Розповідаючи про концерт 25 листопада, що відлунав у Великому залі ім. Василя Сліпака, варто сказати, що числа і знаки у нашому житті відіграють не меншу роль, аніж слова. Слова часом бувають непотрібними: вони часто спотворюють враження, на них обмінюють щирі емоції. А от емоцій – непідробних та невимовлених, на цьому концерті було чимало.
1935
Числа дають усьому початок: ось він народжується, бігає по двору, грає у футбол і не замислюється про музику.
Ось йому 82, і йдуть зйомки фільму «Я не любив кларнет», який ми бачили на екрані того вечора. Ось зала, повна людей і оплески його циклу «18 мініатюр для кларнета та фортепіано» у виконанні Юліана Мілкіса та Поліни Осетинської. Але уже 54 дні, як грузинський композитор епохального масштабу Гія Канчелі відійшов у вічність.
На екрані, за яким притишено спостерігають всі присутні, автор безсмертних симфоній, численних камерних та вокальних творів, музики до знакових кінофільмів, як-от «Кін-дза-дза!», «Міміно», «Диваки», «Пустеля», у історичних діалогах розповідає про своє довге життя у будинку, де прожили п’ять поколінь його сім’ї з початку ХХ століття. Розповідає повільно – не з причини поважного віку, а з причини вдумливості і ваги кожного слова.
1+1
Розповідає про релігію: мама була католичкою, бабуся водила у православну церкву, але у Радянському союзі було «два боги – один в Кремлі, інший у Мавзолеї».
«20% земель Грузії окуповано, 10 тис. українців убито», − Гія Канчелі однозначно відгукувався на політичну ситуацію і в своїй державі, і в Україні.
Про 800 або 1000 гр. білого хліба у дитинстві Канчелі, що проходило під час війни, і які для виживання сім’я мусила перепродавати.
Про визначних постатей, доленосний вступ до консерваторії, знайомство з диригентом Джансуґом Кахідзе і виконання Першої симфонії. З того часу добрі відносини Канчелі з виконавцями, які палко вболівають за його музику (до таких належать і Поліна Осетинська – чудова піаністка, і Юліан Мілкіс – кларнетист та «чемпіон пропаганди», який постійно з’являється в кадрі як співрозмовник композитора) не змінились. У фільмі Ольги Антімоні не без жартів, і тому так щиро показано момент, коли усьому оркестру та хору Маестро розказує анекдот – про шаха та 70 жінок, яких той розлюбив.
2=4=8
І знову жарти про одруження, які виявились зовсім не жартами, 2500 руб. гонорару за першу музику до кіно, ремонт на ці гроші та знайомство з дружиною Лялею. У їхньому “казковому” (за словами Ю. Мілкіса) шлюбі народилося двоє дітей, а згодом – четверо онуків.
2019
Тільки невблаганні числа кладуть усьому край, і залишають лише звуки.
Його музика стала «відлунням того життя, яке я пройшов», а фільм, у якому вона звучить – конвертованим у відео спогадом бесід із композитором. Фільм з «живою» музикою – це ідея грузинського митця. Кожен епізод наповнений звучаннями його творів – то закадровими, то вплетеними у вир життя Тбілісі, то вихопленими прямісінько з репетиційної зали або й навіть концерту. Стрічка трохи схожа на самого Гію Канчелі: така ж життєствердна, по-простому щира, неспішна і геніальна.
«Чим тихіше, тим унікальніше і дорожче», − ця фраза Гії Канчелі, що стосується не тільки майстерності кларнетиста Юліана Мілкіса, характеризувала усю музичну частину вечора. Усі ці 18 мініатюр, під час яких майже ніхто не засопів, не зачовгав ногами, а пильно слухав, були «моментом істини», у якому кожен бачив і чув щось сокровенно своє. Комусь вчувалась ностальгія, а хтось ловив натхнення для нових щоденних справ. Зрештою, вся музика не змушувала себе слухати, а вела за далекі, давно знайомі горизонти, оповідаючи про те, що так і має бути, про природний стан речей, про віковічний порядок, Укладені у надто розмиті часові простори, говорили неземні низькі регістри тембру кларнета та легкі, але раз за разом хвилюючі чорно-білі фортепіанні формули.
Це все низхідні секундові інтонації сумують за відлетілим у вишину птахом автора та квартові ланцюжки мелодій ведуть у замріяні згадки. Це жваві дитячі ігри у четвертій, шоста джазова та кіномузична, поряд з філософською насмішкою над життям і тонкою іронією сьомої мініатюри. Таким він був: цикл-коло, який повертається до своєї першооснови та безперервності, яку не перервала і «Lacrimosa», яку не перерве і життя.
∞
Фото – Олексій Плиско
Дзвенислава САФ’ЯН