Георгій Павлій: Подолання тремтіння смичка і професійне звуковидобування

Хоча випадки тремтіння смичка в момент його проходження через центр ваги досить рідкісні, проте у професійних музикантів вони пов’язані з глибокими переживаннями та сумнівами, нерідко навіть відносно перспективи майбутнього обраної професії.

Нагадаємо лише про один, але широко відомий факт помітного тремтіння смичка [1] в його середині, і якого до кінця свого життя так і не зміг позбавитися навіть такий геній скрипки, яким був Й. Менухін. Як правило, цей серйозний недолік виникає у скрипалів із непрофесійно, нерідко “на слух”, поставленими прийомами звуковидобування. Адже, здавалося б, усе дуже просто: проведи наканіфоленим волосом смичка по струні – і скрипка вже звучить. Натиск сильніший – звучання посилюється, або навпаки. Узагальнено кажучи, майже саме так, на жаль, на перших етапах навчання грі на скрипці вчиняють немало неосвідчених педагогів. Проте, з професійної точки зору, не все так примітивно, як здається на перший погляд. Завдання професіонала – не просто видобувати із скрипки звук (навіть якісний!), а навчитися управляти смичком і необхідним звучанням на усьому його протязі, як при русі вниз, так і вгору. Тому, одним з головних питань при цьому є: чим, як, і яким способом професійно грамотно здійснювати натиск смичка на струну під час гри?

Адже переважна більшість педагогів, як правило, користуються в наш час методом «укладеної» ваги руки, кисті і пальців на тростину смичка, регулюючи силу такого натиску в різних його частинах – нижній і верхній його половинах. Та практично користуватися вагою всієї руки шляхом “укладених” на смичок пальців, можливо в основному лише у верхній його половині. В нижній частині смичка, і особливо у його колодки, із-за збільшеної ваги навіть самого смичка, міру натиску руки на смичок і струну необхідно якось нівелювати. Це здійснюється шляхом утримування пальцями ваги смичка та послаблення натиску руки і пальців на його тростину і на струну.

Але проблеми рівномірного і пластичного видобування звуку виникають якраз під час руху смичка вниз, починаючи від його колодки, оскільки при цьому неминуче доводиться заново і поступово “укладати” послаблені пальці, кисть і вагу руки на тростині смичка для того, щоб плавно і непомітно як для слуху, так і для комфортного відчуття в руці, пройти через центр його ваги. Адже саме в цій частині смичка, починаючи від його колодки і до середини, навіть щонайменша втрата володіння ним в кисті і пальцях може призвести до втрати цієї пластичності, так необхідної для збереження рівної звукової лінії.

Такі укладені на тростині смичка пальці і кисть, разом з необхідністю витончено дозованого і поступового збільшення ваги всієї руки на тростину смичка, схильні до втрати строгої рівномірності в плавному посиленні натиску на його тростину. Таким чином, втрачаючи відчуття пластичного і поступового натиску пальців і кисті на смичок, вказівний палець може раптово і різко опуститися на його тростину, так би мовити, “клюнути” тростину смичка, викликаючи тим самим його тремтіння та рівність звучання.[2] Тому чимало педагогів, знаючи про цю серйозну проблему, різними способами намагаються її уникнути. І, як правило, завдяки вже навіть самому усвідомленню щодо цієї небезпеки (що вже є дуже важливим!), їм вдається, хоча і далеко не завжди, уникнути цього, принаймні рідкісного, але вкрай неприємного для скрипаля дефекту в його грі. Адже, коли скрипаль, не навчений грамотно видобувати звук, але бажаючи будь-яким способом досягти більш глибокого і сильнішого тону (зазвичай шляхом прямолінійного натиску руки на смичок, та ще й малоактивними пальцями!), власне в момент переходу смичка через центр його ваги, він може втратити в пальцях і кисті відчуття пластичного контакту з тростиною смичка, що і викликає його тремтіння та втрату рівності звучання.

Тому, перш ніж запропонувати способи роботи над професійно грамотним звуковидобуванням, приведемо деякі витяги з широко відомої усім скрипалям книги Л. Ауэра “Моя школа гри на скрипці”[3]. На жаль, практична глибина багатьох її слів і фундаментальних положень, а головне – їх внутрішній сенс, до кінця нерідко просто не усвідомлюється через фактично приховані за їх словами витончені м’язові відчуття, які домінують в процесі гри.

Отже, Л. Ауэр. “Моя школа гри на скрипці”, глава 4, Звук (вибрані пункти та виділення мої – Г. П):

  1. Тримайте смичок легко, проте з твердістю, достатньою для того, щоб вільно їм управляти. Не намагайтеся видобувати сильний звук, натискаючи смичком на струни: сила звуку є особливим мистецтвом і розвивається лише в результаті досвіду і великої роботи.
  2. Не натискайте на смичок усією рукою: уся суть красивого тону таїться в легкому натиску кисті, що повільно і поступово збільшується, поки він не викличе повний, абсолютно чистий і рівномірний по силі звук, від головки до колодки смичка і назад.
  3. Міра натиску пальців (а значить і кисті – Г. П.) на тростину є результатом досвіду, самодисципліни, а також спостережень викладача.
  4. Для досягнення рівномірного за силою звуку по усій довжині смичка слід урівноважувати тиск в слабкій частині смичка додатковим натиском кисті (але не руки! – Г. П.) оскільки для руки природна тенденція натискати сильніше на смичок у його колодки (завдяки більшій важкості цієї частини смичка) і, навпаки, послабляти тиск до головки – найбільш слабкої частини.

                        *  *  *

Головний сенс майже усіх підкреслених тут слів означає, що Ауэр принципово не допускає для професійно навченого скрипаля будь-якої можливості “натискати на смичок усією рукою“. Тобто, як вже говорилося спочатку – примітивно водити смичком по струні, з укладеною на нім вагою руки. Більше того, автор тут прямо націлює кожного скрипаля на необхідність управляти смичком. Проте Л. Ауэр не розшифровує того, як саме, якими способами і прийомами за допомогою кисті і пальців слід вчитися набувати навички управління смичком у будь-якій його частині. А це означає, що треба вчитися володіти і управляти фактично кожним сантиметром смичка в процесі його проходження по струні. Тому ця стаття спрямована на те, щоб запропонувати найбільш короткий і ефективний спосіб для того, щоб осмислити, практично відчути та опанувати навичками професійного звуковидобування, сенс яких закладений в словах Л. Ауэра.

Подібне володіння смичком, а значить і будь-яким по силі і якості звучанням, припускає уміння амортизувати за допомогою пальців і кисті пружинними властивостями тростини смичка по всій його довжині. Струна при цьому виступає другою пружиною, протидіючою пружині смичка. Пальці, тримаючи смичок “легко, проте з твердістю”[4] амортизують ними разом з кистю об пружину струни. Таке відчуття володіння смичком може реалізуватися практично в кожній точці його проходження по струні і у будь-якій його частині від колодки до кінця і назад.

Принципово важливим при цій обставині є те, що концентрація в кисті і пальцях зусиль, пов’язаних з видобуванням будь-якого по силі і якості звучання, звільняє всю руку від необхідності брати будь-яку силову участь в процесі видобування звуку. Такий ступінь свободи правої руки надає їй можливість рухатися з максимальною легкістю, і з таким відчуттям, неначе вона носить в пальцях смичок у повітрі над струною, а струна, умовно кажучи, “попадається” під цей його рух. Тому пропонований, і умовно названий тут як принцип-відчуття “носити в пальцях смичок над струною”, є одним з головних постулатів амортизаційного способу звуковидобування, що розглядається тут.

Зрозуміло, вказану легкість дій правої руки важко уявити поза переважно (але не абсолютно) горизонтально спрямованих дій усієї руки, що навряд чи сумісно з низько опущеними ліктьовим суглобом і плечем, коли рухи руки спрямовані не “в горизонталь”, а скоріше ніби вниз, “в підлогу”. Тому, в цілях свободи будь-яких, і в першу чергу активних розмашистих дій руки, усі її рухи слід здійснювати в гранично горизонтальній площині. А це означає, що вся рука і її ліктьовий суглоб (за умови “неопущеного” тримання інструменту!) повинні знаходитися не нижче за рівень тієї струни, на якій ми граємо. Більш того, граючи на струні мі, з тією ж метою, всю руку бажано не опускати, а залишати на тому ж рівні, коли ми граємо на струні ля [5] .

Описаному принципу протистоїть поширене, але спрощене уявлення про звуковидобування як звичайне тертя наканіфоленого волосся смичка об струну, і тиск на неї вагою усієї руки. Адже при цьому ігнорується пряме попередження Л. Ауэра: “не натискати на смичок рукою”. Головним показником і умовою для посилення натиску руки на струну при цьому виступають такі навіть зовнішні ознаки як низько опущені (як би “обвислі”) плечовий пояс і ліктьовий суглоб (на практиці, так званий, “низький лікоть”). Вже само по собі таке занижене положення усієї руки серйозно обтяжує, а нерідко і просто виключає, легкі “горизонтально-повітряні” рухи правої руки, особливо в нижній половині смичка, не говорячи вже про серйозніші випадки, пов’язані з втратою пластичності звучання, про які вже говорилося вище.

                    * *  *

Для того щоб зрозуміти це відчуття на практиці, пропонуємо виконати вправи, спрямовані на чітку уяву того, як взаємодіють між собою вказані дві пружини – пружина тростини смичка і пружина струни, керовані третьою пружиною – пальцями і кистю. Ці вправи покликані послужити прикладом професійно грамотного звуковидобування, засвоєння якого не лише виключає будь-які можливості тремтіння смичка під час його проходження через центр ваги, але і практично навчитися володіти і управляти смичком в кожній його частині, включаючи при цьому силу і якість звучання, а також володіти змінами руху смичка.

Отже, спочатку в середині верхньої частині смичка, не провалюючи зап’ясток, а з дещо “звисаючою” кистю та тримаючи пальцями смичок «легко, але з твердістю», пластичним натиском на струну лише активними пальцями і кистю, заглибимо смичок у відкриту струну ля і проведемо вгору невеликою його частиною (15-20 см.) по струні, досягаючи при цьому глибокого і рівного звучання в нюансі mezzo forte, і навіть forte. Спочатку, з метою кращого відчуття ролі власне пальців і кисті, зробимо цю вправу кілька разів. Після цього так само слід декілька разів провести смичком по струні також рухом вниз, пластично і активно заглиблюючи його в струну за допомогою кисті і пальців в момент початку звучання. Очевидно, що вже навіть при цьому неможливо не відчути того, що звук і його сила безпосередньо залежать від амортизуючого натиску на струну саме пальців і кисті, а ніяк не від “обвислої” на ньому ваги руки і пальців, коли домінучим відчуттям вже стає не амортизуюча взаємодія смичка зі струною, а притертість його до струни.

Цим самим способом, заглиблюючи та послабляючи натиск кисті і пальців на тростину смичка, слід розширювати зону володіння тростиною смичка, повторюючи на один його рух декілька різних по глибині і силі звучання таких амортизуючих натисків і послаблень на струну. Рекомендуємо також спочатку засвоювати це відчуття у верхній його половині, переходячи при цьому навіть дещо за центр ваги смичка. Після цього особливу увагу слід звернути на оволодіння струною в нижній половині смичка, а також у самої його колодки.

Відзначимо відразу, що практично, з точки зору активного тримання смичка в пальцях і способу звуковидобування шляхом пластичної взаємодії між його амортизаційними можливостями і такими самими властивостями струни під час гри в нижній половині смичка, включаючи гру у самої колодки, практично нічого не змінюється. Тобто, у скрипаля протягом всієї довжини смичка, чи він грає в його кінці, чи у колодці, відчуття володіння смичком і струною практично однаково. Він повинен «легко, але твердо» тримати  пальцями смичок, а ніяк не укладати на ньому (нерідко навіть безвільні!) пальці. Адже, лише активно тримаючи смичок пальцями, можна, разом з кистю, успішно відтворювати і керувати пружними можливостями як смичка, так і струни, що і означає володіти професійним звуковидобуванням.

Отже, наближуючись смичком до колодки, поступово, по мірі зростання ваги самого смичка, слід зменшувати цей натиск пальців і кисті на його тростину і на струну. Тим самим, в залежності від нюансу та характеру музики, виконавець має керувати мірою амортизаційного натиску на тростину смичка, і відповідно на його тростину і волосся на струни. Таке відчуття володіння смичком повинно бути стабільно присутнім, як в його верхній, так і нижній половині, що і є найважливішою ознакою принципу власне професійного звуковидобування, пропонованого Леопольдом Ауером.

 Тому спочатку, так само як і вище пропонувалося робити це у верхній частині смичка, у нижній – також слід вчитися опановувати володіння невеликими його частинами, в яких відчуття глибини амортизуючого “заглиблення” смичка в струну із-за збільшення його ваги, природно, буде зменшуватися, а то і наближатися до мінімуму.[6] Затим, не відриваючи смичок від струни, а лише амортизуючи ним із струною, виконаємо цю вправу як вниз, так і вгору кілька разів підряд, поступово розширюючи при цьому зону звучання смичка в нижній його половині аж до колодки. При цьому слід збільшувати довжину граючої частини смичка в нижній його половині, починаючи від самої колодки і переходячи навіть декілька за його середину, приділяючи в цей момент особливу увагу пластичній рівності звучання на відрізку проходження смичка через центр його ваги і далі.

Разом з тим, і в цій частині смичка слід пробувати під час руху як вгору, так вниз, пробувати послабляти та посилювати, спочатку навіть відчутні для слуху, динаміку і глибину занурення смичка в струну. Такі легкі, так звані «портатні», занурення слід робити кілька разів на один рух смичка, але без пауз між ними (!) як вниз, так і вгору, ніби продовжуючи ту саму рівну звукову лінію.[7] Таким чином, подовжуючи і міняючи ділянки смичка, ми приходимо до освоєння всієї його довжини. Проте, поступово відтворюючи всією довжиною смичка вже рівну і повну звучність, всі вказані амортизаційні дії кисті і пальців не повинні бути наявними для слуху. Їх слід відчувати в руці лише як керовану в разі необхідності (!) навичку володіння смичком вже реального штриха портато, міра володіння яким, будучи доступною лише виконавцям на струнно-смичкових інструментах, є справжнім показником високого професіоналізму і смаку.

Лише після цього можна з упевненістю стверджувати, що володіння принципом амортизаційного управління смичком в кожній його точці проходження по струні практично не залишає щонайменших можливостей для раптових різких дій з боку кисті і пальців в їх пластичному контакті зі струною. І тому цілком природно, що таке володіння смичком виключає навіть мінімальні прояви тремтіння смичка в будь-якій його частині.

Фото та відео записи люб’язно надані автором.

Георгій ПАВЛІЙ

Про автора: Георгій Іванович Павлій – кандидат мистецтвознавства, з 2014 року – професор кафедри філософії мистецтв факультету культури і мистецтв Львівського національного університету ім. Івана Франка, до того – професор кафедри скрипки Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка, керівник та диригент камерного оркестру “Perpetuum Mobile» – лауреата 1-ї премії всеукраїнського конкурсу «Прем’єр- оркестр-2009».   

           

 

[1] В цій статті, з причини різної їх природи, не розглядаються моменти тремтіння смичка, які викликані сценічним хвилюванням.

[2] Зауважимо, що нерідко погану службу при цьому можуть робити пальці, якщо вони в’яло тримають смичок.

[3] Л. Ауэр. Моя школа игры на скрипке. М.: Музыка, 1965

[4] Вимога тримати смичок “легко, проте з твердістю” припускає активні пальці в природному їх розташуванні між собою, зберігаючи при цьому можливість, навіть у відриві смичка від струни, зробити ними разом зі смичком т. з. фінгерштрих.

[5] Адже не випадково з метою збереження горизонтальних рухів правої руки рекомендується відхилення торсу граючого або вліво (на струні мі), або вправо (на струні соль).

[6] Зокрема, такому облегшенню натиску кисті і пальців на струну сприяє вже звичне для скрипалів обмеження у колодки ширини контактуючої зі струною стрічки волосся.

[7] Що, між іншим, дуже подібно до того, коли ми збільшуємо або зменшуємо натиск пальців на ручку з пером під час письма ним на папері.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *