером в обох постановках виступив Василь Вовкун – і тим не менше, друге прочитання безсмертного шедевру кардинально відрізнялось від першого, неначе його здійснив зовсім інший митець. Проте я недаремно обрала епіграфом знаменитий афоризм Шопена: безсмертний шедевр тільки тоді й заслуговує на такий титул, коли відкриває приховані підтексти й інспірує незліченну множинність інтерпретацій, кожного разу відповідних до місця і часу, але так само здатний опиратись та протидіяти прагненням спотворити його первинну сутність. То чим же стала наступна версія dramma giocoso, що хвилює світ майже 250 років?

Мимоволі порівнюючи цю постановку Василя Вовкуна з попередньою, звертаєш увагу на кілька принципових відмінностей: на зміну масонському лейтмотивові вибраності обдарованих і незалежних особистостей, який прочитувався у багатьох декоративних деталях і режисерських рішеннях минулої вистави, прийшов постмодерний наратив: світ як ілюзія безперервної комунікації, відносності всіх цінностей, а відтак вседозволеності. Тому візуальний ряд доволі скупий і містить два ключових елементи – безликі прозорі квадратно-гніздові конструкції, якими можна пересуватись як завгодно і куди завгодно, та телефонна будка, яка в реальному житті служить (служила до винаходу мобільних телефонів) для швидкої передачі необхідної інформації. Проте у виставі вона мислиться як поліфункційний об’єкт, що при потребі стає і екраном айфону, і гробівцем, і місцем плотських утіх. Отож зоровий ряд зображає світ без власного дому і без будь-яких постійних цінностей, в ньому все на показ і все на мить.

Відповідно змінюється і трактування головного героя. Дозволю собі невелику автоцитату з рецензії на попередню виставу: «створений (Дмитром Кальмучином) образ – …«Казанова» за психологічною характеристикою, невиправний романтик в душі, який умів у кожній жінці побачити і оцінити королеву, хай і «королеву на годину»… Юрій Гадзецький (у цій ролі) зухвалий, цинічний, насмішкуватий, жінки, яких він зваблює, – лише окремі цеглинки в тому п’єдесталі, який він зводить собі коханому. Бо так насправді його цікавить тільки власна персона і ті насолоди, якими можна догодити ненаситному ego». Тобто, які б почуття не нуртували головного героя, вони все ж були почуттями, котрі відрізняли його від усього оточення. У останній постановці Дон Жуан (принаймні так, як його представив Ярослав Папайло, але, гадаю, втілюючи задум режисера) взагалі не заморочується такими незрозумілими субстанціями, як почуття, його вчинками керує звичайна фізіологія і спонтанний каприз. І ще: він зовсім не «вибраний», навпаки, свій серед своїх, бо і Лепорелло (Ігор Міхневич), і Церліна (Анна Носова), і Мазетто (Юрій Шевчук) – нічим не кращі за нього. Та й розлючена фурія Ельвіра (Любов Качала), яка з такою пасією його переслідує, теж не надто відрізняється від них усіх. На їх тлі «шляхетні постави» Донни Анни (Юлія Погребняк) та Дона Оттавіо (Дмитро Алтухов) сприймаються дещо ненатуральними ходульними масками, однак і їх нуртує тільки єдина мета – помста, далеко не найкраща мета, яку може поставити перед собою людина.

Лепорелло (Ігор Міхневич) і Дон Жуан (Ярослав Папайло)

Єдине, що у всьому цьому лицедійстві справжнє, – memento mori, про неминучість розставання з земним існуванням нагадують чорні тіні, які раз у раз пересуваються сценою, ніким не помічені. Навіть Командор, котрий начебто ставить закономірну крапку у походеньках героя, принципово нічого не змінює в образі світу напоказ. Цілком «кінематографічна» заключна сцена, коли Дон Жуана розривають лазерні промені, настільки ж зовнішньо ефектна, як і все, що відбувалось до того, і в ній теж більше перформенсу, ніж глибини каяття грішника в останній момент життя. Щоправда не зовсім зрозумілою мені стала відсутність заключного секстету, де герої тріумфують над покараною розпустою, тут теж можна було б додатково обіграти відносність понять добра і зла, моралі й неморальності, яка постулюється протягом всієї вистави.

Отже, нова версія «Дон Жуана» переосмислює класичну традицію і представляє інший образ головного героя: севільський спокусник прекрасно почувається в середовищі собі подібних і ще краще вписується в сьогоднішні реалії релятивного, віртуального, ні в чому не справжнього світу. Обурення частини публіки викликало еротичне шоу, яке демонструється в класичній виставі (це окреслення стосується передусім балетних сцен, поставлених італійцем Марчелло Алджері і введених на кшталт хору в античній трагедії, як коментатора подій або швидше репрезентанта прихованих підтекстів). Проте це не пустий епатаж, а вельми дієвий драматургічно-смисловий прийом: постановники лише злегка накреслили контури екзистенції, з якої невимушено і весело усувають будь-які ідеали, духовні устої і традиції, де можна все, всім і всюди. І ось від цього стає реально страшно.

А чи залишається в цьому задзеркаллі по той бік добра і зла щось дійсно вартісне, прекрасне, а відтак обнадійливе? Так, і це музика Моцарта та її виконання солістами, оркестром і хором. Великим плюсом вважаю дійсно класицистичну інтерпретацію всієї партитури, без романтичних надривів і веристських пристрастей, ясну, гармонійну і коректну. Браво, Маестро Бервецький! Погоджуюсь і з Вашими темпами, і з динамічними відтінками, і з певною емоційною стриманістю, яка відповідає естетичним ідеалам тієї епохи. Якщо в режисерському вирішенні можна і, напевно, потрібно чутливо відгукуватись на імпульси свого часу, то у суто музичній сфері експериментувати слід набагато обережніше, щоби не порушити внутрішню цілісність художнього образу, саме так і не інакше задуманого генієм. Як добре, що й молоді солісти опанували європейську манеру точного, виразного фразування і стриманішої динамічної амплітуди, можуть передавати тонкі нюанси змісту, не вдаючись до крику, надмірного пришвидшення чи навпаки, «зависання» закінчень фрази. Особиста культура звуку кожного виконавця позитивно вплинула на рівень ансамблювання, адже відомо, що в «Дон Жуані», та й у інших операх Моцарта, ансамблеві сцени є чи не найважчим випробуванням для солістів і вимагають неймовірної прецизії.

Юрій Бервецький

На початку рецензії я згадувала про ймовірність «опору матеріалу» вічного шедевру, який не дозволяє порушити його сутність. В цьому випадку музика геніального віденського класика і її доцільна, художньо вивірена інтерпретація виступає тим своєрідним «реагентом», який розділяє між різними полюсами істинну красу – і поверхову ефектність, шляхетність переживань – і бездумні пристрасті, природну гармонію життєствердження – і штучну конструкцію вседозволеності. І в тому, що нова постановка «Дон Жуана» Моцарта на сцені Львівського національного академічного театру опери і балету ім. С. Крушельницької стимулює подібні роздуми чи хоча б дозволяє інтуїтивно відчути таку опозицію, і полягає її мистецьке звершення.

Фото із офіційної сторінки Львівської опери у Facebook: https://www.facebook.com/lvivopera/

                                      Любов КИЯНОВСЬКА

Один коментар до “Дон Жуан і світ у телефонній будці

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *