Дивним чином стається, що забуті імена талановитих митців не розчиняються в соціальному забутті остаточно. Через певний проміжок часу вони звідкись виринають: в архівних документах, рукописах, спогадах, що дозволяє повернути до життя мистецтво забутого автора. Поступово до цих імен зростає увага, оцінка та шана, які нібито мають компенсувати забуття чи хоча б реабілітувати із «забороненого» статусу в «дозволений».
Так відбувається зараз з творчістю композитора, піаніста та педагога Сергія Едуардовича Борткевича (1877 – 1952), харків’янина польського походження, вихованця Петербурзької консерваторії, котрий був заарештований з «буржуазних» причин та 1920 року емігрував і доживав свого віку у Відні. Одним з кроків до відродження його творчості в Україні став Міжнародний музичний проект «Борткевич в Україні», який пройшов у березні цього року. Резонанс від проекту триває досі і, здається, тільки починає набирати обертів.
19 жовтня в затишному київському Домі «Майстер Клас» відбувся концерт камерної музики за участі талановитих столичних виконавців Золтана Алмаші (віолончель), Темура Якубова (скрипка) та Євгена Левкулича (фортепіано). Білосніжний мінімалізм інтер’єру культурного центру «Майстер Клас» доповнювали картини Давида Шарашидзе (1959 р.), які майоріли зі стін червоногарячими барвами та по-домашньому затишними образами. Тематичну атмосферу концерту дещо окреслила його назва – «Романтичні діалоги на фоні Модерну». З романтизмом діалогів все зрозуміло. А от «модерн» може означати як художній стиль, так і період його розквіту (до початку Першої світової війни), або ж просто щось модерне, нове, сучасне. Така назва не є дивною, адже програму концерту складають твори композиторів, які жили на зламі століть (в тому числі й С. Борткевич), а також сучасного українського композитора Золтана Алмаші. У творчості останнього є натяк не лише на романтичне чи модерне, а в основному – на постмодерне.
Серед відомих романтичних перлин-«діалогів» прозвучали Соната №1 (ор.78) Й. Брамса та Вокаліз (ор.34 №14) С. Рахманінова для скрипки та фортепіано (Т. Якубов та Є. Левкулич). Тоді як діалоги з музикою Рахманінова і Брамса могли б стати для слухача романтичною рефлексією, діалоги з музикою українців – Сергія Борткевича та Золтана Алмаші – скидалися радше на пізнавальні знайомства.
С. Борткевич постав як майстер романтичної мініатюри в різних жанрах. Очевидно, його творчість не зачепили новації музичної мови ХХ століття. Невипадково Борткевича хочеться назвати «українським Рахманіновим», адже визначальною рисою, візитною карткою його камерних творів є саме мелодія – легко впізнавана, сердечна.
П’єса із циклу «У ¾ такті» (ор.48) (у виконанні Т. Якубова та Є. Левкулича) нагадує елегійний вальс з ліричними перегуками інструментів, заокругленими фразами та простенькою, але виразною мелодією. Сюїта для скрипки та фортепіано (ор.63), один з пізніх творів автора, виділяється нестандартним складом частин (Листок з альбому, Вальс, Медитація (роздум) та Іспанія), але доволі стандартними настроями. Проникливий, душевний характер першої п’єси змінює більш рухливий вальс, споріднений з попереднім, але з динамічною серединою. Третя п’єса – Медитація – є не відстороненою, а зворушливо-емоційною та витонченою, привідкриваючи завісу до світу ідилічних мрій. Найвищим спалахом ліричних почуттів стала фінальна частина «Іспанія» зі східними мотивами, темпераментним характером та алюзією застережливої секвенції «Dies Іrae» наприкінці твору.
Пластична, рельєфна та наче бездонна мелодія віолончелі на тлі переливів фігурацій фортепіано лунала в Елегії (ор. 46) у виконанні Золтана Алмаші та Євгена Левкулича. Чисельні нашарування секвенцій мелодії нагадують мінливу стихію води і перегукуються із натхненними епізодами музики Сергія Рахманінова. Ще одна композиція для віолончелі та фортепіано – Романс (ор.25 №1) – стала поєднанням сентиментального та тривожного начал. Загалом, у центрі романтичного світу Борткевича – світла лірика, натхненна поезія, ніжна зворушливість.
В руслі романтичних мелодій видається Вступ до неіснуючої пісні для скрипки та фортепіано З. Алмаші (у виконанні Т. Якубова та Є. Левкулича). На перший погляд. Закличний початок змінюється медитативними розспівами скрипки та «плямами» фігурацій фортепіано. Діалог двох голосів – метушливого першого та медитативного другого – нагадує віддалений клич серед гір і завершується народженням тужливої кантилени хоч неіснуючої, та все одно пісні. На диво, пісня таки з’явилась завдяки постлюдії у виконанні автора – З. Алмаші. Але, вона далека від романтичного поривання попередніх композиторів. Ця пісня наче запрошує вслухатись в… тишу: через принишклі звуки, зупинки, згасаючі фрази. Можливо, людям постмодерну не вистачає саме такого діалогу – з тишею, в тиші?
Фото – Василь Шевченко
Юлія ШКРОМИДА